Литмир - Электронная Библиотека
A
A

 — Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.

 — Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.

 Мотря нахилилась, вхопила в землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа.

 — Не сердься: найму завтра музики, — промовив Карпо.

 Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. Другому парубкові вона б і справді обмазала глиною потилицю.

 Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря опустила руку.

 — Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку.

 Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. По другий бік вулиці котився візок і підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що качалися серед двору.

 — А це, дівко, що таке? — крикнула мати з воза. — Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

 — Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним, а він, проклятий, як дременув попід хатою, та й поперевертав обидва глиняники, — говорила Мотря.

 — Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака, — промовила мати. — Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло призьби? — говорила мати, ввійшовши в хату.

 — Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собі Мотря. — Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, —казала Мотря, осміхаючись до стіни.

 Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав його:

 — Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

 — Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.

 — А через оту-о! Хіба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висів над його садком. — Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.

 — Хіба я здурів, щоб гори розкопував? — сердито обізвався Карпо.

 — А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.

 — Так, як і возили, — знехотя сказав Карпо.

 — А хіба ж мало осів ми там поламали?

 — То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!

 — А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, —сказав батько.

 — Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карпо і пішов у хату.

 — І я так само, — обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.

 Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

 — Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, — бубонів сам до себе Кайдаш.

 На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився і пішов до церкви, загадавши синам ладнувать два вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була неділя. Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи. але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.

В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язані в хустці квітки та стрічки і розсипала їх по столі, застеленому білою скатертю; принесла й поставила на лаві червоні сап'янці. Довбишівна сіла на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса.

 — Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? — спитала в неї мати. — Тепер же не велике свято. Нащо ти надіваєш всі квітки та стрічки?

 — Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрить, — сказала Мотря, але в неї була зовсім інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять музики. Вона сподівалась побачиться з ним у церкві.

 Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руку білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір'я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

 Вона дійшла до Кайдашевого двору. Саме тоді з крутого шпиля з'їжджали два вози з снопами, неначе два стіжки котилися з гори. То віз снопи Кайдаш з двома синами. Високі вози посхилялись на воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитріщали здорові очі.

 — Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина. — Поминай колесом отой каторжний горбок.

 — Цабе, сірий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо і крутнув батогом над рогатими головами.

 Але саме в той час він глянув униз. Проз їх двір ішла Мотря в квітках та стрічках. Червона запаска, червоні чоботи, червоний, як жар, пояс, — усе блищало й сяло проти вранішнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а віз вискочив уже одним колесом на крутий горбок.

 — Держи цабе! — крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що віз нахиляється на один бік. — Чи ти оглух, чи ти осліп! Карпе, держи-бо цабе!

 Карпо не міг одірвати очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік. Батько кинув заднього воза і побіг з гори до переднього та все кричав: цабе, сірий, цабе! Віз вискочив колесом на горбок і перекинувся набік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо зав'язло в рівчаку.

 — Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш. — Це ж мене покарала свята неділя. І нащо було сьогодні їхати по снопи?

 Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз нагнався на передній і перекинувся.

 Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Всі люди що сиділи коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашеві було видно увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку і почав хреститись.

 — Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята неділя і свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив Кайдаш і трохи не плакав.

 — Вас, тату, все карає, як не п'ятниця, так неділя, — сказав Карпо насмішкувато.

 — Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на світі божому робити! — бідкався старий Кайдаш.

 — Кидаймо снопи та ходім до церкви, — сказав Карпо.

 В старого батька і справді була така думка, йому хотілось одмолитись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дівчат.

 Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

 Вже задзвонили на «достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз.  Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним слідком пішов і Карпо, щоб подивиться на Мотрю.

 Карпо перейшов цвинтар і тільки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дівчат з самого краю. Карпо ледве вглядів на ходу її гострі, як ніж, очі, вхопив її блискучий погляд з-під вінка квіток та зеленого листя.

 Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгі стрічки маяли на вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що почіплявся на тополі. Мотря затулила губи хустиною, але зараз їх одтулила й сміливо спитала:

4
{"b":"122267","o":1}