– Сьюз, тебе підсадити? – запропонував Едді.

– Ага, щоб ти мені всі сідниці обмацав? Обійдешся, білявий! – підморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко підтягуючись на сильних руках і використовуючи обрубки ніг для рівноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Едді: той простягнув руку й ущипнув за те місце, де щипати було так приємно.

– О, моя незайманість! – сміючись закричала Сюзанна й підкотила очі. Наступної миті вона була вже на даху. Залишився тільки Едді. Він стояв біля підніжжя драбини й роззирався довкіл вагона, який міг стати гробом для їхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, – сказав Генрі. – Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаєш, що я тоді сказав тим вилупкам на задньому дворі у Дальберга? Джиммі Поліо та іншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Відправив його додому з довбаною тріщиною».

«Хай там як, а це допомогло, – подумав Едді і, не усвідомлюючи, що робить, торкнувся руків’я Роландового револьвера. – Цього разу ми знову вибралися сухими з води».

Він зробив два кроки драбиною й подивився униз. Баронський вагон виглядав неживим. Давно мертвим, якщо вже на те – просто ще один артефакт світу, що зрушив з місця.

– Адіос, Блейне, – попрощався Едді. – Бувай, напарнику.

І слідом за своїми друзями поліз у аварійний люк на дах вагона.

Стоячи на похиленому даху Блейна Моно, Джейк спрямував погляд на південний схід, куди пролягав Шлях Променя. Вітер хвилями здіймав його волосся (яке вже встигло відрости й тепер не мало зовсім нічого спільного з пайпер-зачіскою), відгортаючи його зі скронь і лоба. Від здивування хлопчикові очі округлилися.

Піднімаючись на дах, він не мав ані найменшого уявлення, що на них чекає. Можливо, менший за розміром і провінційніший Лад. Але те, що виднілося над деревами парку поблизу, перевершувало всі сподівання. То був зелений дорожній знак. На тлі сірого осіннього неба його колір здавався вражаючим, особливо в поєднанні з синім щитком, прикріпленим до нього:

Приєднавшись до нього, Роланд обережно витяг Юка з-за пазухи й поставив на дах. Шалапут обнюхав рожеву поверхню Блейнового даху і подивився вперед, туди, де був ніс вагона. Колись охайну кулеподібну форму було зруйновано: тепер тут стирчали крила м’ятого металу. Дві темні навскісні риски, що починалися біля носа монопоїзда й тягнулися до місця, яке від Роланда з Джейком відділяли якихось десять кроків, паралельними лініями прорізали дах. На кінці кожної виступав широкий плаский металевий штир, розфарбований чорно-жовтими смугами. Здавалося, ці штирі стирчать із самого монопоїзда, з передньої частини баронського вагона. Джейк подумав, що вони трохи скидаються на стійки воріт у футболі.

– Це ті стовпи, в які він погрожував врізатися, – пробурмотіла Сюзанна.

У відповідь Роланд тільки кивнув.

– А ми ще дешево відбулися, ти так не думаєш? Якби ця штука рухалася швидше…

– Ка, – озвався Едді за їхніми спинами. У його голосі явно вчувалася усмішка.

Роланд кивнув ще раз.

– Саме так. Ка.

Відірвавши погляд від трансталевих стовпів, Джейк знову глянув на знак. Він був майже переконаний, що знаку вже не буде, а чи напис на ньому буде якийсь інший (наприклад, ПЛАТНА ДОРОГА СЕРЕДИННОГО СВІТУ або ж СТЕРЕЖІТЬСЯ ДЕМОНІВ), та знак досі був на місці й напис не змінився.

– Едді? Сюзанно? Ви це бачите?

Вони простежили, куди показує його палець. Якусь мить – втім, достатньо довго, щоб Джейк перелякався, чи в нього, бува, не галюцинації, – обоє мовчали. А потім Едді тихо мовив:

– Чорт. Невже ми знову вдома? Якщо вдома, то де всі люди? І ще: якщо щось подібне до Блейна робило зупинку в Топіці, нашій Топіці, що в штаті Канзас, то чому цього не показували в «Шістдесяти хвилинах»?

– Що таке «Шістдесят хвилин»? – спитала Сюзанна. Склавши руки дашком від сонця, вона дивилася на південний схід, у бік знака.

– Телепередача така, – пояснив Едді. – Ти розминулася з нею років на п’ять-десять. Там виступали білі старпери в краватках. Та байдуже. Той знак…

– Це точно Канзас, – підтвердила Сюзанна, – Наш Канзас. Здається. – Вона помітила ще один знак, ледь помітний над деревами, й показувала на нього, поки Джейк, Едді й Роланд не роздивилися як слід:

– Роланде, у твоєму світі теж є Канзас?

– Ні, – відповів Роланд, розглядаючи знаки, – але ми давно вже вийшли за межі того світу, який я знав. Та я й сам давно вийшов за його межі задовго до того, як зустрів вас. Це місце…

Затнувшись, він похилив голову набік, наче дослухався до якогось звуку – надто віддаленого, щоб його можна було почути. А його обличчя… Джейкові дуже не сподобався його вираз.

– Діти, cлухайте уважно! – вигукнув раптом Едді. – Сьогодні ми з вами вивчатимемо схибнуту географію Серединного світу. Бачте, любі хлопчики й дівчатка, в Серединному світі ви виїдете з Нью-Йорка, помандруєте на південний схід Шляхом Променя і прийдете до Темної Вежі… яка, виявляється, стоїть у самісінькому центрі Всесвіту. Спочатку на вас чекає битва з велетенськими омарами! Далі не менш захоплива поїздка на скаженому поїзді-вбивці! А потім, перекусивши в нашій кав’ярні одним-двома брутерботами…

– Ви щось чуєте? – перебив його Роланд. – Хто-небудь з вас це чує?

Джейк прислухався. Почув, як у парку поблизу вітер чеше гілля дерев, на яких саме почало жовтіти листя, почув цокіт Юкових пазурів об дах баронського вагона, бо пухнастик дріботів до них. Потім Юк сів, тож навіть цей звук…

Зненацька хтось узяв його за руку, і Джейк підскочив від несподіванки. Сюзанна. Вона нахилила голову й широко розплющила очі. Едді теж дослухався, слухав навіть Юк, нашорошивши вуха й тихо підвиваючи аж у гортані.

Шкіра в Джейка на руках узялася сиротами. Губи самі собою скривилися в гримасі. Хоч який слабкий був той звук, але хлопчику здалося, що, почувши його, він відкусив шмат од лимона. Щось подібне з ним уже траплялося раніше. У дитинстві, коли йому було років п’ять чи шість. В Централ-парку тоді грав божевільний музикант – чи то пак, він себе таким вважав… просто в Централ-парку було повно божевільних, які вважали себе музиками, але з усіх, яких там бачив Джейк, лише цей один грав на робочому інструменті. Над його перевернутим капелюхом стояла табличка з написом ГРАВЕЦЬ НА ПИЛЦІ! ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК? ПОДАЙТЕ МУЗИКАНТУ НА ПРОЖИТТЯ!

Вперше Джейк побачив гравця на пилці, коли гуляв з Ґретою Шоу, і зараз пригадав, як вона тоді чимчикувала повз чоловіка, аби якнайшвидше його проминути. Той сидів у позі віолончеліста симфонічного оркестру, широко розставивши ноги й тримаючи на руках поцятковану іржавими плямами ручну пилку. Джейк згадав вираз комічного жаху на обличчі місіс Шоу, дрижання її міцно стиснених уст, наче вона… наче їй довелося скуштувати лимон.

Цей, теперішній звук не зовсім нагадував тодішній

(ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК)

що його божевільний у парку видобував з вібруючого леза пилки, але подібність була разюча: тремкий, дрижачий, металевий звук, від якого наче заповнювалися носові пазухи, а очі ладні були пролитися слізьми. Звідки йшов цей звук? Джейк не міг розібрати. Здавалося, він лине звідусіль і нізвідки та водночас так тихо, що його цілком можна було би сприйняти як гру уяви, якби інші не чули те саме…

– Обережно! – закричав Едді. – Допоможіть, він зараз зомліє!

Джейк повернувся до стрільця й побачив, що його обличчя над сірим безбарв’ям сорочки стало кольору домашнього сиру. Очі були широко розплющені й невидющі. Кутик рота сіпався, наче на невидимому гачку.

– Джонас, Рейнолдс і Діпейп, – мовив він. – Великі мисливці за трунами. І вона. Коос. То були вони. То вони…