Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Для Довженка актор полізе в льодяну воду, під осінній скажений дощ, буде бійку вести, не почувши болю й не вимагаючи амортизації. І з екрана дихатиме тоді на нас життя.

5

Історію Довженка лише розпочато. У нього сиві скроні і юнацькі кучері на голові. Будемо чекати, що скроні хоч і по-сивішають більше, але кучері будуть завше ознакою бадьорої, людської, творчої молодості. Вона далі писатиме його історію.

1927, січень

Звенигора[107]

1

Курява ставала позад автомобіля.

– Кому потрібна оця скромність: крий боже відзначити заслуги і талант людини, що ще не вмерла? Ні, ти перше вмри з розпукою в серці, перекрутись у землі від болю тричі, а потім вже тебе відзначимо, кинемо мідяків твоїй родині й подзвонимо сріблом і навіть золотом услід твоїй тіні над могилою.

Я мовчав.

– Якийсь майстер аж давиться із самовпевненості й власного «велічія». Він брудними завулками кружляє вже мало не до царства небесного. А ми соромимось його лаяти, боїмося його за руку притримати – як же, ми люди тактовні, етичні, культурні!

Я мовчав уперто.

– Нащо чоловікові мідяки після смерті і навіть срібло та золото? І як тоскно дзвенять гроші по труні. Я ніколи їх не хотів би чути.

Ми виїхали вже з Києва і простували на Китаєво. Липневий день тільки-но розгорався, як безумний. Пил за нами підносився, як темне борошно, і помалу розтікався вгорі в повітрі, розтаючи й сідаючи. Ми їхали до Довженка, що знімав у Китаєві початок картини «Звенигора».

Довго мовчали, кружляли по передмістю. Автомобіль хур-чав, шарпав. Здавалося, що він натомився дуже і зараз лусне.

– Людей, Василю Григоровичу, поділено на Гатунки. Ми належимо до найромантичнішого. Нас заїдає температура: холодно – ми в просі на печі гріємось, а потепліє – одігріє-мось і пісні виводимо. А… власне, про що ми хотіли говорити?

Василь Григорович дістав з кишені цигарку, запалив її, ховаючись од вітру, і подивився обабіч. Стояли жита рідкі й захудалі, – на вузьких смугах ніде й собаці заховатись. Тепле повітря текло в обличчя.

– Коли я бачу талановитий чорнозем – і росте на ньому буйне жито – я хочу ще більшого. Відберіть у цього багатія якихось речовин, додайте інших – і гай-гай – заховайся, американцю, із своїми конкурсами. Бронзою дзвеніли б і зеленіли царини. Проте я хотів про Сашка, вибачте, – про Довженка. Він такий напористий у роботі, що голову може свою закрутити. А люди навкруги нього падатимуть, як мухи. Мені його шкода, слово честі, шкода.

– Тому, що замориться і впаде?

– Цього не буде. Він ще не одному роги зламає, буквально й алегорично. Та немає йому підтримки. Працює він, як у пустелі. Отак стоїть чоловік, підіймає важке й величезне каміння і несе його геть з дороги, а ми ляскаємо його по плечах і, не допомагаючи, кажемо: «Маладець, старайся».

– Я розумію, Василю Григоровичу. Ви хочете, щоб навкруги Довженка зняти громадську думку, оточити роботу цього режисера нашою увагою і чекати на результати, що, на вашу думку, будуть, як урожай з чорнозему через інтенсивне господарювання?

– Не зовсім так щодо першої частини вашої фрази, але висновки ви зробили правильні. Ця людина глибоко оре: треба йому піднімати чересло час від часу і щоб леміш не так глибоко зарізався в землю. Зразу цілини не обробиш. Хай залишає сили ще не на одну оранку. Поле ж таке велике й тверде.

Ми вдвох посміялися з такого порівняння. Нам вчулося, як шумить отакий плуг, перерізаючи полинь та тирсу і кладучи полицею довгу скибку. Я поспішив продовжити розмову.

– Дозвольте мені розшифрувати ваші алегорії. (В. Г. згодився.) Ви хочете, щоб створити отакий гурток людей, що боліли б за українське кіно і, зокрема, за Довженка. Щоб позмивати з нашого кіно отих бездарних і злочинних піявок, що ссуть нас і гальмують розвиток культури.

В. Г. мовчить, попихкуючи цигаркою, мовчу хвилинку й я. Він проти гостроти виразів. Я починаю тоді говорити його мовою.

– До кобилячого табуна потрапить за родоначальника, через брак жеребців, віслюк. (Уявім собі, що кобили не битимуть його копитами.) Що ж буде згодом? Напівослячий рід. А коли десь приб'ється кілька ослиць по дорозі – то й цілком табун виродиться на ослів, буде миршавіти, дурнішати, і, зрештою, дзвінке іржання табуна перейде на осляче панічне схлипування і зойки.

Порівняння досить невдале, але ми обоє знову сміємося з нього.

– Я розумію, – каже В. Г., – віслюки в розумінні мистецтва. Це ті хахли, що й досі розуміють мистецтво кіно, як виявника тої дурної традиції пишно вдягнених довговусих козаків у шовки й оксамити, що махають красиво шаблями та булавами, красивих і нереально дурних. Це ті росіяни, що, кохаючись на фільмах типу «Ночи последней лобзание страстное», потрафляють поганим смакам хахлів,[108] про яких, до речі, тяжко сказати, де вони й беруться.

Несподівано шофер запускає вгору довжелезний речитатив, і він довго ще висить у повітрі, доки ми з В. Г. віддаляємось від автомобіля по дорозі на Китаєво: луснула ресора.

Ми йдемо з насолодою. Я спостеріг, що всі степовики люблять ходити. їсти не дай, а дозволь пройтися під небом, яке свою весняну прозорість поволі змінює на сліпучу смагу літа. Василь Григорович – це архітектор, професор Кричевський,[109] що працює з Довженком за консультанта й художника.

– От ми й пішли, – кажу я. – Вам не здається, що йти нам іще верстов чотири, коли не дожене нас автомобіль?

– Хай і не доганяє, – відповідає В. Г., – я звик більше ходити за своє життя.

Я з повагою мовчу. Ми обминаємо якихось старців-сліп-ців, що, почувши нашу розмову, роблять професійний вираз обличчя і згинають жалібно спини – вони були випросталися на самоті і йшли собі гордо степом, як люди.

– Віслюків у мистецтві, – починає В. Г., і я із здивованням констатую, що він продовжує почату думку, – за всіх часів не бракувало. І зараз скільки вашого брата, словона-сильників, розвелося на всім світі. (Ви, дядю, не ображайтесь, – додано було в дужках.) І нашого брата, художників, теж немала копа. Але що псує графоман? Папір та час у редактора. Що псує наш брат? Папір, знову-таки, або полотно та фарби. І все.

Я уявляю собі осляче копито в кіномистецтві. Воно займає цілий обрій!

– У нас в кіно обсяг псування значно більший. Від 20 до 100 тисяч грішми, плюс дискредитація української культури, плюс поганий вплив на організацію, на смаки робітничо-селянського глядача – кількох мільйонів людей. Не викидати ж картину, на яку витрачено стільки коштів!

– А хто ж має визначати придатність тої чи тої людини до кіномистецтва? Це штука тонка.

– Ви прекрасно самі розумієте, хто: українська радянська громадськість.

Ми обоє замислюємось над межами й плинністю цього визначення. Про це вже між нами говорено багато разів. Ми знаємо, що найталановитіша людина мусить зіпсувати одну-дві картини, доки можна визнати обсяг її таланту. Ми знаємо, що людина іншої культури, що не знає і не визнає культури української пролетарської, не може творити культуру українську в галузі кіно. Нам відомо, що українська радянська громадськість – це колосальна творча й контрольна сила, що може висунути творців до нашої галузі мистецтва. Але…

Така громадськість – українська, радянська – хіба вона є в Одесі або в Ялті, де наші кінофабрики? Хіба громадськість столиці нашої знає кіно? Хіба можна викидати процес творення культури кудись у прикордонні смуги і здаля впливати?

Ми згадували розмови на кінофабриці в Одесі. Висловлювались люди, що тяглися до столиці. Висновки були: така велика культурна ділянка, «найважливіша з мистецтв», – за словами Леніна, – мусила бути лише в центрі української радянської громадськості. Тоді всі питання розв'яжуться самі собою.

вернуться

107

«Звенигора» – фільм, створений Олександром Довженком у 1927 році, який став зразком інноваційних шукань українського та світового кінематографа. Винятково складний для розуміння, він сприймається як авангардистська рецепція шляхетного національного епосу, яка хоч і викликає асоціації з баладним стилем Д. У Ґріффіта, лаконічним американським Гротеском, символізмом німецького й шведського кіно, монтажем Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, технічно складними трюками Мельєса, однак виливається в оригінальну за своєю сутністю модель українського поетичного кіномистецтва. Знані майстри кіно засвідчують тріумфальний успіх «Звенигори» в Європі 1920-х (див.: Довженко і світ: Статті. Есе. Рецензії. Спогади. Доповіді. Відгуки. Листи. Телеграми. – К: Радянський письменник, 1984. – 224 а). Юрій Яновський зафіксував високу оцінку фільму французьких філософів та представників мистецького авангарду в статті «Успіх «Звенигори» в Парижі» (Кіновісті. Бюлетень ВУФКУ – 1928. – № 5–6).

вернуться

108

Ідеться про експансію в Україну впродовж 1917–1921 років кінофільмів, вироблених у Росії, у зв'язку із викликаним там війною згортанням кіновиробництва, а насамперед салонних драм, створених на кіностудії Д. І. Харитонова в Москві, що з 1916 року вважалася найбільшим російським кінопідприємством. Фільми на зразок «Позабудь про камин, в нем погасли огни…» (1917), «Любви свободной финал печальный» (1919) тощо тривалий час поціновувалися в Харкові, Києві, Одесі як виняткове явище в кінематографії. Концепція нового українського кіно в «переходову добу» передбачає утвердження поетичного світосприйняття, ошляхетнення сюжету, розвиток пізнавального та агітаційного сенсів, експеримент у сфері форми та заперечення психологізму (див.: Милавский В. Кино в Украине. – С 167–218).

вернуться

109

Ідеться про Василя Григоровича Кричевського (12.01.1877, с Ворожба, поблизу Лебедина, Харківська губернія (зараз Сумська область) – 15.11.1952, Каракас, Венесуела), талановитого живописця, графіка, архітектора, знавця килимарства та кераміки, професора. В Україні він став відомим як автор проектів великого та малого гербів України, затверджених Центральною Радою 22 березня 1918 року, а також як автор графічних проектів печатей для дипломатичних паперів. Кричевський виконав ескізи ліпнини, що досі прикрашає будівлі Харкова (автотранспортний технікум і Будинок техніки (колись Земельний та Торговий банки) на площі Конституції, радіотехнічний технікум на вулиці Сумській, 18 (колишній Будинок Ради з'їзду гірничопромисловців півдня Росії), де 21 серпня 2008 року відкрито меморіальну дошку Кричевському), Полтави (Будинок земства (1903–1908), де зараз розміщений місцевий краєзнавчий музей) та інших міст. В. Г. Кричевського вважали оригінальним художником-оформлювачем книжкових видань, про що свідчать книги М. Грушевського, В. Винниченка тощо; він зробив художнє оформлення першого видання роману Ю. Яновського «Чотири шаблі». Під час створення О. Довженком фільму «Звенигора» (1927) Кричевський виступає як художник-декоратор та консультант з питань історії. Творчість В. Кричевського була такою масштабною й плідною, що коли в 1940 році організовується виставка його робіт, виконаних упродовж 1892–1940 років, то вміщує вона понад 100 тисяч експонатів. Еміграція не стала перешкодою для художника: в 2003 році в Україну передано з Венесуели майже 300 його робіт.

Добрими джерелами для вивчення Кричевського можуть бути книги: Кричевська-Росандіч К. Мої спогади. – К.: ТОВ «Вид-во «Родовід», 2006. – 208 с; Рубан-Кравченко В. Кричевські і українська культура XX століття: Василь Кричевський. – К.: Криниця. 2004. – 704 с.

Юрій Яновський присвятив Кричевському статтю «Василь Кричевський» (Універсальний журнал. – 1929. – № 6 (8). – С. 72–73). А в романі «Майстер корабля» змалював його в образі Професора.

38
{"b":"184897","o":1}