Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Зробивши зусилля, Вебстер нагнувся, намацав на підлозі ломик (він був у чомусь теплому й липкому) і, похитуючись, рушив до виходу. Ні, він більше не може так… Нехай уже краще одразу…

Від дверей пахло горілим металом. Вебстер просунув вістря ломика в щілину, наліг на нього всім тілом — і двері з протяжним скреготом прочинилися. Знадвору ринуло незвичайне зелено-синє світло. На якусь мить Вебстера охопив жах перед простором: тут, за дверима, в темряві, було більш звично й безпечніше. Він зробив уже крок назад, потім опанував себе і вийшов з підземелля.

Вебстер не одразу зрозумів, що надворі стояла ніч: так ясно було навколо. Спробував пригадати, де що містилося, але всюди лежали тільки химерні нагромадження оплавлених уламків каміння, заліза, бетону. Все це випромінювало рівне, без тіней, світло. Здавалося, що навкруги розкидано уламки потрощеного снарядами Місяця…

Вебстер оглянув себе: вимащені в щось темне худі руки, пом’ятий і подертий у кількох місцях піджак, штани вкриті якимись плямами, — усе це мало дивний, дуже дивний вигляд… Він напружив думку, намагаючись зрозуміти, в чому справа. Так, від нього теж не падала тінь “Неначе привид…” Усе світилося м’яким світлом, навіть стіна, до якої він прихилився.

Зробивши кілька непевних кроків по уламках, Вебстер мало не впав, спіткнувшись об гострий камінь. Що робити? Куди йти? Він безпорадно озирнувся. Десь угорі, немов у тумані, блимали поодинокі зорі… Його охопив відчай. Куди йти? Як вибратися з цього світного радіоактивного кошмару? Може, закричати? Він набрав повні легені повітря:

— Рятуйте! Лю-ю-ди!

Крик був слабкий і хриплий. Від напруження Вебстер закашлявся. Мовчазна ніч з холодною байдужістю слухала його.

Він відчув, що йому нестримно хочеться заридати. Безсилий жаль до себе тугим клубком підступив до горла. Вебстер зробив ще кілька кроків, спіткнувся, сів на землю, яка так незвично світилася, і заплакав.

…Сльози висохли так само несподівано, як і з’явилися. Тепер Вебстер у нестямі повз через гострі уламки, не відчуваючи болю від синців на руках і колінах, повз і бурмотів щось божевільне й незрозуміле. Під руками осипалися ізумрудні скалки бетону, залишаючи після себе темні плями. Вебстер не помічав їх: спонукуваний останнім спалахом життя, він поривався вперед.

Раптом руки його занурилися в якусь холодну й важку рідину. На мить він зупинився; підняв угору долоню і безтямно дивився, як стікають з неї великі світні краплини. “Ртуть! — майнуло в затуманеному мозку. — Так, так! Адже був резервуар із запасом ртуті…” Потім він знову поповз уперед. Рідкий метал пружно виштовхував його руки й ноги на поверхню, а він, відчайдушно борсаючись, уперто плив через нескінченне море зеленкуватої радіоактивної ртуті…

ПРИВИД У СТЕПУ

Грехем Кейв, солдат третього танкового полку, заступив на варту опівночі. Було безвітряно, але досить прохолодно, і тіло солдата, розігріте й розслаблене від недовгого сну, проймав дрож. Щоб угамувати ноги, Грехем заходився міряти кроками відведену йому ділянку степу: сто метрів туди, сто метрів назад — по шорсткій траві, що сухо шелестіла під ногами. Нарешті тіло перестало тремтіти. Кейв запалив цигарку й почав ходити повільніше.

Вгорі, у темному безмісячному небі, блимали зірки. У розсипах Чумацького Шляху, що оперізував небо навскіс, було видно найменшу блискітку-порошинку. Вдалині, над самісіньким обрієм, здіймалася широка зелена заграва. Вона стиха погойдувалась під слабеньким вітерцем, і здавалося, що то величезні фосфоричні стяги тріпотіли у височині. Кейв похмуро глянув на заграву і вилаявся; йому стало тоскно.

І навіщо їх виставили отут багатомильним ланцюгом? Охороняти оце радіоактивне згарище? “Щоб хто-небудь не проник, бува, в заражену зону”, пояснював сержант. Та на якого дідька потрібно комусь лізти в ту зону? Хіба що божевільний попреться туди або який-небудь самовбивця. Ну й біс з ним…

Світиться… Ось уже тиждень минув, а воно все світиться, майже так само, як і першого дня. Кажуть, десь неподалеку, миль за п’ятдесят, випав радіоактивний дощ із ртуті, якраз над селищем на перехресті доріг. Тепер там безлюдно, усі розбіглися… А тут, у Нью-Хенфорді? Був величезний завод, робітниче селище… Один-однісінький вибух — і нема нічого. Сотні людей загинули! Деякі газети пишуть, що це диверсія червоних, інші вважають — нещасний випадок. Всього один вибух!..

Офіцери кажуть, що скоро почнеться війна з росіянами, які збираються завойовувати Америку. Що ж тоді буде? Скрізь отакі згарища світитимуться, де були міста?.. І тоді їх, солдатів, пошлють крізь місця атомних вибухів в атаки? З отакими іграшками? Кейв зневажливо пересунув автомат на шиї. До чого вони тоді? Та й навіщо ця жахлива війна? Тоді вже йому не залишитись живим, це напевно. Якщо цього літа навіть під час маневрів, коли проводили навчання з атомним вибухом, троє хлопців померло від променевої хвороби, то чого ж чекати від справжньої війни? А йому ж усього двадцять два роки…

Яка вона буде, його смерть: раптова, од вибуху бомби, чи повільна — від променевої хвороби? Хай уже краще одразу… Брр!.. І навіщо усе це? Вже давно нічого не можна зрозуміти, що робиться в світі…

Тоскно й моторошно було Грехему Кейву, солдату майбутньої війни, ходити отут, у степу, холодної осінньої ночі, охороняти невідомо що й невідомо для чого і роздумувати про смерть.

**
*

Вебстер отямився лише тоді, коли під руками в нього з’явилася чорна глейкувата земля. Вже не було більше променистих уламків бетону і ртутних калюж. Він оглянувся: химерно нагромаджена руїна, що випромінювала сяйво, залишилась позаду. Вебстер перекинувся на спину і довго лежав нерухомо, вдихаючи свіже, запашне од сирої землі повітря і дивлячись на зорі, що спокійно блимали у темній глибині неба. “Генерал залишився там. Він, мабуть, ще живий: я не дуже вдарив його…”

Він підняв руку і почав уважно роздивлятися, як примарно світилася його долоня. На синьо-зеленому тлі шкіри виразно виділялися всі зморшки й подряпини. Він ліниво підвів голову й оглянув себе. Усе тіло, все лахміття одягу світилося; навіть земля навколо нього трохи відсвічувала, — видно було окремі стебельця й грудочки. Вебстер посміхнувся й опустив голову на землю.

Навіщо він виліз звідти? Краще б лежав отам разом із Х’юзом… Якась біологічна жадоба життя потягла його через оцю зону. Цікаво, скільки часу він повз? Навіть якщо чверть години — цього цілком досить… А втім, він все одно помре, якщо не від радіоактивного зараження, то ще раніше — від отруєння ртуттю…

Скільки ж все-таки рентгенів увібрало його тіло? Скільки ще лишилося жити? Днів зо два? А навіщо йому ці два дні? Щоб розповісти людям, як усе це сталося, як це жахливо… Ну й що з того? Адже він і сам не знає, як усе сталося…

Бездумним поглядом стежив Вебстер за двома зірочками, що рухалися в небі, — червоною й зеленою. Зірочки швидко перебирались із сузір’я в сузір’я, лишаючи за собою м’який рокіт моторів. Ось вони зникли на обрії.

“Значить, це не війна, якщо літаки не маскують вогнів. Десь поблизу повинні бути люди…”

Вебстер важко підвівся. Трохи подумавши, почав скидати з себе лахміття — нехай хоч на кілька годин продовжиться його життя. “Все одно — це не допоможе… Ну що ж. Треба йти до людей. Розповісти їм усе, що знаю. Поїсти. Ще б хоч раз поїсти…” Свіже повітря повернуло йому відчуття багатоденного голоду, від якого зсудомило шлунок.

Вебстер повільно почвалав, похитуючись, уперед, геть від клятого сяйва нью-хенфордських руїн. На землі лишилися світлі плями Вебстерового одягу.

**
*

Грехем Кейв уже не радий був, що почав міркувати про речі, від яких ставало моторошно. Кілька разів пробував він пригадувати останні кінобойовики, які бачив у солдатському клубі, смішні анекдоти. Але досить було глянути на зелену заграву, що погойдувалася на обрії, як думки його плутались і знову линули до невідомого й страшного. “Що за чортовиння! Хіба піти до напарника зліва та покурити, розважитись?” Кейв озирнувся навколо.

33
{"b":"116880","o":1}