Литмир - Электронная Библиотека
A
A

На десерт — шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. La veuve Clicot. Під дротом, що тримає корк, металевий медальйон з портретом вдови.

— Збережи її, — каже Жан-Марк Олесі. — Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся дзвонить додому, батька нема, знову пішов кудись, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона втомилася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

— У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

— Я не маю права на довгі нігті.

— Ви лікар?

— Я піаністка. Вчителька музики.

— Чому ж я не попросив вас заграти?

— В них нема інструмента.

— А і то правда! — сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

— В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?.

— Кого-кого?

— Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

— Ну… такий, у перуці…

— Всі до Бетховена носили перуку.

— Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

— Гайдн! — нарешті зрозуміла Олеся, — Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але я неодмінно вивчу! Під'їхав автобус.

— О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? — він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних будівель. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні. Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

— Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, — якби в мене зараз в руці був би келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, ув Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так раптово, і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою — велика кухня. В темряві палає червоний розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести очей. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, вімкнене світло, жар у кухні, холодний батько на підлозі, дзвоник 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… наранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світло. Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона відразу повернулась додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би дочервона.

— Відмучився, а головне відмучив бідне дитя, — зітхали під час похорону одні.

— Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. Іншого від цих дітей не діждеш, — гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці водили під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути лист, не читаючи. Але вона не відповіла на лист.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув. Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі жебрачка Маруся знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

— У вас хтось помер? — кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

— Батько.

— То можна прийти на ваш рояль?

— Зачекай, поки минеться сорок днів. А потім, звичайно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов наступний лист із Франції:

Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні. Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? В цьому світі люди, що хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, в той день був хороший початок…

В той день, в той день… Він повторив ці коротенькі слова кілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося в ТОЙ ДЕНЬ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть — це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, де листи подаються на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамта Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі посміхалися одне одному на вулиці просто так.

— Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? — Олесю зупинив на вулиці високий масивний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя.

— Іван?

— То мене таки можна впізнати?

— Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

— Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч? Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

— Ходімо до мене. Ти же знаєш, я тут поряд.

Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

— Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько — цього.

— Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

— А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкали троє — мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, в темному душному кутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відгороджено, але шафою для одягу, і той куток був значно кращий, бо батько захопив собі вікно. У Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли кохання було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Встало питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся в цій самій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна посмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

— Звичайно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

— Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… — Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той день, коли Іван і Олеся занесли заяву до ЗАГСу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Батько довго мовчав. Потім сказав:

— Якщо він все-таки захоче прийти, мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, щоб тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

— А можна сюди глянути? А то я вже забув.

2
{"b":"226598","o":1}