Дмитро Павличко ПІСНІ НАД МОРЕМ В морі я хотів печаль свою втопить, Я до моря вийшов рано – море спить. І мені його будити стало жаль — Залишилася мені моя печаль. Ополудні йду до моря і здаля Бачу, що воно сміється, як маля. І мені його смутити стало жаль — Залишилася мені моя печаль. Уночі до моря знову я прибіг, А воно ридало біля ніг моїх. І мені його самого стало жаль — Залишилася мені моя печаль. 1957 * * * Впали роси на покоси, Засвітилися навколо. Там дівча ходило босе, Білу ніжку прокололо. Згинуть роси, як над світом Сонечко зійде багряне. Крапля крові самоцвітом У його промінні стане. Білі роси – то кохання, Що живе лиш до світання. Кров, що в сонці не поблідла, — То любов правдива й світла. 1958 КЛЕН Скажи мені правду, Брате мій клене, Де прогуляв ти Листя зелене? Листя продав я За злота жменьку, Бо пригощав я Осінь руденьку! Може, ти з нею Випив отрути, Що твоє гілля Почало схнути? Ходить із іншим Осінь до гаю. Я ж від розпуки Гину-всихаю! 1958 ЛЕЛЕЧЕНЬКИ З далекого краю Лелеки летіли, Та в одного лелеченьки Крилонька зомліли. Висушила силу Чужина проклята, Візьміть мене, лелеченьки, На свої крилята! Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому! 1964 ДВА КОЛЬОРИ Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в моїй душі оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне – то любов, а чорне – то журба. Мене водило в безвісті життя, Та я вертався на свої пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги. Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш горточок старого полотна І вишите моє життя на ньому. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в моїй душі оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне – то любов, а чорне – то журба. 1964 ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ До Дніпра я приходжу вмивати свій зір, Щоб у темряві дух мій не згас. І вдивляється в очі мені з-понад зір, Наче батько, суворий Тарас. Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно, І гойдається в даль степову, Україно моя, Україно, Я для тебе на світі живу! Як зірниця, що впала в нічну непроглядь, Я без тебе загину в імлі, А твоєю любов’ю я можу обнять Всі народи й племена землі. Над тобою стояла ворожа яса, Ти ридала в невольничім сні, Пролетіла крізь мене, мов куля, сльоза, Дарувала безсмертя мені. До Дніпра я приходжу, немов до мольби, Де печальних віків течія, Та я чую – скидають кайдани раби, Воскресає держава твоя. Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно, І гойдається в даль степову, Україно моя, Україно, Я для тебе на світі живу! 1964–1990 ДОЛИНОЮ ТУМАН ТЕЧЕ Долиною туман тече, Не чути плеску хвиль його. Припав я брату на плече Край лісу яворового. Мене задужали вітри, Ослабли корені мої. Зосталось два, а може, три Листочки яворовії. Навколо сумно і голо, І чути подихи зими. Сповилося моє чоло Думками яворовими. Від холоду не чую ніг, Кінчається життя моє, І налітає тихо сніг На серце яворовеє. А брат мій каже: «Не журись, Не впадемо ніколи ми! Підпалим небеса колись Вогнями яворовими!» 1965 СУЧАСНА КОЛИСКОВА Ніч гойдається, мов дим, Мерехтить зоря в блакиті. Мохом тиші золотим Кам’яні шляхи накриті. Спи, моя дитино, спи! Скоро стану я зорею, Нахилюся від журби Над планетою твоєю. Світ на променях своїх До спочинку заколишу, Щоб стоптать солдат не міг На землі вечірню тишу. 1967 КНЯГИНЯ[1] Вкрила нашу землю сарана погана, Молода княгиня йде в полон до хана. Горе рабам, горе рабам! Ой, не йди в неволю, молода княгине, За твою свободу наше військо гине. Не пішла б я, діти, до страшного брану, Та вигризли пута на рученьках рану. Горе рабам, горе рабам! Ой, Боже, мій Боже, що сталося з нами — Обернені в попіл городи і храми. Полягли кістками воїни святії, Я іду в неволю з арканом на шиї. Горе рабам, горе рабам! Земле моя рідна, я за тебе гину, Щоб живі здобули волю й батьківщину. Дайте перед смертю ще на світ поглянуть, вернутьсяМузика Володимира Губи. «Княгиня» писалася для кінофільму «Захар Беркут», але до цього твору не увійшла. (Прим, автора). |
