На початку квітня 1813 року, в неділю, випав ранок, що обіцяв один з тих чудових днів, коли вперше після зимової негоди парижани бачать суху бруківку й безхмарне небо. Близько полудня розкішний кабріолет, запряжений парою баских коней, звернув з вулиці Кастільйоне на вулицю Ріволі й прилаштувався до вервечки екіпажів, що стояли біля ґратчастої загорожі, недавно спорудженої посеред площі Фельянів. Правив цим легким кабріолетом уже не молодий чоловік. Обличчя в нього було заклопотане й хворобливе, сивина у волоссі, крізь яке просвічувало жовте тім'я, передчасно старила його. Він кинув віжки верховому лакею, що супроводжував екіпаж і вийшов, щоб допомогти спуститися юній дівчині — її миловидне личко відразу привабило увагу гультяїв, які походжали по площі. Ступивши на край коляски, молода особа обхопила руками шию свого супутника, а він узяв її за стан і поставив на тротуар так обережно, що анітрохи не зім'яв оздоб на її зеленій репсовій сукні. Навіть закоханий не виявив би такої турботливості. Незнайомець був, очевидно, батьком дівчини; не подякувавши, вона невимушено взяла його під руку і поривчасто потягла в сад. Старий перехопив захоплені погляди, якими кілька молодиків вшанували його дочку, і смуток, що затьмарював його обличчя, на мить розвіявся. Він усміхнувся, хоча давно уже досяг віку, коли чоловіки мусять задовольнятися оманливими радощами, які дає потішене марнолюбство.