- Тільки спасибі скажу, Микито Івановичу. Прийдіть проінспектуйте, будь ласка, вкажіть нам орієнтири.

Я таки й справді до нього навідаюсь. Сад у них молодий - треба туди досвідченого ока. В мене жодне літо не минає, щоб я не обійшов усі наші довколишні сади в радіусі з півста кілометрів. І колгоспні оглядаю, і ті, що при школах га рудниках… А як же ви думали? Нам, садівникам, замикатися в собі не можна: тому допоможеш чимось, а в іншого, дивись, і сам почерпнеш.

В лабораторії моїй лежить у кутку більше пуда проклятого металу, тисячі осколків, що я їх навтягував з дерев після війни.

- Чого ви їх не здаєте в утильсировину? - дивується Комашка.

- Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригаді, що таке війна і що таке мир.

На полицях вподовж стіни виставлені рядком найкращі зимові сорти яблук, що ростуть у нашім саду. Мічурінський Пепін шафранний, ренет Симиренка, Мліївська красуня, Кальвіль сніговий, Пармен зимовий золотий… А на лівому фланзі, прошу звернути увагу: біле, крупне, овально-конічної форми, а на сонячному боці ніжний, як у молодої дівчини, рум'янець. Це - зовні, а всередині воно ще краще; ароматне, м'якуш білий, соковитий, дуже щільний, а смак - винносолодкий, освіжаючий. Нізашо не вгадаєте, який це сорт! Ніде він ще докладно не описаний, торік вперше ми його експонували на обласній виставці. Це була справжня окраса нашого стенда. Цілими днями товпилися біля нього любителі, захоплювалися знавці:

- Що за шедевр!, Плод - як налитий світлом!

Це моя, Микитина, гордість, це новий сорт яблука, виведений отут, на острові.

Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати - чудом… Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. Самого серця мого йому подай!

Витерпіла, не зізналася, не віддала. А гібридну ділянку колгоспники навмисне занехаяли - бур'янами, чортополохом заростала, аби тільки не привертала уваги коричневих менделістів. Зате ж, коли повернувся я з війни, порадувала мене ділянка отаким красунем!…

Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники - одбою не було.

- Запашне, соковите, освіжаюче! Саме для нас!

Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос.

Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. Дав я йому ім'я - “Сталінське”.

Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується.

- Говори!

- Микито Івановичу, я…

- Яблук?

- Ні, ме…

- Меду?

Сміється.

- Мені довідатись би… Коли починаєте посадку?

- Ти не відтіль кажи. Викладай чорним по білому:

за чим прибув?

- Саджанців…

- О, це відтіль. З цього б і починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловік забобонний і доки не почну висаджувати в себе, до того часу нікому не відпускаю.

- Це мені відомо, - зітхає Аполлон, вислухавши мене. Потім, злодійкувато покосившись на двері, з рішучою вправнісію добуває десь із-під своєї славної шинелі запечатану півлітра і, ніяковіючи, ставить передо мною на стіл.

Смішно мені стає. Це він хоче мене замогоричити, дістати саджанці по так званому “блату”!

- Хто це тебе навчив, хлопче? - питаю. - Чи не твій хрещений - товариш Зюзь? Негайно ж забери зі стола свого підкуркульника, заховай подалі та нікому й не показуй: дома з однополчанином розіп'єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тільки радію та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матеріалом. Всім наділю, за півдарма роздаватиму - аби тільки більше було в нас садів, аби набувала наша справа всенародного розмаху… І якщо ти матимеш згодом свій власний питомничок, то й тобі раджу: не затискуйся в кулак, не відмовляй, коли маєш, нікому, бо - діло наше святе, бо проситиме в тебе тільки чесний ентузіаст, тільки той, хто потім плекатиме дерево… Байдужий до тебе не прийде.

Аполлон, заховавши пляшку, підсідає ближче до мене.

- А як нашот “Сталінського”?

- Що - як?

- Гірники наші “Сталінське” дуже високо ставлять… Чи не можна буде… розжитись?

- Обов'язково - можна буде. В усі краї з радістю пущу.

- Спасибі. Я прислухатимусь. Як тільки почнете - одразу примчусь.

- Гаразд. Тільки перед тим забіжиш до нас у контору, оформиш дозвіл… Такий уже порядок. Колега мій раптом скисає.

- Неодмінно через контору? Ви знаєте, я сьогодні-вже був у товариша Мелешка і в товариша Зюзя.

- І що?

- Чого-небудь, кажуть, відпустимо, а щодо нового сорту… то рано встав. Не на тій ще, мовляв, стадії, щоб його всім відпускати. Посилаються на те, що собі багато ще треба для ремонту саду.

Так ось чого ти заїкаєшся, товаришок, ось звідки твоя відчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем…

Однак, Комашчине повідомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашій саді-вницькій практиці такі екземпляри з консервативною спадковістю, такі типи, що туго піддаються впливові ментора… Хочуть і моє “Сталінське” законсервувати. Е, хлопці, будьте обачніші. Микиту недарма зовуть войовничим: проб'ю рутину, ні перед ким не позадкую.

- Післязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, - кажу Аполлонов!. - Ти не турбуйся: приїзди, все буде в порядку.

Виходимо в сад.

- А ти, - питаю, - справді рано встаєш чи, може, схід сонця на подушці зустрічаєш?

- Підйом у мене разом з півнями.

- Дивись, товаришок, не поморозь свої черешні, заготуй уже зараз димові купи. Бо в пору квітування заморозок найнебезпечніший якраз при сході сонця. Можна сказати, сонце само “приморожує”.

- Як це?

- А так… Відомо тобі, що заморозок страшний різкою зміною температури. На світанку придавить він, а тут тобі - сонце. Квітка ще вогка, крапля роси висить на ній і через ту краплю, як через збільшувальне скло, сонце робить променем свій опік. А дим розсікає промінь, отже, давай диму, окутай ним сад на цей час… Думаєш, не попобігав Микита, як навіжений, зустрічати сходи сонця на острові? Встанеш удосвіта, вийдеш надвір: мороз сивіє! Запалюєш мерщій смолоскип і щодуху з тим смолоскипом на осгрів, аж люди тебе полохаються. Прибіжиш, захекавшись, як марафонець, підпалюєш одну купу, третю, десяту - і вже сад огортається м'якою білою завісою… Тепер у мене молодші бігають, а тобі ще самому треба, товаришок!

- Бігатиму, Микито Івановичу, духу вистачить… Я ось про що хотів вас запитати. Про окуліровку. У нас окулірують звичайно вічком на кореневій шийці. А я хочу спробувати окулірувати на метр вище, щоб увесь штамб був диким, морозостійким. Як ви гадаєте?

Дивуюся: так просто, а мені самому на думку не спало.

- Як я гадаю? Пробуй, за це ніхто по лобі не вдарить! А ще, чого доброго, й вийде…

Проводжаю Комашку до центральної алеї, з цим парубком треба бути чемним. Хто зна: може, і справді в майбутньому він утвердить своє незвичайне, дане йому п'яним Зюзем ім'я?

- А чого то ваші дівчата надо мною сміються?

- Не пасуй, товаришок: з посміху люди бувають. Кумедний хлопець, буде з нього путтяі

А з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову матиму. Він мені давній друг, і не раз ми, буває, сядемо з ним у свято та й вип'ємо до сліз, але це ніскільки не-заважає нам так іноді диспутувати, що обидва впріємо, аж рясні роси нам на лисинах повиступають. О, я бачу тебе наскрізь, шановний Логвине Потаповичу, і знаю, що ти моєї критики побоюєшся, хоча я ніколи не належав і не належу до якихось кадрових критиканів.

Є ще в нас такі млини: чи має що сказати чи не має, а лізе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долоні. Критиків цієї масті я сам не перетравлюю, називаю їх грушовими клопами. В садах водиться шкідничок такий за прізвиськом грушовий клоп. Страшний він не сам по собі, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, виділяє дуже багато екскрементів. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всі пори, і рослина, яку обсіли грушові клопи, нарешті, жовкне, чахне, задихається.