Та лейтенант не збентежений.

— Ви ж бачите, — каже він, — що ця невідома особа, якій ви, здається, віддаєте надто багато уваги; це, власне, якийсь нікчема. Як! За вашими словами, він намагається перепинити вам шлях і річого кращого не знайшов, щоб вас затримати?.. Це несерйозно, пане депутат.

Барсак і сам такої ж думки і не знаходить, що відповісти.

До них наближається капітан Марсеней.

— Дозвольте мені попрощатися з вами, пане депутат.

— Як? Так швидко! — вигукує Барсак.

— Так треба, — відповідає капітан. — Наказ є наказ. Я повинен, не гаючись й години, поспішати в Сегу-Сікоро й Тімбукту.

— Виконуйте ж наказ, капітане, — каже, простягаючи руку, розчулений Барсак, — і будьте певні, що вас супроводитимуть наші кращі побажання. Ніхто з нас не забуде днів, проведених разом, і я думаю, що висловлюю одностайну думку всіх, передаючи нашу найщирішу вдячність за пильність, з якою ви нас охороняли, і за вашу безмежну відданість.

— Дякую, пане депутат, — каже капітан, теж глибоко схвильований.

Він прощається з кожним із нас по черзі і, розуміється, після всіх з мадемуазель Морна. Я нишком поглядаю на них, але мене чекає розчарування. Все відбувається дуже просто.

— До побачення, мадемуазель, — каже капітан.

— До побачення, капітане, — відповідає мадемуазель Морна.

От і все. Але ми в курсі подій і розуміємо, що ці скупі слова сповнені особливого змісту, в звичайній розмові їм не властивого. Усім ясно, що це взаємна урочиста обіцянка.

Так зрозумів і капітан: його обличчя сяє. Він шанобливо цілує руку мадемуазель Морна, відходить, стрибає в сідло — і ось він уже на чолі свого загону, що тим часом вишикувався. Він востаннє вітає нас, потім піднімає вгору шаблю, і сто чоловік зркваються з місця і вирушають прудкою риссю.

Ми проводжаємо їх очима, мимоволі збентежені. За кілька хвилин вони зникають. Ми залишаємося з лейтенантом Лакуром, двома його унтер-офіцерами й двадцятьма солдатами, про існування яких нічого не знали ще годину тому. Усе відбулося, так швидко, що ми зовсім приголомшені.

Намагаючись опанувати себе, я кидаю погляд на наших нових охоронців, і раптом — дивна річ! — почуваю легке тремтіння (я навіть не можу сказати, щоб воно було неприємне!) У них. такий вигляд, що я б не хотів зустрітися з ними в темному місці!

(З записної книжки Амедея Флоранса)

Того ж дня, увечері. Ні, не хотів би я зустріти; ся з ними в темному місці, а проте — я з ними, та ще й у глибині хащів, а це незрівнянно гірше. І таке становище, як на мене, сповнене принад. Розуміти, що наражаєшся на справжню небезпеку, і не знати, що це за небезпека; напружувати розум, намагаючись відгадати, де вона криється, прислухатись, придивлятись, щоб удар, якого чекаєш невідомо звідки, не був несподіванкою — це, справді, захоплююче! Ось коли людина дійсно живе напруженим життям…

Ну, я, здається, знов захопився. Мені ввижаються бандити, хоч це, певна річ, звичайнісінькі, нічим не прикметні стрілки, і всі страхи — гра моєї уяви, більш нічого. Адже є лист, справжній, лист полковника Сент-Обана!

І проте, як собі хочете, ніщо не може знищити того враження, яке справила на мене наша нова охорона та її командир.

Мене з першого погляду вразила одна деталь: чи ж не дивно, справді, що ці люди, включаючи сержантів, геть запорошені, як і повинно бути, — адже вони доганяли нас п’ятнадцять діб, — а їх начальник чистенький, аж виблискує. Білизна в нього сніжнобіла, черевики так і сяють, вуса нафабрені, просто франт. Можна подумати, що лейтенант Лакур збирається на парад. Усе в нього по уставу, все на місці, до останнього ґудзика, навіть брюки бездоганно випрасовані! Не часто побачиш у хащах таку елегантність.

Цей лейтенант маленький на зріст і, здається мені, людина не лагідна. У нього блідоблакитні очі, або навіть стальні, і вираз їх ніяк не можна назвати доброзичливим; при цьому він небалакучий і відлюдькуватий. Після полудня він виходив із свого намету тільки два рази, і то з єдиною метою — перевірити своїх людей. Щоразу, побачивши начальника, стрілки підводяться і вишиковуються. Лейтенант проходить перед строєм, прямий, як струна, його крижаний погляд обводить їх з голови до ніг, і він зникає у себе, не промовивши ні слова.

Його сержанти, навпаки, невимовно брудні. Їхні “мундири” — це справжнє лахміття; штани в них надто короткі, ще й полатані, номера полку чи якихось інших знаків немає. Важко повірити, щоб французьких солдатів так погано екіпірували. І ще одне: враження таке, ніби власники цих зношених мундирів почувають себе в них якось незвично. Розмовляють вони тільки один з одним і завжди стиха. Як я не напружував свій репортерський слух, вловити вдалося лише кілька малозначних слів.

Що ж до суданських стрілків, то вони після чергувань тримаються вкупі і — річ майже неймовірна! — теж дуже небалакучі. Вони мовчки готують собі їжу або сплять. Їх зовсім не чути. Кожний наказ сержантів миттю виконується. А в цілому складається враження, що ці двадцятеро негрів сумні й чимсь налякані.

Ось які мої спостереження.

Весь цей день мадемуазель Морна не показується. Не видно і Чумукі, через що моя стаття все ще лежить у мене в кишені.

15 лютого. Прокинувшись уранці, я не помічаю ніяких приготувань до відправки. Запитую Тонгане і дізнаюся, що ми сьогодні не зрушимо з місця. Після вчорашнього відпочинку це здається дивним.

Випадково зустрічаюся з лейтенантом Лакуром, таким же виструнченим і елегантним. Спинившись, запитую його про причину затримки.

— Наказ пана Барсака, — відповідає він лаконічно.

Три слова, вітання по-військовому, поворот на каблуках. Лейтенант Лакур не з тих, кого звуть блискучими співрозмовниками.

Невже начальник експедиції вирішив припинити подорож з цією в п’ять раз зменшеною охороною? Це мене цікавить і водночас турбує: таке рішення привело б до закінчення репортажу, який (я передчуваю!) починає ставати сенсаційним.

Коло десятої години помічаю Барсака. Він прогулюється великими кроками, заклавши руки за спину, втупивши погляд у землю, видно, що настрій у нього не блискучий. Не дуже вдало обраний момент, щоб розпитувати його про дальші наміри, але мене це не спиняє.

Барсак не сердиться. Він перестає ходити і якусь мить мовчки дивиться на мене. Нарешті каже:

— Кілька днів тому, пане Флоранс, ви ставили мені те ж саме запитання. Я вам не відповів. Сьогодні можу вам сказати, що сам не знаю, що відповісти.

— То ви ще не прийняли ніякого рішення, пане депутат?

— Ні. Я обмірковую, намацую ґрунт, зважую всі “за” і “проти”… Знову мовчання, потім раптом: — Ні, справді, чом би нам не розглянути це питання разом? Ви людина практична, розважлива. (Щиро дякую, пане Барсак!) Ви мені дасте добру пораду.

Я вклоняюсь.

— До ваших послуг, пане депутат.

І я розповідаю йому про свої спостереження за нашою охороною та її командиром і, як висновок з цього, несміливо формулюю. припущення, що, коли ці люди не справжні солдати, вони, можливо, служать нашому невідомому ворогові, на якого ми досі не хотіли зважати.

Вислухавши, Барсак починає реготати.

— Справжній роман! — вигукує він. — Виявляється, у вас блискуча уява, пане Флоранс! Вона вам дуже стане в пригоді, якщо ви коли-небудь візьметесь за писання п’єс, але не раджу вам покладатися на неї в реальному житті.

— Проте… — починаю я, зачеплений його тоном.

— Немає ніяких “проте”. Є факти. Підписаний наказ, це по-перше…

— Його могли підробити…

— Ні, капітан Марсеней визнав його дійсним і виконав, не вагаючись.

— Його могли викрасти…

— Знов роман! Як, я вас питаю, можна було б підмінити справжній конвой? Треба було б тримати напоготові загін, досить численний, щоб, по-перше, знищити справжніх солдатів, усіх до останньої людини, розумієте — до останньої людини! — і, по-друге, щоб замінити їх абсолютно тотожним загоном, і притому заздалегідь, коли ще ніхто не міг знати про те, яка буде чисельність нового загону, та й взагалі про те, що цей конвой має бути надісланий полковником Сент-Обаном. Ніхто з людей лейтенанта Лакура не поранений, отже цей загін має бути дуже численний, ви ж повинні розуміти, що справжні солдати не дозволили б винищити себе, не захищаючись. І ви хочете, щоб така банда лишилась непоміченою, щоб чутки про такий бій не дійшли до нас! Ви ж знаєте — в хащах новини поширюються від села до села із швидкістю телеграми… Ось на які неможливі речі доводиться наштовхуватися, коли даєш волю власній уяві!