1
Двері кабінету відчинилися. У отворі з’явилася жінка, пригнічена, але з проблисками надії в очах. За нею ішов хтось, до кого вона старалася звертатись виключно в обличчя, тому постійно оберталася. Говорила жалібно, півголосом, з несміливою надією і з таким виглядом, ніби щойно їй на плечі поклали непомірний тягар, але вона з цього ще й радіє. Так буває: людина шукає нові проблеми, сподіваючись у такий спосіб позбутися старих. Хоча б на певний час.
Слідом за жінкою з’явився невисокий чоловік, до якого вона зверталася. Втім, тримався він так упевнено, що здавався високим. Ба більше – ті, хто прийшов до нього просити допомоги, мимоволі згинали плечі й коліна, мовби навмисно, щоби він підносився над ними. І голос його, насправді глухий і гортанний, лунав гучно і яскраво. Дзвінким він був мовби зсередини, але його стримувала фізична оболонка – інакше заповнив би все приміщення та поглинув усіх присутніх. Той чоловік мав такий поважний вигляд, ніби він – відомий хірург або депутат. Ось тільки погляд у нього був особливий – добрий і проникливий. І ці пронизливі очі становили різкий контраст із зовнішністю й поведінкою. Але така невідповідність не викликала недовіри – навпаки, приваблювала клієнтів. Однак далеко не всі в суспільстві вважають його професію важливою. Радше таких меншість.
Його волосся вже почало рідшати, над чолом позначилися залисини. Рештки хвилястого волосся, пересипаного сивиною, були зачесані назад, ніс із горбочком та наполовину сива борідка доповнювали образ сильного й щиросердного чоловіка. Йому це пасувало, адже його клієнтами були здебільшого жінки. І всі сподівалися, що він, мов рідний батько, вирішить які завгодно їхні проблеми. Східне походження додавало йому загадкового вигляду. Культура та звичаї його народу невідомі слов’янам. А крізь незнання й нерозуміння сама по собі проростає містика.
Зі слабко освітленого кабінету в приймальню попливли екзотичні, але приємні пахощі.
У найдальшому кутку за столом сиділа повновида жінка-адміністратор. Вона ж – і помічниця, права рука господаря кабінету. Помічниця говорила по телефону манірно, але холодним тоном, постійно зазираючи в записник.
– Я ж вам сказала, що найближчий час – лише за два тижні. Ні, раніше нічого нема. Всім терміново! – не приховуючи роздратування, вигукувала в слухавку адміністратор. Мені шкода…
Господар кабінету тим часом провів клієнтку до виходу. Жінка, користуючись останньою можливістю доторкнутися до нього, взяла його руку.
– Ну ви ж допоможете? Все спрацює, правда? – тремтячим голосом промовила вона, дивлячись йому просто у вічі.
– Ти в мені сумніваєшся? – з легким докором запитав він.
– У жодному разі! Якби сумнівалася, не пішла би до вас! Я вам як Богу вірю, Рустеме Ібрагімовичу! – відвідувачка намагалася поцілувати йому руку.
– Ну-ну, ти що… – поблажливо посміхнувся він, висмикуючи долоню з її руки. – Навіть говорити такого не смій! Я – Його слуга, інструмент! Без нього я – прах! Він дав мені силу для допомоги людям. Вір у Господа, вір мені – й отримаєш те, чого бажаєш. Іди! – Рустем м’яко розвернув клієнтку до дверей. – Збери все, що потрібно, і приходь завтра, почнемо працювати.
– У Рустема Ібрагімовича все розписано, він приймає по п’ять осіб за день. Немає куди вставити вас! – тим часом і далі комусь по телефону вичитувала адміністратор.
Коли відвідувачка вийшла й Рустем причинив за нею двері, адміністраторка, якій вочевидь набридло вислуховувати благання настирливої співрозмовниці, затулила слухавку долонею і звернулася до нього:
– Рустеме Ібрагімовичу, не знаю, що робити! У жінки тут щось дуже серйозне, – вона скорчила гримаску, – мовляв, до прийому не доживе. Ні! – Вона знову суворо перебила чиєсь розпачливе голосіння в слухавці. – Я не покличу його до телефону!
Рустем не любив спілкуватися з потенційними клієнтами по телефону. Це могло відібрати багато часу, який не оплачується. Але зараз чомусь вирішив відповісти.
– Нічого, Ніно, я поговорю.
Адміністраторка простягнула йому слухавку з таким винуватим виглядом, ніби через неї бос втрапив у халепу.
– Слухаю! – Рустем довго мовчки вислуховував розповідь. Його обличчя поступово набувало більш зосередженого виразу, в очах блиснула іскорка зацікавлення. Після низки стриманих «угу» він нарешті відповів:
– Гаразд, я прийму вас завтра, якщо вже ви прибули аж зі Львова, але зможу лише вранці, до початку робочого дня. Адміністратор запише вас на десяту. – Він повернув слухавку Ніні й пошепки запитав, кинувши на двері швидкий погляд: – То була остання?
Ніна кивнула й знову заговорила в слухавку:
– Записуйте адресу…
Рустем сховався у своєму кабінеті. Ввімкнув світло, загасив свічки, подмухав на ароматичні палички. Обстановка його робочого місця могла би вразити навіть людину, яка не вірить у магію і не цікавиться містикою. А про потенційних клієнтів – що й казати! Кожна деталь інтер’єру була підібрана так, щоб це могло справляти психологічний вплив. Усі речі в кабінеті мали переконувати клієнта: «Ця людина займається магією давно і дуже серйозно! Їй можна вірити!».
Праворуч від входу було вікно, завішене не надто щільними темно-зеленими шторами. Біля вікна стояв робочий стіл мага, виконаний у формі пугача, готового злетіти. З одного боку він впирався в підлогу ногами, з іншого – ледь опущеними кінцями крил. Пласка спина птаха, власне, й була столом. Щоправда, голова та хвіст займали певну частину його поверхні, але ці незручності Рустем не вважав критичними. Радше навпаки – такий незвичайний стіл був головною прикрасою кабінету. Щоб його не заступали масивні стільці, Рустем ставив для відвідувачів легенький табурет, нічим не примітний, але цілком доречний у цьому інтер’єрі. Другий, такий само, стояв у протилежному кутку на той випадок, якщо потрібно буде прийняти не одного клієнта. Однак таке траплялося нечасто.
Праворуч від вікна, на тахті, Рустем завше проводив очищення енергетики. Цей єдиний предмет інтер’єру, що займав праву стіну, був колись придбаний у індійській меблевій крамниці. А на стіні над ним висіло написане олійними фарбами полотно, що вражало уяву відвідувачів зображенням жіночого обличчя з виразом неймовірного жаху. В ногах тахти, на підставці, було встановлено чаклунський жезл Вуду, обтягнутий мавпячою шкірою. На його верхньому кінці красувався пофарбований у чорне череп козулі з перукою із її хвоста, заплетеною в дреди. Одного разу Рустем побачив цю річ під час закордонної поїздки в салоні магічних предметів і не пожалів грошей, аби заволодіти ним. Надто вже сильне враження справляв жезл буквально з першого погляду. Але Рустем від початку знав, що за призначенням його не використовуватиме, тому що магією Вуду ніколи не займався. Та, власне, взагалі не займався магією.
Уздовж лівої стіни тягнулися стелажі з книжками. Книги для них зумисне добиралися старі. Якщо й видно було назви на корінцях, то вони свідчили про езотеричний зміст видань. Окрім цього на стелажах вишикувалися колби, ступки, бутлі з заспиртованими зміями та ящірками, свічки й фігурки пугачів. З поличок звисали ляльки-мотанки.
Стіна навпроти столу була декорована так, що сама по собі могла називатися витвором мистецтва. Її оздобили у вигляді кам’яної арки, обплетеної в’юнкими рослинами. Всередині арки за допомогою дзеркал і особливого освітлення створювалась ілюзія підземного коридору, в кінці якого виднілося щось подібне до порталу в інший вимір. Деяких відвідувачів настільки вражало це видовище, що вони намагалися простромити руку в дивовижний коридор, але торкалися лише до холодного невидимого скла. Це засмучувало Рустема чи не більше, ніж клієнта. Наприкінці свого робочого дня господар кабінету вмикав світло, гасив свічки та натирав скло спеціальним засобом для чищення, щоб на ньому не залишалося відбитків чужих пальців.
Але цього вечора чистити скло не довелося – його ніхто не чіпав. Рустем загасив останню свічку на своєму столі, теж виконану у вигляді чорного пугача. Він любив експлуатувати образ нічного птаха, хоча холодно ставився не лише до цього виду, але й до будь-яких представників царства Фауни. Він не шукав собі зайвого клопоту й не мав потреби дбати про слабших. Цей чоловік був надто стриманий і практичний, рідко виказував емоції (що не властиво більшості його колег). Якщо й купував дорогі речі для свого кабінету, то лише тому, що розумів: це необхідно для роботи. Звісно, йому подобалася створена тут обстановка. Всі предмети в кабінеті свідчили про його пристрасть до колекціонування. Проте в самому цьому занятті Рустем не бачив жодного сенсу. Він збирав рідкісні речі з огляду на те, що в майбутньому вони допоможуть отримати певний прибуток.
