Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.

— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.

На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:

— Мої накази не обговорюються.

— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи важке захворювання.

— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — відповів я і причинив за собою двері рубки.

Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:

— Ну як?

— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.

— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.

— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.

Роман усміхнувся:

— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…

— А хто ж він?

— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…

— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.

Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:

— Слухаю.

— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.

— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.

— А… Здається, пригадую… Що треба?

— Та тут ось з верховним координатором не гаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я, не маючи сумніву, що одержу дозвіл.

— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо.

— Але ж у даному разі…

— В наказі нічого немає про винятки.

— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.

— Наказ — мій.

— В нього слід внести застереження.

— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.

Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?

— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?

— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?

— Ой спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.

— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.

Я обернувся до нього. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.

— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.

Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.

— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, — сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…

Романове обличчя розчаровано витягнулось. “Ну, то й що?” — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.

— І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми йі далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?

— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК 3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…

— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!

Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:

— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…

Знак зодіака - doc2fb_image_0300000D.png

О. Бердник

КОХАНА З МАЙБУТНЬОГО

Жив-був студент Володя. Диваком вважали його друзі з факультету журналістики: на “капусники” не ходив, до дівчат не залицявся, не ганявся за модними костюмами. Ні в ресторан його не можна було затягти, ні на пікнік, ні залучити до розмови про принади тієї чи іншої стриженої кралі, яких так багато у вічно юному древньому Києві.

— Для чого ти живеш? — запитували товариші. — Суть життя — в пізнанні насолоди. І А насолода — всюди. В чарах природи, в спокусливих дівчатах, в хвилині забуття, у відчутті сили…

В його карих теплих очах жеврів сум. — Насолода — хвилинна. Пізнання в ній немає. Кінчається насолода — що залишається? Порожнеча. Не хочу також забуття. Бажаю вічної свідомості. Хай вона несе найбільші труднощі, але в них буде радість. Не в насолоді шукатиму я суть буття, а в розумінні іншого серця. Хочу найти таке серце, яке стало б моїм…

Хлопці хитро підморгували, кивали на дівчат, які цокотіли тонкими каблучками по тротуарах, стріляючи на всі боки підмальованими очима:

— Океан сердець навколо тебе. Пробуй, шукай…

— Не бачу в сучасному рідного серця. Занепала етика, мораль…

Та все ж одного разу його затягли на танці. У широкому залі заклично підвивала радіола, кружляли пари. Володя стояв під стіною, зітхав. Заграли жіночий вальс. З натовпу випурхнула дівчина, запросила до танцю. Вона була маленька і якась непомітна. Володя наступав їй на ноги, вибачався, червонів. Вона сміялася беззвучно і зиркала знизу вгору на його збентежене обличчя. І тоді Володя бачив її очі — великі, сірі, схожі на гірський білопінний потік…

Не закінчивши танцю, вибачився і вийшов з кола:

— Не люблю товкучки. Краще ходити вулицями…

— Можна з вами? Я теж люблю ходити…

Познайомились. Її звали Ладою. Родом з Полтавщини, вчиться на факультеті теоретичної фізики. Наймає квартиру аж на Нивках. Трамвай довіз їх до Комсомольського парку, потім вони йшли пішки. Володя розповідав Ладі про свої мрії, про пошуки рідного серця, про відсутність великих і святих почуттів у сучасних дівчат. І з острахом поглядав на нову знайому: чи не сміється з нього, як однокурсники?

Лада не сміялася. Дивилась зосереджено поперед себе, ніби осуджувала тих дівчат, що так жорстоко обійшлися з Володею. Хлопця підбадьорила її мовчазна солідарність:

— Я самотній, Ладо. Мої очі звернені до майбуття. Там бачу дивних людей — чистих і цнотливих, мудрих і самовідданих. Якби хоч одним оком зазирнути в майбутнє…

Лада мовчала.

Опісля вони зустрічалися багато разів. їм подобалося бути разом. Володя фантазував про майбутнє, а Лада потай печально поглядала на хлопця і ховала свої почуття в глибині сірих очей.

Якось вона сказала:

— Я можу допомогти вам…

— Як, Ладо? В чому допомогти?

— Ви бажали заглянути в майбутнє. Є така можливість…

— Фантастика. Читав. Буває цікаве, буває банальне. Адже фантастика — віддзеркалення душі автора…

— Я не про книги. Тільки поки що це цілковита таємниця. Обіцяєте?

— Обіцяю. Але що? Ви мене заінтригували…

— Я працюю з професором Вороном. Він експериментує з пристроями по вивченню суті часу — простору. Останні досліди втішні. Ми відправили в майбутнє кілька невеличких речей…

— Невже це правда?

Вона мовчки хитнула головою, прикривши очі довгими віями. Тихо додала:

— Цілковита таємниця. Я попередила вас…

— Ладо, а мені можна в майбутнє? Я готовий…

— Пристрій розраховано лише на невеликі предмети. Я б могла передати в майбутнє, наприклад, лист. Може, ви захочете, Володю?

15
{"b":"115795","o":1}