Учитель уже щось надумав, бо зупиняється коло столу. Гора мусить обпертись, щоб не похитнутися.

— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю ученицю, яка не має книжки. Я радив би вам теж, — Мігулів любить радити, — не пускатися на штучки, як ви це вмієте, що вас по дві вчаться разом з одної книжки. Це вас не врятує, бо кожна мусить мати свою книжку. Цього року будемо вивчати всесвітню історію… Гм… матеріал великий, а ми вже й так майже місяць пропустили… Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він надто дорогий і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати. Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

В класі знявся галас:

— Ми не розуміємо по-румунському!

— Просимо нам задавати навіть більше, але з українського підручника.

— Не хочемо… маємо досить румунської команди на фізкультурі! — гукнула Оріховська так завзято, нестримано, що кілька учениць оглянулося на неї. Учитель удав, що не чує, не здогадується, від кого походять ці слова, і дивився на клас з добросердечною усмішкою. А клас, накричавшись, втихомирився.

— І чого ви зняли такий вереск? Я прекрасно знаю, що ви не розумієте по-румунському. Небагато ви зрозумієте і з української книжки, чи як ви думаєте, Кентнер? Хіба ви не розумієте, що мені було б краще викладати вам по-українському, але не дамо собі ради, й баста! Щодо румунського підручника, то я думаю так: я розповім вам спершу по-українському, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю тільки три-чотири найважливіших речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Цього буде досить! Коли прийде пан інспектор, то я вже буду вас питати, щоб ви вміли мені відповісти. Я раджу вам пристати на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків у Яссах був і чернівецький візитатор[18]. Там він заявив при всіх, що цього року звертатиме особливу увагу на історію. Коли прийде до нас пан візитатор, то, хоч законно маєте право вивчати історію на українській мові, панові візитаторові треба буде відповідати по-румунському. Хто цього не схоче чи не зможе, той матиме справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає Мігалаке, як це він так навчає румунської, що учениці не вміють склеїти двох речень. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати. О ні, панни! Це вже дійсно мусить бути назубок!

Це був останній пункт умови. Учитель оглянув клас. Слова його зробили своє. Спокуса була надто велика, перевага на користь класу очевидна, пункти умови дуже ясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки — певний виграш.

Лідка хоче ще щось спитати:

— Прошу пана професора, тільки те будемо вивчати, що ви нам зазначите у книжці? Чи ви двічі питатимете: раз по-румунському, а потім ще раз, ширше, по-українському?

Ця вимога чисто дитяча, і від неї стає ніяково класові. Клас одержав такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя ловлять на слові, чи як? Ні, ця Дутка дійсно забагато дозволяє собі. Так, мабуть, думав і вчитель.

— Мені здається, Дутківна, що ви добре чули те, що я говорив. Цього має бути для вас досить.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знову встає Оріховська. Ця має червоні плями від скронь до вух. Клас насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: «Хай би вже так було, як постановлено». Голос Оріховської не такий впевнений, коли вона говорить:

— Ми будемо пильно вивчати історію, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб викладали її нам по-українському з наших старих підручників.

Дарка здогадувалася, в чому справа. В старих підручниках не було ні шовіністичного освітлення історії Румунії, ні того настільки нахабного паплюження історії українського населення на Буковині, як у цих нових, післявоєнних, виданих уже румунською мовою. Оріховська, зрозуміло, не може заговорити про це ясно, й от вибрала вона собі такий маневр: начеб її непокоїла виключно мова викладання, а не істотне — зміст.

Клас заворушився. Що? Що?! Коляска кидається сюди і туди: де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яку їй позицію зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!

Лідка не тільки не приховує свого незадоволення цим нерозумним виступом Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою намагається викликати незадоволення виступом Оріховської і в інших. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб нарешті дати по лобі нерозумній думці.

«Здуріла Оріховська? Рватися до книжки тоді, коли сам учитель дає нагоду легше завчати предмет!»

Стефа Сидір цвіте. Її очі дивляться кудись понад головами всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радості та тріумфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.

Романовська, яка під час промови вчителя поводилася байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу більш активно виступити на захист цієї думки, але, господи, ніхто не може закинути їй, що вона притакувала словам Мігулева. Вона з самого початку була проти, тільки просто не була певна, чи ще хтось такої самої думки, що й вона.

Учитель заклав руки за спину і роздивляється по класу. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як змінилося те велике, ще півгодини тому таке добродушне обличчя.

Тепер він говорить, намагаючись зберегти бодай зовні спокій, виключно до Оріховської:

— Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я не починав би всієї історії з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, а одиниця мусить погодитися з вимогами більшості. Так є і завжди так було, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і нема чого говорити більше на цю тему. Прошу сідати!

Коляска, яка ще за хвилину перед тим вагалася, тепер уже наважилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки: мовляв, можна було передбачити, що ми виграємо.

Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Таж її справа програна, чого ж вона з таким тріумфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно.

Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної парти. В Дарки починає жвавіше стукотіти серце.

«Хоч би тільки не почервоніти», — вгамовує себе Дарка.

Та Стефа — не до неї. Ні, обіймає Оріховську за шию і каже впівголоса:

— Добре сказав Орест, що не з'їзд істориків, а конгрес румунізаторів.

— Пс-с! — моргнула до неї Наталка так, що Дарка зразу здогадалася: вона застерегла її перед Дарчиною присутністю. Дарка враз вийшла з класу в коридор. Зробила, мабуть, це явно підкреслено. Але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі ліпша, ближча Оріховська, то вона, Дарка, не стане набиватися з своєю дружбою. О ні!

Вона не дозволить себе ображати: обривати з півслова перед Даркою, мов перед дитиною якою чи, ще гірше, перед непевною людиною.

Стефа обіймає Оріховську (що, певно, не потребує цього) і боїться звірити свою таємницю Дарці, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно, що людське серце чулим називають?

До класу повертається Дарка з таким важким серцем, що від цього тягаря в грудях починає аж голова боліти. Не має майже ніякого значення навіть те, що вчитель природознавства Порхавка поставив Дарчин гербарій за зразок цілому класові.

— Попович забере усю любов пана професора до нас! — так сказала Коляска.

Після останнього уроку Стефа сама підійшла до Дарки.

— Ти мусиш колись прийти до мене, — сказала сердечно і поклала руку на Дарчине плече.

Не були це ні перепросини за попереднє, ні залицяння, ні чемність. Це була просто дружба. Дарка це зразу відчула.

— Гаразд. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Розв'яжемо задачу з математики на п'ятницю.