Annotation

Роман — переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Авторка — у минулому львів’янка, нині — мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж — 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, Вячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) — елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто.

Жанна Слоньовська

Смерть

Коробочки

Двері

Дім

Вітраж I

Аїда

Академічна

Італійський дворик

Маніфестація

Балкони

Святий Флоріан

Скло

Майстерня I

Катедра

Пензлі

Ленін

Майстерня II

Шкатулка

Полтвa

Матрьошки

Польсько-українська війна

Вітраж II

Майдан

notes

1

2

Жанна Слоньовська

Дім з вітражем

— Ви припускаєте, — із півусмішкою зреагував Стефан, — що я міг би бути важливим, бо належу до faubourg Saint-Patrice, яку скорочено називають Ірландією.

— Я пішов би ще на крок далі, — натякнув містер Блум.

— А я припускаю, — перебив його Стефан, — що Ірландія повинна бути важливою, бо вона належить мені.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Слово «мама» для мене — не зображення, а звук. Воно починається в животі, крізь легені й гортань тягнеться до трахеї і застрягає в горлі. «Ти абсолютне музичне безталання», — зазвичай повторювала вона, тому я ніколи не співаю. Попри це голос, який народжується в моєму нутрі, — це її голос, мецо-сопрано. Річ у тім, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, ніби це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її. Ця наша музична окремішність тривала одинадцять років, до самої її смерті. Потім довго не було нічого, ні звуків, ні кольорів, сама лише діра навиліт у ділянці лопатки. А коли я нарешті виросла, з’ясувалося, що це вона тепер сидить у мене в животі. Тепер це вона нічого не бачить. Вона знов тільки голос, прекрасне мецо-сопрано. А я намарно стаю перед дзеркалом, відкриваю рота і намагаюся видобути голос із себе.

Смерть

У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор — прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше. Червоний прапор був піднесений і трагічний, а синьо-жовтий — простацький і кічуватий. Він нагадував спекотний літній день і сільський відпочинок у полі. Мама казала, що синій — це небо, а жовтий — стигле колосся. У різні моменти життя людині спадають на думку дивні, часом дуже невідповідні речі. Якби Мама взнала, про що мені тоді думалося, — була б запереживала. Лише у наступну мить, коли чоловіки, котрі принесли її додому, розгорнули прапор, щоби показати нам рвану рану в ділянці лопатки, я перестала зосереджуватися на кольорах і почала думати про шкіру.

Мама зазвичай роздягалася перед високим дзеркалом, анітрохи мене не соромлячись, а потім якийсь час стояла гола, вдивляючись у себе, іноді при цьому співаючи. У такі моменти я сідала поруч і гладила поглядом її білу веснянкувату шкіру, її маленькі пружні груди, її довгі, порослі руденькими волосками ноги. Вона була моєю приватною Сніговою Королевою, а також усіма водночас роздягненими Венерами та вдягненими Мадоннами з альбомів про мистецтво, що стояли на книжкових полицях. Її тіло промовляло про те, що воно — дух, і було б досконалим, якби не один ґандж. На спині, коло лівої лопатки, ховалося атласно-біле заглиблення завбільшки з кленовий листок — єдина ділянка Маминої шкіри, цілком позбавлена веснянок, що виглядала як нерівно пришита латка. Я розуміла, що це була вада, та якраз її любила найбільше. Я часто запитувала Маму, звідки вона взялася. «Слід від ворожої кулі», — зі сміхом відповідала вона. Коли я була ще дуже малою, то сприймала цю відповідь серйозно та уявляла собі, як вороги нашого ладу переслідували її темного вечора, як цькували собаками, як вона ховалася у телефонній будці, як куля, проходячи крізь скло, трощила його на тисячу гострих блискучих друзок, під градом яких Мамине тіло мало безсило зсунутися на землю.

Проте правда виявилася інакшою: коли Мама була ще дівчинкою, у неї на спині розрослася вервичка перчиків — щось на кшталт родимок, як у Горбачова на лобі, — і лікарі вирішили прооперувати. Так-ото і з’явилася атласна ямка.

Отож коли її тіло, загорнуте в український прапор, принесли додому й відкрили перед нашими очима, моя друга думка стосувалася саме цієї ділянки її шкіри. Справжня куля влучила в праву, звичайну лопатку — ту, що без ґанджу, — вкриту веснянками, і я не могла перестати думати про те, що таким чином куля спричинилася до виникнення певної симетрії: атласна ямка зліва — і діра навиліт справа. Ця моя думка — як і думка про прапор — аж ніяк не пасувала до ситуації. Тому я стояла напружена й нерухома в кімнаті, де, незважаючи на яскраве сонце, запалили всі лампи, і намагалася позбутися всіх нестравних асоціацій. Це призвело до того, що в мене у голові виникнув цілком порожній, білий відрізок — схожий на оте заглиблення без веснянок на шкірі, от тільки я не знала, чи в правій, чи у лівій півкулі мого мозку. Був липень 1988 року, моя Мама загинула в нерівній боротьбі з радянським тоталітарним режимом.

У день її похорону здавалося, що звуки військового оркестру розтрощать прикрашені, майже наче торти, фасади будинків на нашій вулиці. Перші ноти розчахнули чимало вікон, у яких з’явилися обличчя людей, що чекали на землетрус чи якусь подібну напасть.

— Свято для мене — це звуки духового оркестру, — завжди казала Мама, коли ми 1 травня або 7 листопада пробивалися крізь розставлені у центрі міліцейські кордони до нашого місця на трибуні. Ті походи були єдиними масовими зібраннями, які не викликали в мене панічного переляку. Там усюди були повітряні кульки, прапорці, але перш за все — непорушний, заздалегідь установлений лад. Інша річ — сьогоднішній тлум. Якби почався потоп, такий, як у Біблії, все б виглядало приблизно так само. І так само не було би куди втікати. Я стояла біля зачиненого вікна на другому поверсі, а людський потік здіймався дедалі вище. Над ним дрейфувала відкрита труна з Мамою всередині.

Навпроти нашого будинку розташовувався відділок міліції, і кілька міліціонерів товклися на півкруглому балконі якраз на рівні мого вікна. «Що станеться, якщо зараз один із них підніме зброю і націлить її на мене?» — думала я. Даремні фантазії! Я без вагання померла би замість Мами, одначе я добре знала, що на Остаточному Аукціоні Смертей за неї одну дали б дванадцять таких, як я. Вона була велика. Вона хотіла вмерти. Їй вдалося.

Ріка незнайомих голів пливла, зітхала і жебоніла. Кожен її рух відлунював у мені спазмом страху. Вона мала досить сили, щоби мене поглинути.