Нічого особливого в цьому не було — все селище чудово знало про порядки на пильні й про те, що деяким робітницям довелося народити від Барона. Знала Анжелина мачуха й інше — милим і покладливим, однак вже обридлим Баронові дівчатам пропонували нічогеньку посаду обліковця. Саме про це вона втовкмачувала пасербиці з першого ж дня, коли та припленталася додому в розідраному платті, перелякана, у сльозах. На Анжелу чекала прибуткова, шанована і не вельми копітка посада, а від неї лишень і вимагалося — якийсь час бути милою і покладливою…

Анжелиної лагідності вистачило ненадовго. Одутлий літній Барон лякав і викликав відразу, і одного чудового дня бридливість поборола страх — Анжела закомизилася. Барон, котрий любив у всьому порядок і дисципліну, звільнив із пильні непокірливе дівчисько, а заодно й її мачуху, та ще й зведеного брата на додачу, — а відтак усе сімейство позбавив засобів до існування. Анжела не стала чекати, поки мачуха її задушить, і втекла до, на її погляд, величезного міста — а насправді, до маленького провінційного містечка, де навіть центральною площею погідного дня прогулювалися кури…

Через тиждень її знайшли — але не мачуха, а люди Барона. Барон почувався кепсько — принаймні лежав у ліжку, коли Анжелу впихнули до його кімнати. Та, забачивши втікачку, Баронове нездужання миттю вивітрилося. Охоплений пристрастю пристаркуватий чолов’яга впечатав дівчисько в перину і поховав під власним нелегким тілом. Анжелі тоді здавалося, що вона лежить у гіпсі, навіки замурована в це ліжко, начебто в білий склеп. І коли Барон відпустив її, умліваючи від щастя, вона не повірила, що досі жива…

Мачуха і брат чекали біля порогу і були несказанно раді, коли їм, нарешті, дозволили подивитися на Анжелу. Вона не пам’ятала, щоб коли-небудь вони ставилися до неї настільки уважно та по-доброму. Мачуха притягла сумку з її речами, бо Барон брав Анжелу до себе…

Вона прожила в Барона два тижні. Спочатку той радів їй, як улюбленій іграшці, але потім дівчина знову набридла і почала дратувати. Тож одного гожого ранку їй звеліли йти додому. Анжела аніскілечки не засмутилася і, щойно переступила поріг колишнього рідного дому, вблагала мачуху (а та разом із сином знову працювала на пильні) відпустити її до міста, у технікум. Мачуха, повагавшись, погодилася, і Анжела поїхала, сяючи від щастя. Вона вирішила про себе, що ніколи більше не повернеться в селище і не побачить ані мачуху, ні Барона, що вийде заміж за пристойну і забезпечену людину, і той повезе її у весільну подорож — до моря…

Вона справді спробувала вступити в технікум (які-не-які, але сім класів навчання вона осилила), однак перший же іспит їй запропонували складати в ліжку. Анжела відмовилася, отримала двійку, розтринькала всі свої гроші на кафе і «міські» розваги, але повертатися додому не поспішала. Голодне дівчисько, яке ночувало на вокзалі, підібрала дуже добра, страшенно огрядна і вродлива жінка, нагодувала її, сяк-так одягла і пообіцяла влаштувати на роботу. Анжела вже майже допетрала, що це буде за робота, коли її розшукали вдруге, і це знову були люди Барона, налаштовані цього разу значно рішучіше, — мила добра жінка сто разів пошкодувала, що надумала залучити до своєї маленької справи цю гарненьку сільську дурепу. Анжелу притягли назад. Барон спершу довго і люто глумився з неї, а потім запитав, узявши за волосся і повернувши до себе обличчям:

— Ти відьма? Приворожила? У, поріддя…

Анжелу замкнули в кімнаті без вікон. У неї був довгий день, аби подумати над словами хазяїна. Вона не напрошувалася до нього в гості, навпаки, мріяла назавжди позбутися його — чому ж її спершу притягли силою, а потім замкнули?

Так ні до чого і не додумавшись, Анжела взялася репетувати і гатити кулаками в двері, погрожуючи судом і поліцією, на ходу вигадуючи якісь знайомства, що їх вона нібито встигла завести в місті. Їй припечатали ляпаса і веліли замовкнути. Дівчина зажурилася.

Наступного дня Баронові привезли бабу-знахарку, цілительку і ворожку, білу і круглу, наче сніговик. У супроводі Барона ворожка заявилася до Анжелиної в’язниці, довго вирячувалася на бранку, лякаючи її холодним блиском безжальних очей, і нарешті заявила Баронові:

— Ну, ясно, відьма. Аура над нею чорна, чорнюща, аж синя. Приворожила, на грошики поласилася. Не бійся, хазяїне, порчу зніму, і паскуду цю навіки відучу людям капостити…

Анжела обурилася. «Сама — відьма», — крикнула вона, не завдаючи собі труду придумати вишуканіший аргумент. Їй веліли прикусити язика, допоки його ще не прибили цвяхом до дошки. Анжела замовкла.

Цілителька довго махала руками над Бароновою головою, бурмотіла і пришіптувала; коли ж справа дійшла до Анжели, відбулася ціла вистава: відьма спалила в печі Анжелину нічну сорочку разом зі жмутом волосся, а поки тканина неохоче горіла — почала виписувати кола довкруж дівчиська, бурмочучи чи то молитви, чи то прокляття. Може, Анжела втомилася від страху, а, може, баба і справді виглядала кумедно, намагаючись руками зірвати з неї «чорнющу ауру», — але Анжелі стало смішно. Вона хмикнула раз, другий; потім відверто передражнила гадалчине бурмотіння, за що та зацідила їй дзвінкого ляпаса. В Анжели не було ніякої поваги до сивого волосу та солідного віку — ось вона й дала здачі. Тож церемонія зняття порчі скінчилася бійкою двох відьом — старої і юної…

Анжела сміялася недовго, бо тепер її замкнули в льосі, холодному і вогкому, в цілковитій темряві, якщо не брати до уваги світла, прониклого крізь щілини дерев’яного люка вгорі. Вона сиділа, підібгавши коліна до живота і кутаючись в тоненьку болоньєву курточку, і намагалася зрозуміти: за що?! Чому Баронові мало просто мати її, як річ, відкіля ця ненависть, чому знахарка, чому взагалі всі?!

Два дні вона страждала, зігріваючись тільки власною злістю і мріями про помсту, на третій її витягли і відвели до Барона. І, знову впечатана в матрац п’яним, шмаркливим і сльозливим хазяїном, вона нарешті дізналася правду.

Барон не міг жити без неї, він потребував її. Знахарчині зусилля ні до чого не призвели, а він же так сподівався… Убив би Анжелу, і кінці у воду — але боїться, що, позбувшись її назавжди, і сам здохне…

Анжела злякалася і не повірила. Барон пробасив із погрозою в голосі, що якщо лиш вона спробує втекти — нехай тільки спробує! — він власноруч здере з неї шкіру. Дівчина заплакала і сказала, що нічого не знає, нічого не робила і нічого не хотіла, й узагалі ніяка вона не відьма — нікого ж бо не причаровувала. Вона й відать не відає, що саме з Бароном діється…

Не відомо, чи повірив Барон, чи ні — під Анжелині схлипування він, нарешті цілковито вдоволений, мирно захропів…

Влад повернувся в купе. Затягнув фіранку, поставив на столик пластикову тацю з двома бутербродами, двома шматочками оселедця, кількома скибочками блідого помідора. Відкоркував пляшку з мінеральною водою, хлюпнув у пластикову склянку. Склянка перекинулася, вода розтеклася по столі, намочивши скатертину, і закапотіла на підлогу. Влад мовчки вилаявся.

Анжела, котра сиділа навпроти, навіть не ворухнулася, щоб йому допомогти. Дивилася, наче живе втілення байдужості.

Влад абияк витер калюжу. Поставив склянку вертикально, знову хлюпнув води, цього разу притримуючи легку посудину рукою. Випив до дна. Накрив переверненою склянкою пляшкове горлечко.

— Їсти будеш? — запитав, умощуючись навпроти.

Анжела кивнула, простягнула руку до бутерброда, надкусила, поклала назад на тацю. Відсунула щойно запнуту Владом фіранку.

Потяг йшов степом. Сніг лежав білими острівцями, між ними чорніла земля, і на самісінькому обрії нерівною облямівкою маячіла лісосмуга.

— Тобто ти хочеш сказати, що до п’ятнадцяти років не підозрювала, хто ти така? Ти це хочеш сказати?

— Не треба мене допитувати, — холодно прошипіла Анжела. — Не в слідчого.

Влад узяв із таці свій бутерброд. Попри сподівання, смак залізничного м’яса був не таким вже й поганим.

Він жував і роздивлявся жінку навпроти. І уявляв, як хороше було б узяти подушку в синій наволочці зі штемпелем, перекинути Анжелу на спину і притиснути подушку до її обличчя, і тримати так, поки красиве туге тіло не здасться…