Литмир - Электронная Библиотека
A
A
Стара хвороба - i_001.jpg
Стара хвороба - i_002.png

Решат Нурі Гюнтекін

Стара хвороба

Розділ перший

Двері прочинилися. Доглядальниця подала знак головній медсестрі, яка читала газету коло вікна, щоб та вийшла в коридор.

— Сестро Магдо, прийшов чоловік мадам, вони з лікарем розмовляють.

Літня жінка насилу чула тихий голос доглядальниці, та все ж поклала палець на вуста, наказуючи тій говорити ще тихіше.

— Цсс… Тихіше, — сказала вона і далі говорила вже пошепки: — Коли він прийшов?

— Недавно… Вони підійдуть сюди з лікарем…

— Зараз не можна…

— Мене послав лікар…

— Не можна… Скажи лікарю, що хвора міцно спить… Я пізніше прийду і розповім, що, як і до чого.

Мовивши так, сестра Магда насупила густі брови і зсунула на лоба окуляри, які були їй потрібні лише для читання. Розмовляючи з дівчиною в коридорі, вона стояла перед дверима палати і упівока пильнувала за поведінкою недужої.

Доглядальницю брав сумнів, що потерпіла — молода жінка, яка перебувала в лікарні вже майже два тижні, — могла весь час отак спати, як після маківки. Вона вважала це звичайною симуляцією та й годі. А головний лікар, безпорадний якось пояснити такий тривалий сон, приписав його причину струсові мозку, отриманому під час аварії. Більше до цього питання він не повертався.

У цю мить хвора повернулася на інший бік, схоже, намагаючись робити це якомога природніше, ніби справді уві сні, і лежала тепер обличчям до стіни. Доглядальниця вирішила, що та хоче приховати, як її непокоїть щойно почуте.

Вона не помилилася в своїх здогадах — Зулейха не спала. Молода жінка напружено вслухалася в ледь чутний шепіт у коридорі, щоб не пропустити жодного слова.

Отже, Юсуф прийшов сюди! Ще трохи, й вони зустрінуться, будуть змушені дивитися один одному в очі, розмовляти… Страшно!

Водночас Зулейха відчула, що все це тепер не надто лякає її, як вона того сподівалася. Серце билося рівно — жодного тремтіння чи трепету!

Вона розуміла: навіть якби їй довелося заговорити просто зараз, то й голос би не тремтів.

Їй захотілося вдихнути — глибоко, на повні груди. Зулейха трохи підвелася на подушці, ледь розтулила уста і, намагаючись дихати рівно, як людина уві сні, думала.

Ще кілька годин, і буде вже чотирнадцять днів… Зулейха досі бачила, як вона сидить у відкритому спортивному автомобілі, що мчить дорогою з Алемдага до Чамлиджа. Місяць такий яскравий, що довкола видно, як удень… За кермом — молодий чоловік у білій сорочці з закасаними рукавами. Вони їдуть так швидко, що Зулейха раз по раз б’ється плечем об свого супутника і двома руками ледве втримує шалик, щоб його не зірвав з неї зустрічний вітер. Кілька разів вона вже мало не сказала: «Будь ласка, повільніше… трохи повільніше», але себелюбність переважила здоровий глузд.

Була й інша причина, чому Зулейха мовчала: ця шалена гонка, коли вони мчали, злившись зі звуком, чомусь приємно лоскотала нерви, а крім того, жінку охопило відчуття марності, нікчемності будь-яких зусиль перед лицем чогось глобального, невідворотного.

Проїжджаючи так само швидко через село Дудуллу, вони зіткнулися із зустрічним водовозом. А потім настала темрява, невиразні видіння, непритомність… Зулейхина уява малювала картини: ось у темній брудній кімнаті її оточили дивні люди, ось вона на мить розплющує очі, ось вона на морі сидить у чомусь схожому на моторний човен, п’є воду з рук бородатого чоловіка. Та все це складалося лиш у вервечку видінь, і годі було зрозуміти, наснилося їй це чи сталося насправді.

Опритомніла Зулейха тільки надвечір наступного дня після аварії. З того, що їй говорили потім, виходило, що її з приятелем порятунок — справжнє диво. Зіткнення було таким сильним, що їх відкинуло просто в резервуар для води. Рани на ногах, руках, голові та грудях Зулейхи були справжньою дрібницею порівняно з тією величезною небезпекою, якої їм вдалося уникнути. Садна загоїлися за кілька днів, от тільки рана від гострого каменя на правій литці все ще не затягнулася. Та й вона була легкою і не загрожувала життю.

Проте минало вже чотирнадцять днів, відколи Зулейха перебувала в цій палаті, не знаючи, ані коли вийде звідси, ані куди чи до кого піде.

* * *

Лежачи в ліжку, Зулейха згадувала останні години перед аварією.

Пообідня година… Вона скромно сиділа в колі родичів та друзів у саду ресторанчика в Суадійє, де весь час панувало пожвавлення. Нараз біля воріт зупинився невеликий спортивний автомобіль, з нього вийшов молодий чоловік і, засунувши руки в кишені, подався просто до столика, за яким сиділа Зулейха.

Цей молодий чоловік — спортсмен, який на тій самій автомашині, що стояла зараз близько дверей, минулої осені посів друге місце на аматорських змаганнях у Бююкдере. І от уже чотири місяці, відколи Зулейха була в Стамбулі, він залицявся до неї.

Підійшовши до столу, він витяг руки з кишень, наставив на присутніх невеликого пугача і сказав:

— Руки вгору… Хто сіпнеться, застрелю… — А далі мовив: — Я промишляю розбоєм на машині… І приїхав, щоб відвезти Зулейху в гори… Ну ж бо, ходи попереду мене…

Ці дії молодого чоловіка, який своїм зовнішнім виглядом (біла сорочка, закасані рукави, червона хустина на шиї) надзвичайно скидався на ковбоя з якогось неймовірного фільму, викликали небувалий успіх. Дівчата, жінки, молоді й навіть літні чоловіки, посміхаючись і скрикуючи, піднімали руки вгору. Всім було цікаво стати учасниками цієї невеликої вистави.

Джентльмен-розбійник, тримаючи пістолет в одній руці, а другою злегка обхопивши Зулейху за талію, поцілував кінчики її пальців і долоню й потягнув жінку просто до автомобіля.

Що в цьому поганого? Невже не можна взяти участь у цій надзвичайно мальовничій і дотепній кіносценці? Та й що особливого в бажанні молодої жінки покататися з молодим другом, з яким вона ходила на танці, хлюпалася біля берега на пляжі, обмінювалася жартами, а він учив її плавати, обхопивши руками, ніби статую? І хто, скажіть, у наш час схоче видатися аж таким старомодним, щоб розпускати через це плітки?

Молодий чоловік зачинив Зулейху в машині, потім обійшов її і, вскочивши в авто, сів за кермо. Вони поїхали до Бостанджі.

Згодом він сказав:

— Зулейхо! Вони, мабуть, усе ще сміються, гадаючи, що це якийсь спектакль, але ти знай: я таки справді тебе викрав і одвезу в гори. Зараз ми вирушимо в ліс на гору Алемдаг, аби побачити найяскравіший місяць у році.

Зулейха сердиться і вдає, що хоче вирватися з машини. Та все це не більш ніж продовження гри, яка розпочалася трохи раніше.

Коли останні будинки залишилися позаду, вони зупинилися перед не надто білою крамничкою бакалійника, купили хліба, сиру та яєць. І хоча в крамниці весь асортимент харчів складався з трьох-чотирьох видів, зате вибір спиртних напоїв у вітрині був досить широкий. Прикупивши дві пляшки кращого з того, що там було, вина, вони поїхали далі, рухаючись назустріч близькому вже вечору, горам і місяцю.

Хоч які б траплялися знайомства чи випадки, але якщо їх не взяли на язики друзі, то такі події відразу ж забуваються, і від них, як від незначних та не вартих загальної уваги, вже за три дні не лишається й сліду.

Та що вдієш, коли історія про нещасний випадок з автомобілем, що розбився вночі, повертаючись назад з Алемдага, — хоч якою б близькою до істини вона не була, — стала відома всім і набула неабиякого розголосу, офіційно визнавши потерпілих у ньому за коханців. Вони лежали, скотившись у багнюку, в обіймах одне одного, аж доки наспіла допомога. Через те й залишаться в пам’яті людей як закохані.

У перші дні газети не називали їхніх імен лише з міркувань якогось вищого гуманізму і співчуття, обмежившись невеликими замітками про «молоду жінку зі знатного роду нашого вілаєту[1] і спортсмена, сина відомого за кордоном комерсанта». Але через велику кількість фотознімків з місця аварії та побоювання конкуренції цей гуманізм не протримався й двадцяти чотирьох годин, тому вже наступного ранку в газетах разом із світлинами, надрукованими на окремих вкладках, з’явилися й справжні імена потерпілих.

вернуться

1

Вілаєт (сучасне іль) — одиниця територіального поділу Туреччини, провінція.

1
{"b":"833675","o":1}