Раннього вечора вітрильне судно «Крилама» ввійшло в прибережні води порту Мірте і стало на рейд, чекаючи митного огляду. Команда й пасажири, скільки їх було, вибрались на палубу – не тільки тому, що цього вимагали митні правила Мірте, але й затим, щоб подивитися на Літаюче Місто.

«Крилама» нахилилась, і вода з палуби струмочками потекла в море. З'юрмлені біля лівого борту пасажири готові були кинутися за водою – вони ахали й охали, насідали животами на загороду, тицяли пальцями, показуючи одне одному дивовижі; дві огрядні пані, що всю дорогу не виходили з каюти, спрагло вглядались у простерте перед ними диво. Сім'я середніх статків (мати, батько, четверо синів), купець із двома помічниками, ремісники-умільці, що зважилися шукати щастя на службі в Золотих, та інші люди різних станів, які подорожували в каютах і в трюмі й багато ночей спали в гамаках і знемагали від безсоння на злежаних перинах, дивились на місто своєї мрії, мету подорожі, і багатьом займало дух.

Літаюче Місто линуло, не сягаючи землі. Тоненький серпанок оповив порт і припортові райони, а над ними розкинулись бірюзові й рожеві арки мостів, завмерли, граційно вигнувшись при злеті, тонкі стіни. Ажурові будівлі вивершувалися сліпучо-білими вежами, і гострі шпилі вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над містом. Тисячі суден стояли на рейді, ніби зачаровані видовищем, ніби засумнівавшись в останню мить: а чи гідні вони, порослі черепашками, ввійти в золотий порт Мірте?

Матроси видирались якнайвище, бажаючи більше побачити. Майже всі вони бували тут давніше, але тільки декільком, найстарішим, удалось зберегти підкреслено-байдужу міну: і не таке, мовляв, знавали. Повітря ледь тремтіло над морем, і через те здавалося, що золоте місто ось-ось розтане в серпанку, – але воно не тануло, навпаки, яскравішало в міру того, як сонце спускалось і подовжувалися тіні.

Підійшов великий човен із вартою та перевіряльниками. Першим на борт піднявся чоловік у шкуратяному шоломі, в легкому обладунку з гербом Мірте, з величезною паперовою книжкою під пахвою.

– Митна служба Мірте вітає вас, морські подорожники, – промовив поблажливо, переводячи чіпкий погляд з обличчя на обличчя. – Капітане!

Капітан вийшов наперед, тримаючись увічливо – і гідно водночас. З нагоди прибуття він змінив засмальцьовану, пропалену в багатьох місцях шкіряну сорочку на синій мундир із ґудзиками з полірованої кістки.

– Пред'явіть до огляду пасажирів, команду, вантаж. Чи всі новоприбулі ознайомлені з умовами перебування в Мірте?

Ремісники переступали з ноги на ногу. Вони збиралися порушити закони Мірте – трохи, зовсім трішечки. Потім, коли влагодиться з роботою, вони заплатять повновагий податок і стануть чесними громадянами золотого міста, але попервах…

– У вас є документи на дітей? – чоловік у шоломі зупинився перед скупченою в коло сімейкою. – Пред'являйте, будьте ласкаві. Так… Добре. Що везете?

Тим часом вартівники та перевіряльники, усього восьмеро людей, хутко розсипалися по кораблю: хтось опустився в трюм, хтось заглядав у бочки й трусив тюки на палубі, хтось запався не знати куди і враз виник не знати звідки. Пасажири гляділи на них зі сторожким захватом: митники були громадянами Мірте, бронзово-смаглявими, вилицюватими, з коротко стриженим золотим волоссям.

– Двадцять сім, двадцять вісім, – митник рахував пасажирів. – А це що? Капітане!

Капітан прискочив і зупинився поряд. Митник повернувся до нього, на лиці були здивування й гидливість:

– Ви не знаєте законів Мірте? Що це, я вас питаю?

Перед ним, обік від інших пасажирів, стояв хлопчик років п'ятнадцяти, худорлявий, чорноволосий, з великими вухами. Розгублено поглядав то на митника, то на чудесне місто за його плечем. Напівдитяче й просте обличчя його вирізняла ледве вловима дивнота: занадто темні очі й випнуті надбрівні дуги, занадто гостре підборіддя, дуже біла шкіра й запалі щоки – хоча на голодного чи виснаженого хлопчисько не був схожий.

– Цей… – вичавив капітан. – Цей… де твій хазяїн?

Надбіг добре вдягнений, високий пан із білим пером за вухом – знаком професії переписувача.

– Перепрошую, я показував… пред'являв у каюті майно, там книжки, папір, писальне приладдя…

Митник жестом звелів йому замовкнути.

– Що це? – його довгий палець майже торкнувся білого лоба хлопчиська.

– Це мій раб. – Переписувач ковтнув. – А… що?

– Вам відомо, що гекса та їхнє поріддя не може ступити на землю Мірте? А вам, – митник круто повернувся до капітана, – хоч вам це має бути відомо!

Капітан побліднув:

– Гекса? Я не знав, що він гекса. Він…

– Ні-ні, – залепетав переписувач. – Він у рабстві в моєї сім'ї майже вісім років… Змалку… Він не може бути гекса, у мене є купча, там сказано – «походить з лісового краю»!

Пасажири й команда, наставивши вуха, підбирались усе ближче. Назрівав скандал; ремісники перезирались, матроси супились, решта відверто цікавилися, занудьгувавши без розваг за довгий час подорожі.

Не слухаючи переписувача, митник звернувся до капітана:

– Ваш корабель не ввійде в гавань, поки на борту перебуває гекса.

Пасажири загомоніли. Митникові слова передавали далі, тим, хто не розчув. Розвага загрожувала обернутися на біду.

– Даруйте… – капітан тепер почервонів; він зовсім не був таким досвідченим морським пластуном, яким хотів здаватись. І якщо з бурею у відкритому морі йому випадало змагатись, то непорозуміння з митницею Мірте було устократ небезпечніше.

– Або ви розвертаєтеся і йдете, – підніс голос митник, – або сплачуєте стоянку на рейді – чотири тисячі монет за годину. Гей, ви закінчили?

Його помічники знов показались на палубі й по черзі записали щось у принесену на борт книгу. Діставши ствердну відповідь, митник поглянув на сонце:

– Час огляду вийшов, тепер починається час затримки. Розрахуєтесь ви, капітане, потім зможете позвати до суду пасажира, який протягнув на борт напівкровку… Якщо вам удасться, звісно, вибити з нього хоч копійку, – митник осміхнувся. – Отже, ви розвертаєтесь?

– Ми не можемо! – крикнув хтось із натовпу пасажирів. – Це… це нечувано! Я заплатив за квиток!

– Ми всі заплатили, – плачливим голосом підхопила огрядна пані. – Нас із сестрою зустрічають… сьогодні в порту… В ім'я Імператора, ми не можемо піти!

Митник зиркнув на неї, але нічого не сказав. Купець, що стояв поряд, повідомив пані впівголоса:

– Імператором тут не присягаються.

– Ми не можемо піти. – Капітан говорив уривисто й глухо, так уразила його несподівана біда, що сталась при самому кінці подорожі. – У нас майже вийшли… запаси прісної води.

– Мені не потрібен клопіт про вашу воду. – Митник попрямував до драбини, по якій уже спускалися його підлеглі. – Моя вам проста порада: скиньте гекса за борт і входьте в порт.

Хлопчисько й досі стояв обіч від усіх. Невтямки було, розуміє він чи ні, через що така веремія. Не схоже, щоб його знічували погляди – лихі, відверто неприязні, іноді бридливі.

– Скільки можна чекати! – закричала огрядна пані. – Скиньте його за борт, нарешті! Ви ж бачите – іншої ради нема, інакше нас не пустять!

Переписувач виступив наперед. Губи в нього тряслися.

– Панове, я розумію ваше обурення… Я сам, я не знав… але, панове, це ж моя власність… Він знаряддя моєї праці, дуже цінне, важливе… Він джерело моїх прибутків! Він дуже дорого коштує, хто мені відшкодує?!

– А хто мені відшкодує простій на рейді?! – гаркнув капітан.

– Ви поставили нас усіх у жахливе становище, – завважив купець. – Хто винен, як не ваша недбалість? Усім відомо, що гекса та їхніх напівкровок не пускають у Мірте!

– Заждіть, – переписувач кинувся за митником, готовий був схопити його за рукав, але в останню мить утримався. – Заждіть… Я можу заплатити штраф. Ми ж люди, домовмося… Я відпливу з ним сьогодні ж, я тільки пересяду на інший корабель!