Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

І засміявся на весь голос так щиро-весело, що хазяїни і гості зареготалися й собі. А хазяйці це здалось остільки неймовірним, що вона так і покотилася:

– Обов'язково заріжуть! У вас же повна кімната дорогого скарбу: два зламані стільці, старі черевики і… і… - і сміялася без кінця.

І всі сміялися дуже довго. А більше всіх він.

Але сміх його був уже якийсь ненатуральний, нервовий: сказане хазяйкою різнуло, як пилкою. Йому ні разу не приходило це в голову… Що злодієві нема чого лізти до нього – це так, про це він думав… але щоб його іменно за це, за ніщо зарізали – він і в голову не клав…

А це може бути… О, Господи!.. Ось де воно!..

VII

…засну, а шибка брязь!.. І не чутиму… І не почую…

А перед очима вставали пов'язані трупи, і горла у них були туго постягані і потикані ножами…

Шістьма болотяними очима дивилось у хату вікно і стрічало двоє круглих великих очей, повних не то жаху, не то сміху…

А ліжко так далеко од вікна. Можна не спати, а не почути… У вухах так шумить, а до цього ще й гомін і стук тут, у будинкові, і там, за вікном…

І він поставив ліжко під саме вікно…

Уже давно, приходячи увечері додому, він ще в прихожій черкав сірника і входив з ним у кімнату. Тут же світив свічку, що завжди стояла коло дверей напоготові, і обдивлявся всі закутки. Обдивлявся так, ніби хто стояв за вікном і дивився на його. І тільки тоді вже світив лямпу.

Тепер же він вертався додому аби на ніч і лямпи не світив зовсім. Обдивившись з свічкою кімнату він зараз же гасив її і вже поночі роздягався і йшов на ліжко.

Але з вікна ні на мить не спускав очей.

І бився в холодних ланцюгах жаху і не тямив, коли наступав ранок.

Так минали ночі.

Багато минуло їх. А може й мало, та тільки вони були такі довгі, як вічність.

Чи він спав, чи ні – сказати цього не міг. Це було ні те, ні друге. В обіймах жаху він не думав, а тільки злегенька тремтів і ждав.

І здавалося, що так уже буде без кінця.

Вночі він чув найтихіші звуки, і було їх так багато, що він уже не боявся їх. І знав їх так добре, що завжди пізнав би між ними найменший новий. Його тільки дивувало сильно: де їх стільки береться вночі? Дивно, що раніш він не чув і одного подібного.

Так минали ночі.

VIII

І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий, – він зразу піймав його і насторожився.

Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці.

Без найменшого звуку він підвівся і сів на ліжку. І в ту ж мить почув, як заскреготіло тихенько скло і перед вікном щось мелькнуло, а просто перед ним промайнув струмок свіжого повітря, повний чужих надвірніх шепотів і сонних звуків.

А перед діркою сторожко став силует людської голови.

Вічність чи хвилина минула – він не знав. Але не боявся і з цікавістю, мов спросоння, дивився на круглий силует з двома мутно блискучими цятками посередині.

А як голова просунулась у вікно і сторожко наставилася в пітьму кімнати – цілий рій страшенних криків піднявся аж од пальців ніг і буйною хвилею вдарився в горло.

Але горло було міцно стиснуте холодним ланцюжком жаху, і ні найменшого звуку не рознеслося по кімнаті. Тільки волосся на голові виправилось як дріт і по між ним полився струмок холодного, терпкого повітря.

А перед очима, як живі, стали поперетягані і потикані ножем шиї.

Він хотів ворухнути ногами, але не міг: вони складали з ліжком одно ціле. Тільки руки, як тіні, нечутно шукали кругом.

Одна зачепилася за вузький ремінний поясок, що висів на спинці крісла.

А голова ще більше просунулася в хату, і профіль шиї ясно визначався на білім луткові.

Блискавкою промайнула в голові маленька, з однієї лінії, фігура, страшна, як смерть.

Бо вона була символом смерти.

IX

І кінець пояска, як гадюка, просковзнув крізь пряжку, і символ смерти був уже в руках.

Один бистрий непомітний рух – і ремінь туго затягся кругом шиї в вікні.

Щось глухо уркнуло в стиснутім горлі… брязнули розбиті склянки… знадвору застукало в стіну, ніби хто швидко дрався по стіні…

А він, уже не помічаючи ніяких звуків, тяг за ремінь все дужче й дужче.

Згодом устав на ліжку і закляклими руками натягав кінець…

Час не існував. Тільки чулось скреготаннє скла об стиснуту шию.

А потім і це зникло.

Тоді злість, як вибух пожежі, обхопив його з тім'я до п'ят.

Він підняв ногу і скільки сили ударив у голову.

І раз за разом, все більше скаженіючи, він підводив і опускав ногу.

І кожний раз у кімнату падав ляскаючий звук, ніби хто плямкав великими одвислими губами, і в'яло качалася по лутку голова та злісно скреготіли шматочки по затягнутій шиї.

Було схоже на те, ніби він одривав міцно прив'язаний м'яч, не міг одірвати, і бив його від злости ногою.

Нога була мокра і тупо нила…

X

…Утома свинцем придавила його тім'я. Він сів і, ледве рухаючись, прив'язав ремінь до ліжка і, не однімаючи руки, упав на подушку. І не було вже ні страху, ні звуків. Він спав, як мрець…

Сіра усмішка світання заграла на п'яти шибках чудного вікна.

А на луткові лежала кривава голова з перев'язаною ременем і порізаною склом шиєю.

І вилізлими очима пильно вдивлялася в скорчену сонну людину на стоптанім і скривавленім ліжку…

Надія Кибальчич

Народилася 26.04.1878 р. у м. Ясногород на Житомирщині у родині письменниці Надії Симонової-Кибальчич (1857-1918), яка писала під псевдонімом Наталка-Полтавка. Закінчила Лубенську гімназію, деякий час жила в Італії та Австрії. Поезії, оповідання і казки друкувала в журналах «Літературно-Науковий Вістник», «Будучність», «Молода Україна», «Рідний край», в ґазетах «Рада», «Руслан», «Діло» та в альманахах.

Перекладала з італійської, французької та німецької.

Смерть чоловіка викликала велику депресію, письменниця кілька разів намагалася покінчити самогубством. Востаннє це сталося 6.09.1914 р. у м. Кагарлик на Київщині.

Оповідання «В старих палатах» публікувалося в «Українській Хаті» (1912).

В старих палатах

Паоло Порта рішив переїхати на зиму до стародавнього міста N. і оселитися в будинку, що дістався йому від покійного дідового брата Бенедетто Порта.

Того будинку він ніколи не бачив, бо ніколи не був у N. У нього було чимало маєтків у ріжних провінціях і чимало будинків по ріжних містах. Свого діда, Бенедетто Порта, від котрого йому зосталась величезна спадщина в додачу до великої спадщини по батькові, він бачив тільки раз. Тоді він був ще підлітком. Дід справив на нього дуже неприємне вражіннє: то був завсіди ласкавий, навіть підлесливий добродій, але хлопцеві чогось здавалось, що він, напевне, лихий та немилосердний. Казали, ніби він придбав своє величезне багацтво потайним лихварством.

Вже немолодим, він став коханцем сіньори Марії Дольчепане, жінки офіцера. Коли її чоловік поїхав на війну, вона оселилася в N. у будинку Бенедетто Порта, розкошувала та розважалася, а чоловікові слала ласкаві та жалібні листи. Через кілька місяців слуги знайшли Марію Дольчепане та Бенедетто Порта неживими. Ніхто не міг зрозуміти цієї події. Знаючи вдачу обох і всі обставини, ніхто не припускав, щоб це було самогубство. Нічого схожого на злочинство теж не було. Коштовні речі лежали на своїх місцях, в кишенях Порта було повно грошей.

Оце все, що чув Паоло Порта про смерть свого нерідного діда.

Коли Паоло Порта приїхав у місто N. обдивитися будинок, то побачив, що то був не будинок, а стародавні шляхетні палати. Збудовані вони були на три поверхи з масивного темного каміння. Навкруг була широка кам'яна призьба, щоб було на чому сидіти слугам гостей, в мури були вкручені важкі залізні кільця, в ознаку того, що палати належали шляхетському роду, а на рогах були приковані залізні ліхтарні чудової роботи.

46
{"b":"176845","o":1}