Annotation
Початок 1945-го року. У Бухенвальд, один з найбільших нацистських концентраційних таборів, прибуває ешелон з в'язнями. Серед них - поляк Захарій Янковський. У його валізі захований трирічний єврейський хлопчик, якого Янковський врятував від загибелі. Есесівці дізнаються про нього і починають полювання. Це сплутує карти підпільній організації, яка готує повстання у таборі. Рух Опору опиняється під ударом. Герої змушені робити вибір: врятувати маленьке життя чи врятуватися самим і видати дитину. Адже кінець війни вже зовсім близько... Цікава динамічна розповідь про силу людського духу і про те, чи можна залишитися людиною в нелюдських обставинах.
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
ПРИСВЯЧУЮ ЦЮ КНИГУ НАШИМ БОЙОВИМ СОРАТНИКАМ РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ, ЯКІ ПОЛЯГЛИ НА СТРАДНИЦЬКІЙ ПУТІ У ТАБОРІ БУХЕНВАЛЬД.
ЩОБ УВІЧНИТИ ЇХНЮ СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ, Я ДАВ БАГАТЬОМ ГЕРОЯМ МОЄЇ КНИГИ ЇХ ІМЕНА.
На самотній вершині Еттерсбергу здіймаються в німому безгомінні сумно застиглі дерева; темною похмурою плямою вирізняється вона на фоні навколишнього краєвиду. Мертве опале листя волого виблискує на землі, з оголених віт раз у раз спадають додолу краплини дощу.
Весна, здається, не наважується вступити в цей край.
Розставлені поміж деревами щити немов перестерігають її.
«Територія концентраційного табору Бухенвальд. Увага! Небезпечно для життя! При дальшому просуванні вогонь відкривається без попередження».
І внизу — лиховісний знак: череп і дві схрещені кістки.
Був березень 1945 року, надходив вечір. На критій бетонованій платформі з’юрмилося з півсотні есесівців у вогких від безнастанної мжички шинелях.
Цією платформою, що називалася «Бухенвальдський вокзал», кінчалася залізнична колія, яка з’єднувала Веймар з вершиною Еттерсбергу.
Неподалік звідси був розташований концтабір.
На широченному майдані, що круто обривається на північ, в’язні, як завжди, збиралися на вечірню перевірку. Блок біля блока: німці, росіяни, поляки, французи, євреї, голландці, австрійці, чехи, бібель-форшери[1], кримінальні злочинці — вся ця величезна маса різного люду вишикувалася чітким велетенським квадратом, який важко було окинути оком.
Сьогодні по рядах вишикуваних для перевірки в’язнів раз по раз перебігав приглушений шепіт. Хтось приніс у табір звістку, що американці форсували Рейн біля Ремагена...
— Ти вже чув? — спитав Герберта Бохова староста барака Рункі, що стояв поруч з ним у першому ряду 38-го барака.
Бохов кивнув.
— Вони нібито побудували передмостове укріплення.
Шюпп, який стояв у другому ряду за ними, і собі втрутився в їх тиху розмову.
— Ремаген? Це ще далеченько звідси.
Ніхто не відповів йому. Задумливо примруживши очі, він не зводив погляду з потилиці Бохова. На обличчі табірного електрика Шюппа, на якому ніби назавжди застиг вираз простодушного подиву, в круглих очах за такими ж круглими, в чорній оправі, окулярами спалахували вогники цікавості. Інші в’язні теж перешіптувалися між собою, але Рункі припинив це шушукання, прошипівши: «Обережніше!»
Блокфюрери[2], есесівці нижчих чинів, саме спустилися згори і, поділившись на окремі групи, підійшли кожен до свого блока. Шепіт одразу ж завмер, і збуджені обличчя враз закам’яніли.
Ремаген!
Справді, це ще далеченько від Тюрінгії. Але все-таки це означало, що завдяки навальному зимовому наступу Червоної Армії, яка, пройшовши Польщу, вступила вже на територію Німеччини, активізувався і Західний фронт.
Жодний мускул не здригався на обличчях в’язнів, хоч як схвилювала всіх їх ця звістка.
Мовчки стояли вони один за одним перед наведеними на них з сторожових вишок кулеметами, і очі їх невідривно стежили за блокфюрерами, які обходили ряди, перелічуючи в’язнів. Розмірено й байдуже, як щодня.
Вгорі, біля воріт, староста табору Кремер вручив рапорт про загальний стан і чисельність табору рапортфюреру[3] Рейнеботу і став, згідно з уставом, трохи віддалік од велетенського квадрата. На обличчі старости лежав той же непроникний вираз, хоч і його думки були такі ж тривожні, як і в десяти тисяч чоловік, що вишикувалися за ним.
Давно вже окремі блокфюрери подали рапорти Рейнеботу і стали в шеренги біля воріт, що стояли вже по команді «вільно».
І все-таки ця процедура тривала ще цілу годину, аж поки підрахували всіх в’язнів і цифри зійшлися.
Нарешті Рейнебот підійшов до встановленого на штативі мікрофона.
— Приготуватися! Струнко!
Гігантський квадрат ніби закам’янів.
— Шапки геть!
Одним блискавичним рухом в’язні зірвали з голів засмальцьовані шапки.
Біля залізних кованих воріт другий лагерфюрер[4] Клюттіг приймав рапорт Рейнебота.
Ось він повільно підняв праву руку...
Так повторювалося день у день протягом років...
А тимчасом збудження і цікавість так і розпирали Шюппа, думки роєм роїлися в його голові. Електрик ніяк не міг вгамуватися. Ледь розтуливши губи, він шепотів у потилицю Бохова:
— Отим, он там нагорі, скоро буде капут, накладуть від страху повнісінькі штани...
Бохов приховав посмішку, що одразу ж ніби розтанула в зморшках його нерухомого обличчя.
Рейнебот знову наблизився до мікрофона:
— Надіти шапки!
Знову блискавичний рух — засмальцьовані шапки злетіли одним махом на голови і мов прилипли до них в кого як: набакир, на потилиці, збоку.
Здалеку в’язні мали тепер вигляд бравих, веселих хлопців.
А що військова виправка виродилася тут, у концтаборі, в щось майже комічне, Рейнебот звичайно після цього через мікрофон давав нову команду:
— Поправити шапки!
І десять тисяч чоловік враз смикнули за свої шапки.
— Струнко!
І знову одним блискавичним жестом десять тисяч рук ляснули об штани. Тепер шапки сиділи рівно. Квадрат стояв виструнчившись.
Есесівці з адміністрації табору навмисно мовби ігнорували всі новини з фронту. Тут життя йшло своїм звичаєм; дні, такі схожі один на один, ніби час застиг на місці. Проте в одноманітний плин днів-близнюків непомітно вливалася нова струминка. Всього за кілька днів перед цим Кольберг і Грауденц «...впали в геройській боротьбі з кількісно переважаючим ворогом...»
Червона Армія!
«Форсування Рейну під Ремагеном».
Союзники!
Лещата стискаються!
Рейнебот скомандував:
— В’язні з кравецьких майстерень — до речових складів! Перукарі бараків — у душову!
Цей наказ в’язні теж чули багато разів. Він означав, що в табір знову прибув, як це частенько траплялося за останні місяці, новий транспорт в’язнів зі сходу. Евакуювалися концтабори. Освєнцім, Люблін...
Бухенвальд, хоч і був переповнений так, що, здавалося, голці ніде впасти, мусив приймати все нові й нові транспорти. Як стовпчик ртуті в термометрі тяжко хворого, майже з кожним днем піднімалося все вище й вище число новоприбулих. Куди було подіти стільки людей? Щоб якось розмістити новаків, трохи віддалік від старих блоків, посеред табору довелося наспіх спорудити нові запасні бараки. Тисячі новоприбулих в’язнів позаганяли в колишні стайні. Стайні ці обгородили подвійним колючим дротом, і відтепер їх стали називати «маленьким табором».
