Литмир - Электронная Библиотека

Коли пароплав дав останній прощальний гудок, коли забрали трап і буксири потягли пароплав, віддаляючи його від землі, вона також заплакала. Ніхто не повинен бачити її сліз, адже він був китаєць, і таких коханців не личить оплакувати. Перед матір’ю і молодшим братом вона не могла показати, що їй боляче, у їхній родині так не було заведено. Вона бачила його великий автомобіль, довгий і чорний, з одягненим у біле водієм. Автомобіль стояв трохи осторонь від паркування машин «Мессажері марітім», стояв окремо. Вона одразу впізнала його. Впізнала і ледь видимий силует на задньому сидінні, нерухомий і пригнічений. Дівчина стояла, спершись на поруччя парапету, як і тоді на поромі. Вона знала, що він дивиться на неї. Вона теж на нього дивилася, вона його вже не розрізняла, але не відводила очей з чорного автомобіля. А потім зник і він. Пропав удалині й порт, і вже не було видно землі.

Китайське море, Червоне море, Індійський океан, Суецький канал — прокинувшись якогось ранку, ми зрозуміли, що ввійшли в канал: пароплав більше не хитало, мовби він плив через піски. Але спочатку був океан. Велетенський, найдовший, найширший, він сягав аж до Південного полюса, по ньому пролягав найдовший відтинок нашої подорожі — від Цейлону до Сомалі. Часом було так спокійно, а погода така ясна, така приємна, що здавалося, ніби ми не в океані, а на якійсь морській прогулянці. У такі дні на пароплаві усе відчиняли навстіж — салони, коридори, ілюмінатори. Пасажири втікали зі своїх задушливих кают і навіть спали на палубі.

Під час подорожі, коли ми перетинали океан, пізно вночі знайшов свою смерть один пасажир. Вона вже точно не пам’ятає, коли це сталося, — тоді, чи під час другої подорожі. Декілька чоловік грали в карти у барі першого класу, серед цих картярів був і один юнак, який мовчки поклав свої карти, вийшов з бару, пробіг через палубу і кинувся в море. Пароплав ішов на повному ходу, і поки він зупинився, знайти тіло було вже неможливо.

Ні, вона пише ці рядки і бачить не корабель, а інше місце, там, де вона почула цю історію. То був Садек. Юнак був сином адміністратора Садеку. Вона знала його, він також ходив до ліцею в Сайґоні. Вона пригадує: такий високий, напрочуд привітне обличчя, темноволосий, в окулярах з роговою оправою. У його каюті не знайшли нічого, жодного листа. Жахливо: він був її ровесником, і його вік залишився в пам’яті незмінний — сімнадцять років. На світанку корабель рушив далі. І це було найстрашніше. Схід сонця, порожнє море, пошуки вирішено припинити. Ще одна розлука.

Під час цієї подорожі, у тому ж океані, у нічних сутінках, з великого салону на головній палубі зазвучав вальс Шопена — саме той, який вона колись намагалася вивчити, але безуспішно, їй ні разу не вдавалося зіграти його без помилок, і після цього мати дозволила їй кинути заняття музикою. Ту ніч, одну з багатьох ночей, дівчина провела на пароплаві, це вона точно знає; вона була на палубі, коли раптом під сяючим у корабельних вогнях небом зазвучала музика Шопена. Тихо, вітер ані шелесне, і музика ширилась по всьому темному пароплаву, ніби послання з неба, але невідомо кому, як Божа заповідь, зміст якої невідомий. І дівчина стрепенулася, так, ніби теж хотіла кинутися в море і звести рахунки з життям, а потім довго плакала, думаючи про мужчину з Шолена; вона вже не була впевнена в тому, що не любила його, може, вона й сама не знала про цю любов, яка пропала, як вода в пісок, і це відкрилось їй лише тепер, саме в ту мить, коли зазвучала музика над безмежним морем.

Так само потім їй відкрилося безсмертя молодшого брата посеред безмежної смерті.

Навколо неї спали люди, музика накривала їх, але не будила. І дівчина подумала про те, що це найспокійніша в світі ніч, таких ночей ще ніколи не бувало в Індійському океані. Здається, саме тієї ночі вона бачила, як на палубу піднявся її молодший брат з якоюсь жінкою. Він сперся на поруччя, вона обійняла його, і вони поцілувалися. Дівчина заховалася неподалік, щоб мати можливість краще їх розгледіти. Вона впізнала ту жінку. Уже певний час її з молодшим братом годі було розлучити. Та жінка була заміжня, але нещаслива в шлюбі. Чоловік, вочевидь, нічого не помічав. Останні дні подорожі брат цілі дні проводив у каюті з тією жінкою, вони виходили лише надвечір. Протягом цих самих днів брат дивився на свою матір і сестру так, ніби не впізнавав їх. Мати стала відлюдькувата, мовчазна, ревнива. А сестричка плакала. Вона була щаслива за брата, та водночас боялася за нього. Їй здавалося, що він покине їх і поїде від них з цією жінкою, але ні, прибувши до Франції, він знову приєднався до них.

Вона не знає, скільки минуло часу після її від’їзду, перш ніж він нарешті скорився батьківській волі і погодився на шлюб з дівчиною, яку той вибрав для нього: сім’ї домовилися про це ще десять років тому, вона теж купалася в золоті, в діамантах, у нефритах. То була китаянка, як і він, з Півночі, вона приїхала з Фушуня у супроводі своєї родини.

Напевне, він ще довго не міг бути з нею, довго не міг подарувати їй спадкоємця їхніх статків. Напевне, лежачи в ліжку, він уявляв свою білу дівчинку. Напевне, ще багато днів і ночей він жадав тільки її, до неї одної були спрямовані всі його помисли, його любов, його безмежна ніжність, його лякаюча тілесна чуттєвість. А тоді якось настав такий день, коли близькість з дружиною стала можлива. Того дня він так пристрасно, так нестерпно жадав білу дівчинку, що раптом, неначе в гарячці, побачив її перед собою і оволодів іншою жінкою, охоплений потягом до білої дівчинки. Це була брехня, але він увійшов у тіло своєї дружини і завдяки цій брехні зробив те, чого чекали від нього обидві сім’ї, і Небо, і духи його предків на Півночі — він зміг зачати спадкоємця свого роду.

Можливо, вона знала про існування білої дівчини. У неї були покоївки родом із Садека, вони знали цю історію і, вочевидь, мали б їй розповісти. Вона не могла не бачити його страждань. Дівчата були ровесницями, їм обом було по шістнадцять. Чи бачила вона, як тієї ночі плакав її чоловік? А якщо бачила, то чи намагалася його втішити? Але чи могла шістнадцятирічна дівчина, наречена-китаяночка тридцятих років, знайти безпомильні слова утіхи для мужчини, який страждає від усвідомлення своєї зради, наслідки якої вона відчувала на собі? Хтозна? А може, все було не так? Можливо, вона проплакала разом з ним цілу ніч, не зронивши ані слова. І, можливо, потім, після сліз, прийшла любов.

Але біла дівчинка так ніколи й не дізналася про це.

Після війни минуло багато років, були одруження, діти, розлучення, книжки, і ось він зі своєю дружиною приїхав до Парижа. Він зателефонував до неї. «Це я». Вона одразу впізнала його. Він сказав: я тільки хотів почути ваш голос. Вона відповіла: так, це я, добрий день. Він знітився, він боявся, як і колись. Нараз його голос затремтів. І через тремтіння вона відразу вловила китайський акцент. Він знав, що вона пише книжки, він знав це від її матері, яку зустрів у Сайґоні. Знав і про молодшого брата, він поспівчував їй. А далі він не знав, що казати. І тоді він сказав їй. Він сказав, що все так само, як було раніше, що він і досі любить її, що ніколи не зможе її розлюбити, і що любитиме тільки її до самої смерті.

Нофле-ле-Шато — Париж

Лютий-травень 1984 р.

Піаф французької літератури

Марґеріт Дюрас прожила бурхливе у всіх відношеннях життя. Народилася вона 1914 р. під Сайґоном, дитинство її минуло в Індокитаї. Перебравшись до Парижа, вона потрапила в епіцентр бурхливого культурного життя. Починала писати під Гемінґвея, потім багато експериментувала, окрім прози, писала п’єси, пробувала себе в кіно. Дюрас — авторка сценарію одного з найзначніших творів французької «нової хвилі», фільму Алена Рене «Гіросіма, любов моя», про який тоді писали: «Ця картина назавжди змінила природу кіно». Її повісті екранізували Пітер Брук («Moderato Cantabile») та Жан-Жак Анно («Коханець»).

18
{"b":"201918","o":1}