Литмир - Электронная Библиотека

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

Як гарно з хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

на Пасху їли хліб із лободи.

І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хоче врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

і чорнобривці, й трохи рижію.

Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.

Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

уже й моє намисто побіліло,

мов памороззю сизою взялось.

Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотнім добре,— жодної розлуки.

Сухотним добре, — гаснуть навесні.

От тільки шкода — вже не заспіваю.

Город глушіє,— вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.

А дні стоять,— не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —

Кує зозуля... Цілий день кує...

Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,

війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки.

— І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі,—

сказав Іван. Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду,— пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, боже мій, мою!

І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач, не журися,

а за свого миленького богу помолися».

І про того козаченька,

що їхав за Десну.

«Рости, рости, дівчинонько,

на другую весну!»

І про воду каламутну,

чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку,

що вірно любила.

І про гору високую,

і про ту криницю....

Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».

А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

27
{"b":"104625","o":1}