Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Венера і Адоніс - doc2fb_image_02000001.jpg

Вільям Шекспір

ВЕНЕРА І АДОНІС

Переклав Олександр Мокровольский

Vilia miretur vulgus; mihi flavus Apollo

Pocula Castalia plena ministret aqua *[1]

Високоповажному Генрі Райотслі,

герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду

Високоповажний!

Не знаю, чи не ображу Вашої Милості, присвятивши Вам ці недовершені рядки, ані того, як світ оцінить вибір такої міцної опори для такого мізерного тягаря. Лише як Ваша Честь викаже своє вдоволення, я добачу в тому найвищу мені похвалу і присягнуся віддати праці весь свій вільний час, аби вшанувати Вас іншим, ваговитішим твором. Але якщо цей перший нащадок мого духу виявиться недоладним, я шкодуватиму, що він мав такого благородного хрещеного батька, і ніколи більш не оратиму цієї неродючої ниви, остерігаючися зібрати з неї вдруге такий самий поганий урожай. Лишаю його на Ваш шановний суд, а Вашу Честь — радощам Вашого серця, якому зичу бути незмінно у згоді з Вашими прагненнями і зі сподіваннями світу сього.

Вашій світлості найпокірніший слуга

Вільям Шекспір

Ледь сонце розпрощалося багрове

Із досвітком заплаканим, а й знов

Адоніс * кличе: «Гей, ясне, на лови!»

Любив він лови — зневажав любов,

Та вже Венера в’ється коло нього,

Немов зальотник, хвалить молодого:

«Вродливіший за мене втричі ти,

Полів найкращий квіте, наймиліший!

Красо поміж земної рясноти,

Біліший снігу й ружі червоніший!

Природа-матінка сама собі

Перечить — каже: світ помре в тобі.

Зійди зі скакуна свого, о диво,

Закинь повіддя на луку сідла.

За милість отаку я б цілу зливу

Медових тайн на тебе пролила.

Тут сядь, де змії не сичали зроду,

І зацілую я твою всю вроду.

Нехай же не наситяться вуста,

Нехай не замикає їх пересит:

Один цілунок довший буде ста,

А сто цілунків промине, як десять.

День літній за годину пролетить,

Як сповнимо коханням кожну мить».

Так лестячись, хапа його за руку,

Що обіцяє мужніх сил потік,

Бальзамом зве її, терпівши муку, —

О, ця рука для неї — царський лік!

Жадання шал їй силу дав і звагу —

Враз юнака з коня стягла без страху.

Рукою підхопила вмить вузду,

А другою — тендітного вродливця,

Мов лялечку. Мінивсь він на виду,

Де гнів, навпіл з досадою, відбився.

Горить вона рум’янцем, як пожар;

Він — з сорому пала. Холодний жар!

Хутенько вже й за гілку зачепила

Вузду цяцьковану. Любов метка!

А, прив’язавши скакуна, уміло

В’язати заходилась юнака.

Штовхнула — впав. Упасти б так богині!

Перемогла — та в силі, не в хотінні.

Упасти не спізнилась і вона;

На лікоть спершись, загляда у вічі

І щоки гладить; він же почина

Її сварить — вона і раз, і двічі

Цілунком урива клятьбу гнівну:

«Не лайся, бо навік уста замкну!»

Юнак від сорому аж пломениться,

Вона ж сльозами гасить цноти пал,

Щоб зразу й висушити примудриться —

На те і злото кіс, зітхання шквал.

«Безстидниця!» — її він узиває;

Вона ж цілунком докір убиває.

Немов орлиця, що, голодна, рве

Хапливо пір’я безталанній жертві,

Шматує тілечко, іще живе,

Аби скоріш, хоч би й живцем, пожерти, —

Отак цілує — в щоки, у чоло...

Коли б те цілування знемогло!

Змирився — тільки не скоривсь — Адоніс,

І важко дихає в обличчя їй.

Венера й не відвернеться — натомість

Говорить: «Це небесний легковій!

Садами станьте ви, мої ланити,

Щоб вільгістю цією розкошіти».

Немов попався у тенета птах,

Отак він поривався від богині;

З несили й сорому лютився — страх!

Та очі лиш гарнішали невинні.

На повноводу річку дай дощів —

І розіллється, вийде з берегів.

Вона ж блага — п’янка її примовка,

Бо ж у п’янливе ушко жебонить...

Та супиться мисливець, зирить вовком —

Досада палить, сором — червонить.

Він зашарівся — Афродіта мліє,

Поблід — вона божественно гарніє.

Не вб’єш любові поглядом хмурним!

Отож, безсмертну руку підійнявши,

Заприсяглася, що й уклякне з ним,

На грудях в нього лишиться назавше,

Як хоч один цілунок дорогий

Не зсушить сліз — його то все борги!

Божественну зачувши обіцянку,

Адоніс визирнув, мов той нирець,

Що вирине й пірне, очей оманка, —

Такий-то він жаданого давець.

Устами вже й замірилася взяти,

Та відвернувся вмить — немає плати.

У спеку мандрівник не просить так

Води, як Афродіта — переміни.

Утіха поруч, та не взять ніяк;

Між хвиль горить, не гасне пал промінний.

«О зглянься, — молить, — серце кам’яне,

Одним цілунком ощаслив мене!

До мене залицявсь, як я до тебе,

Суворий, страхітливий бог війни.*

Незламний в битвах на землі й на небі,

У кожній зваді войовник жахний,

А бач, просивсь до мене у неволю

За те, що даром я тобі дозволю.

Над вівтарем моїм повісив спис,

І свій шолом, і щит непереможний;

Для мене став гульвісою з гульвіс,

Зробивсь веселий, говіркий, збитошний.

Забув і барабани, й прапори —

Став бойовиськом пух моїх перин.

Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться —

В трояндових кайданах повела;

Ту силу, що міцну борола крицю,

Самою гордістю перемогла.

Та не гордись звитягою над тою,

Що бога війн подужала без бою.

Устами гожими торкнись моїх —

Не рівня хай твоїм, зате ж червоні!

Цілунок буде й твій. Чого затих?

Чого очима вкляк в земному лоні?

В мої глянь очі — там твоя ж краса.

Хай стрінуться й вуста, як очеса!

Чи ти соромишся? Замружся знову,

І я замружусь — ніччю стане день.

Навіщо нам очей ляклива мова?

Ми тут самі... Сміліш кохай лишень!

Хіба ж нас викажуть ці сині квіти?

Того, що чиним, їм не зрозуміти.

Пушок над губкою — ти ще не муж.

То й що? І чом тебе не скуштувати?

Лови нагоду! Час лови чимдуж!

Засушиш вроду — не повернеш втрати.

Квіток, що відцвітають, вже не рвуть,

Бо швидко осипаються й гниють.

Хоч би стара була я чи каліка,

Стидка, сварлива, згорблена, бридка,

Поморщена, скривіла, недоріка,

Сліпа, глуха, суха, незавидна, —

Тоді б і гордував, тоді корив би.

А так за віщо зазнаю я кривди?

Знайди хоч зморшку на моїм чолі!

У вічі глянь — які ясні та жваві!

Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі;

Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве!

Візьми рукою рученьку мою —

Відчуєш, як я тану, розтаю.*

вернуться

1

Коментарі до слів та речень, позначених зірочками, дивіться в розділі «Примітки», що в кінці книги.

1
{"b":"557651","o":1}