Підіймаючись на ґанок заїзду, він раптом почув крик люті, що гостро вирізнився з гомону голосів, і звук ніби ляпаса. Він упізнав голос Невидимця, а крик був наче людини, осатанілої від несподіваного болісного удару.

За мить містер Кас був знов у вітальні.

— Він повертається, Бантінгу, — загаласував він. — Рятуйтесь!

Містер Бантінг стояв біля вікна, силкуючись змайструвати собі одіння з килимка і номера “Вест-Серрей газет”.

— Хто повертається? — спитав він, розгубившись так, що його костюм мало не розсипався.

— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється як скажений. Як скажений!

Ще за мить містер Кас був уже в дворі.

— О небо! — згукнув пойнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на яку ступити.

Нараз він почув, як хтось одчайдушно вовтузиться в коридорі, і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом обсмикнув свій костюм і чкурнув містечком з тою швидкістю, на яку. тільки спроможні були його коротенькі ніжки.

Починаючи від моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав знаменитого дропака через усе містечко, послідовний опис подій у Айпінзі стає неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу проста прикрити відступ Марвела з книгами та пакунками. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, здається, якийсь випадковий удар, і він став гамселити та перекидати всіх, щоб хоч на чомусь зігнати свій гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що тікають світ за очі, грюкання дверима й бійки за схованку. Уявіть собі, як увесь цей рейвах вплинув на несталу рівновагу дошки’на двох стільцях у старого Флетчера і які катастрофічні наслідки це мало. Уявіть собі налякане двійко молодят, захоплене розполохом на гойдалці… А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма її прапорами та прапорцями спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкидуваних кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і тільки де-не-де з куточка шибки визирало витріщене під злякано зведеною бровою око, що було єдиною ознакою присутності живої людини.

Невидимець короткий час розважався тим, що потрощив усі вікна в “Кареті й конях”, а потім шпуронув вуличного ліхтаря у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт на Едердін, якраз за котеджем Гігінса на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм специфічним властивостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловік в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стьожкою, і пакунок у синій скатертині. На багряному його обличчі лежав вираз жаху і втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив цього чоловіка чийсь, тільки не його власний, голос, і раз по раз перехожий корчився від дотику невидимих рук.

— Якщо ти знову спробуєш драпонути, — сказав Голос, — якщо ти спробуєш ще раз драпонути від мене…

— О боже! — зітхнув містер Марвел. — Усі мої плечі в синцях.

— …то, слово честі, я вб’ю тебе, — закінчив Голос.

— Та я ж і не пробував тікати, — запевняв Марвел, мало не плачучи. — Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені дали такого чосу!

— І дам куди більшого чосу, коли не будеш слухати, — пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

— Досить того, що ці несосвітенні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками… Ще їхнє щастя, що вони порозбігались та поховались. А то б я… Ніхто не знав, що я невидимий. Що ж його робити мені тепер?

— А мені що ж робити? — пробурмотів Марвел.

— Тепер усе відомо. Надрукують у газетах. Кожне буде мене шукати. Кожне буде насторожі…

Голос вибухнув енергійними прокльонами і замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і хода його уповільнилась.

— Ну, йди, йди! — звелів Голос.

Обличчя Марвелове посіріло поміж червонястих плям.

— І не загуби книг, бовдуре! — гостро сказав Голос. — Річ у тому, — провадив він далі, — що я хотів використати тебе… Хоч, правда, знаряддя з тебе плохеньке, але нічого не вдієш…

— З мене — жалюгідне знаряддя, — поправив Марвел.

— Так, так.

— Гірше ви навряд чи могли знайти, — сказав Марвел. — Я слабосилий, — додав він, помовчавши, — Я зовсім слабосилий, — повторив він.

— Справді?

— І серце в мене хворе. Ваше це завдання я, звичайно, виконав. Але, далебі, на превелику силу.

— Ну?

— Для таких штук мені бракує сил і духу.

— Нічого, духу я додам тобі.

— Краще вже не треба. Я, бачте, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… От я злякаюсь, абощо…

— Гляди-но мені, спробуй лишень, — з спокійною твердістю мовив Голос.

— Краще вже вмерти… — сказав Марвел. — І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…

— Марш, марш! — підохотив Марвела Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

— І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.

— Заткни пельку, — з несподіваною силою гаркнув Голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робиш добре.

— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

— Якщо ти не заткнешся, я знову викручу тобі руку, — сказав Незнайомець. — Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між дерев блиснули дві довгасті плями, і в сутінках забовваніла квадратова дзвіниця сільської церкви.

— Я триматиму руку у тебе на плечі, поки ми йтимемо цим селом, — сказав Голос. — Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо гірше буде.

— Я знаю, — зітхнув містер Марвел. — Усе це я знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по вулиці і зникла у вечірніх сутінках за освітленими вікнами села.

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Пакунок залишено було в соснику за Брембльгерстом згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, був у гарячково неспокійному стані. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

— Гарний день, — сказав матрос

Містер Марвел озирнувся навкруг мало не з жахом.

— Дуже, — підтвердив він.

— Погода саме на цю пору року, — провадив матрос незаперечним тоном.

— Цілком, — погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, заходився кілька хвилин орудувати нею. Очі ж матросові тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в нього забряжчали немовби гроші, і був вражений цим контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож думки матросові перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.