— Хитро придумано! — сказав Консель. — Я бачу, навіть класифікацію перлин механізовано. А чи не сказав би пан професор, який прибуток дають оті ловища перлів?

— Коли судити з книжки Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові родовища щороку приносять три мільйони акул.

— Франків! — поправив Консель.

— Еге ж, франків! Три мільйони франків, — похопився я. — Але, здається мені, тепер ці ловища не такі прибуткові, як перше. От хоч би взяти американські промисли. За Карла П'ятого вони щороку давали чотири мільйони чистого прибутку, нині ж од них дістають дві третини тої суми. А загалом річний прибуток усіх перлових промислів становить дев'ять мільйонів франків.

— Але трапляються окремі перлини, що коштують великих грошей, — зауважив Консель.

— Так, друже мій. Кажуть, ніби Цезар подарував Сервілії перлину вартістю, як на наші гроші, сто двадцять тисяч франків.

— А я чував, що в давнину якась дама пила розчинені оцтом перлини.

— Клеопатра! — уточнив Консель.

— Мабуть, не дуже приємне питво, — сказав Нед Ленд.

— Гидка штука, друже Неде, — відповів Консель. — Зате чарочка такого напою коштувала сто п'ятдесят тисяч франків. Неабиякі гроші!

— Була б ота дамочка моєю жінкою! — мовив Нед Ленд, промовисто глянувши на свої кулачиська.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — вигукнув Консель.

— Я трохи був не женився, Конселю, — статечно проказав канадець. — I не я винен, що діло не склеїлось. Я навіть купив перлове намисто своїй нареченій Кет Тендер. А вона пішла за іншого. Ну що ж! Намисто коштувало всього півтора долара! А які були перлини! Присягаюся, пане професоре, — жодна б не проскочила через найрідше сито.

— Мій любий Неде, — сміючись відповів я, — то були штучні перлини, простісінькі скляні кульки, наповнені перламутровою есенцією.

— Нехай навіть есенція, — опирався канадець, — але вона мусила дорого коштувати.

— Вона нічого не варта. Це не що інше, як срібляста речовина з верховодчиної луски, що її розчиняють азотною кислотою. Ціна їй — ламаний гріш.

— Тим-то Кет і пішла за іншого, — філософськи розміркував Нед.

— Ну, та повернімося до розмови про вартість перлів, — сказав я. — Гадаю, жоден монарх не має такої перлини, як капітан Немо…

— Оце вона? — запитався Консель, показуючи на чудову перлину під скляним ковпаком.

— Так. Думаю, що не схиблю, оцінивши її на два мільйони…

— Франків?! — вихопився Консель.

— Еге ж! — сказав я. — Два мільйони франків! А капітанові Немо, щоб здобути отакий скарб, досить було тільки нахилитися.

— Оце так штука! — вигукнув Нед Ленд. — А раптом узавтра й нам трапиться така сама!

— Еге ж! Дідька лисого, — мовив Консель.

— А чому б ні?

— А що нам робити з мільйонами на борту «Наутілуса»?

— Та на борту — нічого, а деінде? — сказав Нед Ленд.

— Гм! Деінде! — хитнув головою Консель.

— А воно правда, — втрутився я. — Нед Ленд має рацію. І якщо ми колись привеземо до Європи чи Америки перлину вартістю на кілька мільйонів, вона надасть більшої переконливості, а водночас і ціни розповідям про наші митарства.

— Звісно! — мовив канадець.

— Невже ж, — озвався допитливий Консель, — ловитва перлів — таке небезпечне діло?

— Та ні! — жваво відповів я. — А надто, коли вжити заходів обережності!

— А яка небезпека може бути в цім реместві? — запитався Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш морської води.

— Ваша правда, Неде. До речі,— спитав я, впадаючи в безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул?

— Я?! — здивувався канадець. — Гарпунер мало не з пелюшок? Чхати мені на них!

— Йдеться не про те, — сказав я, — щоб упіймати акулу на гак, витягти її на палубу, відрубати сокирою голову, розпанахати черево, вирвати серце й шпурнути його в море!

— Виходить, мова йде про…

— Атож, саме так!

— У воді?

— У воді!

— Отакої! Та я ж із гарпуном! Бачте, пане професоре, акули — вайлуваті створіння. Щоб хіпнути нас, вона мусить перевернутися черевом догори, а цієї миті…

Нед Ленд так вимовив слово «хіпнути», аж мені по спині забігали мурашки.

— Ну, а ти, Конселю, якої думки про акул?

— Я буду відвертий із паном професором… «Ну й гаразд», — подумав я, і мурашки перестали бігати мені по спині.

— Якщо пан професор іде на акул, — вів далі Консель, — чи міг би я, його щирий служник, не піти разом із ним!

Настала ніч. Я ліг спати, та спалося мені погано. Снилися акули, і мені здавалося, що походження слова «акула» від слова «панахида»⁴³ — правильне і водночас неправильне.

Наступного дня, о четвертій годині ранку, мене розбудив стюард, що його капітан Немо призначив до моїх послуг. Я хутко встав, одягнувся й вийшов до салону. Тут уже чекав на мене капітан Немо.

— Пане Аронаксе, — сказав він, — ви готові?

— Так.

— То прошу, ходімте зі мною.

— А мої супутники, капітане?

— Вони вже чекають на нас.

— Ми будемо надягати скафандри? — запитався я.

— Тим часом ні. Я не хочу, щоб «Наутілус» підпливав надто близько до цих берегів, хоч ми ще й далеченько від Манарського ловища; отож я звелів спорядити нам човна, що пройде обмілину навпростець; значно скоротивши обхідний шлях, ми зійдемо біля самого перловища. Все водолазне начиння вже на човні. Вдягнемося перед тим, як занурюватися під воду.

Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.

Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними водами, простяглися більш як на двадцять миль усіяні рифами невичерпні перлові поля.

Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.

Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.

Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.

О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.

О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.

Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.

Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.

На його знак закинули кітву, та ланцюг розмотався не більше як на метр, бо тут була наймілкіша місцина цейлонського перловища. Щоправда, човна, підхопленого відпливом, однесло назад на всю довжину ланцюга.