— Ого, куди заїхав! — посміхнувся Фродо і розсміявся голосно та весело. Такого сміху не чули ці гори від дня пришестя Саурона. Камені здивовано прислухалися, і гірські піки зацікавлено схилилися — так здалося СемовЬ

— Знаєш, — сміявся Фродо, — тебе послухати, так начебто по писаному читаєш. Тільки ти забув ще: «Таточку, а чому в книжці так мало висловів Великого Сема? Мені вини жахливо подобаються, такі смішні! Правда, таточку, Фродо недалеко зайшов би без Сема?»

— Вам усе жарти, — образився Сем. — Я ж серйозно…

- І я теж. Серйозніше неможливо. Але ми трошки забігли наперед. Поки ми стирчимо на найбридкішому рядку всієї історії, і як би майбутнім гобітятам не довелося просити: «Досить, таточку, мені страшно, не хочу далі й слухати…»

— Навряд чи так буде, — відповів Сем. — Справи минулі завжди виглядають інакше, ніж нинішні. У книжці і Горлум може вийти симпатичнішим, ніж насправді. Він, здається, колись любив усякі перекази… Цікаво, а ким він себе вважає — позитивним героєм чи негативним? Агов, Горлуме! А ти хотів би стати героєм? Гей! Ось тобі й на: знову десь пропав!

Горлум зник. Але ж він, відмовившись за своїм звичаєм від їжі, тільки що укладався спати! Вчора, у лісі, він ще міг піти на полювання. А сьогодні?

— Що за дурна звичка — зникати не спитавши! — обурився Сем. — Особливо тут і зараз. На кого отут полювати? На каміння? Тут і клаптика моху не відшукаєш…

— Не мороч собі голову, — порадив Фродо. — Не сиділи б ми біля цього перевалу, якби не Горлум. Відтак згодимося з його звичками. Ну, а якщо він веде подвійну гру — з цим нічого не вдієш.

— Тим паче я б волів мати його постійно при собі, - заперечив Сем. — Пригадайте, пане, як він вперто мовчав, що цей шлях охороняється? І ось на тобі: навряд чи там порожньо, у тій вежі. А якщо він туди доповідати поскакав?

— Малоймовірно. Орки його капостям тільки заважатимуть. Він давно вже видав би нас, якби хотів, не ускладнював би справу мандрами по горах. А він старанно ховався, [293] бо смертельно наляканий! Можливостей зрадити в нього було багато… Ні, я думаю, він має власні плани.

— Отож і я кажу, він віддав би нас оркам ні за цапову душу. Тільки йому важливіше інше. «Бідний Смеагорл шукає свій скарб…» Не розумію, навіщо було заводити нас так далеко. Чи тут йому здається простіше впоратися з нами?

— Навряд чи він здатний вибудувати точний план, — відповів Фродо. — Розум у нього затуманений… Досі він просто намагався не підпустити Ворога до скарбу. Для нього це була б повна катастрофа. Тому він і тягне час, шукає випадку…

— Підлиза і Падлюка, — кивнув Сем, — я давно це знав. Чим ближче до Безіменного Краю, тим частіше Падлюка показує зуби. Запам'ятайте мої слова: навіть якщо дістанемось до перевалу, не дозволить він нам внести це до Мордору просто так, за спасибі!

— Дійдемо, там і побачимо.

— Ні, потрібно і зараз дивитися пильніше! Падлюка миттю з нами поквитається, якщо застане сплячими. Але вам треба відпочити. Ви спіть, а я повартую.

— Спати? — зітхнув Фродо, немов побачив у пустелі міраж тінистої оази. — Мабуть, я міг би і тут поспати…

- І на здоров'я! Кладіть голову мені на коліна, так буде зручніше…

У цій позі і знайшов їх Горлум, коли повернувся через кілька годин. Сем сидів, спираючись спиною на плаский камінь; голова його звісилася набік, одна рука була під потилицею Фродо, друга — на його грудях. Обличчя обох були безтурботно спокійні.

Горлум довго дивився на них. Дивний вираз промайнув на його кощавому, висохлому обличчі. Злі вогники в очах згасли, начебто вугілля затягнулося попелом. Горлум болісно скривився, ступив у бік перевалу, потряс головою, відступив; його роздирали сумніви. Він схилився над гобітами, простягнув тремтячу руку і повільно, дбайливо, майже ласкаво доторкнувся до коліна Фродо. У цю хвилину Горлум здавався дуже старим, виснаженим гобітом, якого втомило безмірно тривале життя, бо пережив він свій час, друзів, рідню і веселі луги своєї юності — бідний, жалюгідний, голодний…

Від дотику руки Горлума Фродо поворухнувся і скрикнув. Сем відразу очуняв від дрімоти. [294]

— Гов, приятелю! — вигукнув він. — Ти що тут робиш?

— Нічого, нічого, — смиренно відповів Горлум. — Пан добрий!

— Від чого ж ти втікаєш, якщо добрий? Де тебе носило? Втік крадькома і повернувся крадькома, старе ти опудало!

Горлум відсахнувся. Хвилина лагідного роздуму минула.

— Опудало! Опудало! — засичав Горлум. — Гобіти завжди чемненькі! Гей, добрі гобіти! Смеагорл веде їх таємними стежками, допомагає, а йому — «опудало»! Добрі друзі, так-так, моя радість, добрі друзі!

Сему стало соромно, однак довіряти Горлуму він все одно не міг.

— Прошу пробачити, — сказав він. — Ти застав мене сплячим, а я мусив не спати і тому прокинувся трохи не в гуморі. Пан Фродо так втомився, а я… негарно вийшло, зрозумій мене. І все-таки, де ти пропадав?

— Ходив у опудальських справах, — огризнувся Горлум. Очі його так і палахкотіли зеленою злістю.

— Ну, не хочеш казати, то й не треба. Далі все одно разом підемо. До речі, котра година? Ще вчора чи вже сьогодні?

— Сьогодні, - буркнув Горлум. — Коли гобіти заснули, день вже настав. Як нерозумно, як безтурботно! Якби бідне опудало Смеагорл не був напоготові, як завжди…

— Та вгамуйся ти, набридло, — відмахнулся Сем. — Давай будити пана Фродо.

Він схилився над Фродо і шепнув у саме вухо:

— Пане, настав час прокидатися!

Фродо розплющив очі, побачив Сема, сонно посміхнувся:

— Чого так рано, Сем? Адже ще темно!

— Тут завжди темно, — відповів Сем. — Горлум повернувся, пане, і каже, що ранок давно минув. Настав час іти — вирішальний стрибок!

Фродо глибоко зітхнув і підвівся.

— Так, щось вирішимо… Добридень, Смеагорле! Ти знайшов собі поживу? Відпочив?

— Ні те, ні інше, — відрізав Горлум. — Так Смеагорлу і треба, цьому старому опудалу!

Сем озлився, але змовчав.

— Не варто вигадувати собі прізвиська, Смеагорле, — відповів Фродо, — ні жартома, ні всерйоз. Не треба, чуєш? [295]

— Смеагорл прийняв те, чим його обдарували, — процідив крізь зуби Горлум. о- Добрий пан Сем, наймудрі-ший з гобітів, сам придумав для Смеагорла прізвисько!

Фродо запитливо глянув на Сема.

— Вирвалося в мене слівце, — зізнався Сем, — як побачив, що він до вас лізе. Але я відразу вибачився, а якщо він і далі цю історію мусолити буде, вибачення назад заберу!

— Забудьмо про це, — сказав Фродо. — Послухай, Смеагорле! Здається, останній відрізок шляху ми можемо відшукати і без тебе. Перевал уже видно, договір ти виконав, і тепер ти вільний. Можеш повернутися до таких місць, де вдосталь їжі і можна спати спокійно, не побоюючись слуг Ворога. Я намагатимуся після повернення сам віддячити тобі за службу, а ні, то мої друзі…

— Ні! — верескнув Горлум. — Ще ні! Гобіти самі не знайдуть… Потрібно ввійти до тунелю. Смеагорл повинен іти з вами далі. Йому не можна спати, не можна, ні. Ще рано…

Якщо день і почався, особливої різниці гобіти не помітили: небо лише трохи посіріло. Йшли в звичайному порядку — Горлум попереду, гобіти слідом; доводилося петляти серед незліченних стовпів, зубців і вигадливих фігур, видовбаних вітрами в сухій породі. Тиша навколо стояла, як нерухома болотна вода. Останнє пасмо гірського хребта, сіра гола стіна немов підіймалася назустріч гобітам, заступаючи собою весь світ. Сем раз у раз крутив носом:

— Тьху, ну й смердить! Як на смітнику…

Горлум дав знак зупинитися. У стіні чорніла кругла діра. З неї тхнуло трупним смородом, ще гірше, ніж у гнилій долині Моргула.

— Нам туди, — шепнув Горлум, — вхід отут. Назви підземелля він і зараз не сказав. А це був Тірах-Унгол, Лабіринт Шелоби…

- Іншого шляху немає, Смеагорле? — запитав Фродо.

— Немає, немає! Потрібно йти туди!

— А чи сам ти ходив? — запитав Сем. — Втім, тобі сморід не загроза! [296]