Труський, як лихоманка, дощ.
Осіння ніч, їдка та чорна.
І б'ється на квадратах площ
Людина й тінь її потворна.
Ідуть вони. Спокійні. Вдвох.
Плекають впевненість глибоку,
Що десь дано їм аркушик підлог,
Де вільно ставити
крапки сухого кроку
І не боятися
крапок над власним «і»,
Писать собі, читать собі свій вирок,
В брудний конверт
брудних кватирок
Сховавши свідчення свої.
В смердючому, в плескатому конверті
Заховано слова дрібних тремтінь та мук.
І пані Вічності, шановний пані Смерті
Заадресовано до їхніх власних рук.
І так лежать листи,
життя малі цидулки,
І труситься над площами сльота,
І розбігаються в усі кінці провулки,
Немов рядки предсмертного листа.
Я теж іду.
І ось уже я вдома:
Хрещатик, № 50.
Я зупинився. Постать невідома
Заходить теж сюди
і не верта назад.
На сходах пахне цвіль і сеча,
І купи тьми гниють в кутку.
А я несу на утлих плечах,
Як чадну лампу, голову важку,
І серця виссаний кавалок,
І тіло втомлене своє, —
І наді мною дім встає,
