Я саме зайшов до кімнати, коли в передпокої пролунав телефонний дзвінок. Дещо здивований, я глянув на електронний годинник. На ньому висвічувалися чотири цифри: 23.46. О такій порі, тим більше в суботу, до мене телефонували вперше. Узяв трубку і почув схвильований голос Доменіко — власника бару “Голубий пес”.

— Мало не проґавив його! — прокричав він.

Я відразу догадався, про кого йдеться, але все-таки перепитав:

— Ти певен, що це він?

У телефонній трубці почулось невдоволене сопіння.

— Схоже, що ти забув, який у нас рік. Можу нагадати: 2000-й. Сьогодні минуло рівно 353 роки з того дня.

Скидалось на те, що Доменіко зібрався мене повчати.

— Як ти його помітив? — я перервав самовпевнену тираду свого підлеглого.

— Вважай, що випадково. Я саме збирався йти додому, коли раптом почув позад себе дивну розмову. За столиком, біля самісінького входу, сидів Ерл і теревенив з Карло Дзідзі. Я витріщився на нього, шмигнув за портьєру і вже звідти стежив за його поведінкою. — Доменіко перевів дихання. — Ні, ти уявляєш, зовсім вилетіло з голови, що сьогодні його день. — Доменіко замовк.

Я нетерпляче заволав.

— Де він зараз? У тебе? Доменіко винувато зітхнув.

— Гаразд. Розповідай далі. Що він робив?

— Чіплявся до відвідувачів, намагався розповісти свою історію. Це тривало досить довго, і він встиг добряче всім обриднути. Додержуючись інструкції, я не втручався, бо не припускав, що все так погано скінчиться…

— Що трапилося? — перебив я Доменіко.

— Якийсь тип, — смутним голосом почав розповідати Доменіко, — він був у мене в барі вперше, викликав санітарів з психіатричної лікарні. Я нічого не міг зробити. Розсуди сам: що могли подумати мої клієнти про досить нахабного молодика, одягненого в дивно скроєну (як на двадцять перше століття) шкіряну куртку, ботфорти, капелюх з довжелезним пером, при шпазі, який до того ж розповідає неймовірні історії з стереотипним початком: “Я прибув до вас з сімнадцятого століття, а перед тим жив на планеті Катон…” — Доменіко помовчав, а потім додав: — Щось треба робити.

Легко сказати — робити. Однак я крізь зуби процідив:

— Добре, подумаю, чим тут можна зарадити. Не хотілося турбувати Великого Герцога… Однак будь напоготові. В разі чого — дам знати.

Поки Доменіко розповідав мені, я гарячково обмірковував ситуацію. Виходило, що Ерл, обминувши Контрольно-Пропускну Службу, потрапив у 2000 рік. Хлопцям добряче перепаде від Великого Герцога за те, що ловили гав на посту.

У 1647 році за тутешнім літочисленням Ерл помер, принаймні для всіх його знайомих. Насправді ж ми одіслали Ерла в далеке майбутнє й одразу перехопили його, тільки-но він там з’явився. Цим самим колонія катонціи страхувала себе від можливих неприємностей, на які Ерл безперервно її наражав. Гадали, що після такої подорожі в часі він стане розсудливіший у своїх вчинках. Але з розповіді Доменіко випливало, що Ерл лишився далекий від того, щоб називатись справжнім катонцем. Цього не міг пояснити навіть сам Великий Герцог — наш старійшина.

Прибравши собі ім’я Еванжелісти Торічеллі і оболонку жителя цієї прекрасної планети, Ерл почав допомагати недозволеними методами, користуючись тим, що катонці в інтелектуальному відношенні стоять вище своїх братів по Розуму.

Ерлу симпатизував Великий Герцог, отож йому досить легко зійшла з рук розробка методу знаходження дотичних до кривих, що певною мірою прискорило виникнення на планеті диференціального числення. Зрештою це йому так легко минулося ще й через те, що самі земляни вже були на правильному шляху розв’язання цієї проблеми. Потім катонець довів існування атмосферного тиску. Це вже було занадто. Тим часом Ерл-Еванжеліста намагався відкрити метод виготовлення надточних лінз, щоб дати землянам змогу побачити Катон. Але цьому пощастило запобігти (вони — земляни — досі б’ються над розгадкою лінз Торічеллі).

Знову задзеленчав телефон. Тепер дзвонив сам Великий Герцог. Він уже все знав. Виструнчившись, я вислухав накази.

— По-перше, всім колоністам слід негайно розпочати підготовку до евакуації з Землі. По-друге, оскільки поява Ерла збіглася з завершенням робіт по створенню Генератора Поля, треба заручитися його згодою щодо повернення на Катон. За моїми підрахунками, планета вже очуняла після зіткнення з кометою. По-третє, в разі відмови Ерла повернутися на рідну планету (а це не виключено, бо, судячи з його перебування в барі, він поводиться не так, як належить справжньому катонцю) його слід негайно одіслати в сімнадцяте століття, стерши в його свідомості всю інформацію, пов’язану з Катоном. Цим самим буде покінчено з Ерлом-катонцем, залишиться тільки Еванжеліста Торічеллі — землянин, автор ряду наукових відкриттів…

Через день в газеті “Форте Джемеллі” з’явилося повідомлення такого змісту:

“З психіатричної клініки “Лігініо Браско” втік хворий. Видає себе за знаменитого фізика і астронома минулого Еванжелісту Торічеллі. Для довколишніх небезпеки не становить. Хто зустріне цю людину, просимо дзвонити по телефону 45-34-280”.

Я поклав газету. Незважаючи на те, що операція пройшла успішно, мені чомусь було сумно. Ерл не жалкував за тим, що його позбавили безсмертя. Землянам воно поки що ні до чого. Я дивився на старовинний портрет Торічеллі, силкуючись зрозуміти його вчинок. А Ерл — цей геніальний флорентієць, з глибини віків комусь адресував свою глузливу посмішку. Кому?

Старі Хлівці свого роду унікальне село. Більше такого села, мабуть, немає ніде. До чого вже там люди розумні — просто жах! Що не глянь — то новоявлений Ньютон чи Ломоносов. Та навіть і серед них Омелько Трутень вирізнявся своїм талантом. Такий уже тямущий чоловік був, а особливо в техніці, що на весь район, та де район, на всю область не знайдеш. Щоправда, цей талант виявлявся у дещо незвичному навіть для самих старохлівців аспекті. Часом вони тільки руками розводили, угледівши черговий винахід Омелька. Але що вже мастак був чолов’яга до всіляких там хитромудрих штук, того ніхто не заперечував. Чого він тільки не вигадував!

От хоча б історія з ніччю. Цілісінький місяць Омелько заважав своїй дружині куховарити. Все щось видивлявся та приглядався. Аж нарешті, незважаючи на жінчині протести, почав у тій печі копирсатись. А під самий Новий рік узяв та й проїхався на ній центральною вулицею села. Возила та машинерія Омелька, куди він тільки хотів. Із димаря стовпом валував дим — у печі горів вогонь і варились усілякі страви. Залізна механічна рука, схожа на людську, готувала — встигай тільки рота роззявляти. І їстива теж була сила-силенна.

Їздив так Омелько па чудернацькій печі, лякаючи сусідських собак та котів, гусей та качок, аж поки не приїхала комісія із якогось там товариства технічних новацій. Обдивлялися ту піч, як їм тільки заманеться. Знайшовся, правда, один розумник, що поліз, було, аж у димар, витяг звідти якусь цеглину — піч і стала. І що вже не робили, вона ані руш.

Наступну свою ідею Омелько втілив у життя, не виходячи із стодоли. За якихось півроку змайстрував ракету і, поки до здивованих сусідів та жінки дійшло, що то мав бути, взяв та на ній кудись і чкурнув.

Із тиждень шукали Омелька, аж поки з Місяця не прийшла звістка, що Омелько Трутень зі Старих Хлівців на саморобній ракеті прилетів туди услід за першою Місячною експедицією.

Що тут було! Годі й розповідати. По-перше, стався величезний міжнародний скандал. Дійсно, що ж воно таке діється на білому світі? Захотів якийсь там Омелько полетіти на Місяць — узяв і полетів. А що коли всі захочуть податися? Що тоді буде? По-друге, негайно зняли з посади голову колгоспу, який не зумів провести відповідної виховної роботи серед членів артілі.