Литмир - Электронная Библиотека

Не було потреби наближатися до Віла, аби здобути інформацію про нього, але вона все одно воліла подивитися на нього, а тому якомога тихіше повернула ручку дверей і увійшла.

У морі щось світилося, й вона уважно подивилася на сплячого хлопця у м'якому світлі, що відбивалося від стелі. Його обличчя було насупленим і блищало від поту. Він був дужим і кремезним — звичайно, не як дорослий чоловік, бо був не набагато старшим від неї, але одного дня з нього мала вирости сильна людина. Якби тільки його деймона було видно! Ліра гадала, якою була б його форма і чи він уже зафіксував її. Хай там як, він виражав би собою натуру, що є водночас дикунською і ввічливою, і нещасну душу.

Дівчинка навшпиньках підійшла до вікна. У світлі вуличних ліхтарів вона ретельно виставила ручки алетіометра та подумки сформулювала запитання. Стрілка почала смикатися по шкалі — настільки швидко, що встежити за нею було майже неможливо.

Запитання було таким: «Хто він? Друг чи ворог?»

Алетіометр відповів: «Він — убивця».

Побачивши цю відповідь, дівчинка відразу розслабилася. Він міг добувати їжу, міг показати їй шлях до Оксфорда, і такі його якості були вельми корисними, але він усе одно міг бути не вартим довіри боягузом. Але вбивця — це товариш, якому можна довіряти. Ліра відразу відчула таку саму безпеку, яку відчувала із закованим в обладунки ведмедем Йориком Бернісоном.

Вона причинила віконниці, щоб ранкове сонце не било хлопцю в обличчя, і тихенько вийшла з кімнати.

2

Серед відьом

Відьма Серафіна Пеккала, котра врятувала Ліру та інших дітей з дослідницької станції в Больвангарі та прилетіла з нею на острів Свольбард, ускочила у велику халепу.

Через атмосферні заворушення, спричинені утечею лорда Ізраеля з вигнання на Свольбарді, її разом із товаришками віднесло далеко від острова та нині тягло над льодом замерзлого моря. Деяким із них пощастило утриматися біля пошкодженої повітряної кулі Лі Скоресбі, аеронавта з Техаса, але саму Серафіну підкинуло високо у хмари туману, що прийшов із діри, створеної у небі експериментом лорда Ізраеля.

Коли вона таки спромоглася поновити контроль над польотом, перше, що спало їй на думку, був спогад про Ліру; вона нічого не знала ні про бійку між самозваним королем ведмедів і королем справжнім, Йориком Бернісоном, ні про те, що сталося з Лірою потім.

Отже, вона почала пошуки дівчинки разом із білосніжним гусаком — своїм деймоном Каїсою — літаючи на сосновій гілці у золотавому повітрі серед хмар. Декілька годин ширяючи в бурхливому небі, серед дивовижних відблисків, вони спочатку наблизилися до Свольбарда, потім перемістилися дещо на південь. Від цього незвичайного світла шкіру Серафіни Пеккала поколювало, тому вона знала, що має справу з породженням іншого світу.

Минуло кілька годин. Раптом Каїса вигукнула:

— Дивись, он деймон якоїсь відьми, напевно, він загубився!

Серафіна Пеккала кинула погляд крізь хмари туману та побачила пташку, яка, галасуючи, кружляла в туманному світлі. Вони повернули й наблизилися до неї. Побачивши це, пташка стривожилася, але Серафіна Пеккала просигналила, що її наміри є добрими, і пташка всілася на гілку поруч із ними.

Серафіна Пеккала спитала:

— З якого ти клану?

— Таймир, — відповів деймон. — Мою відьму захопили… Наших товаришок віднесло геть! Я загубився…

— Хто ж захопив твою відьму?

— Жінка з мавпою-деймоном, із Больвангара… Допоможіть мені! Допоможіть нам! Я так боюся!

— Чи був твій клан спільником тих, хто розрізав дітей?

— Так, доки ми не зрозуміли, що вони роблять… після битви в Больвангарі вони змусили нас відступити, але мою відьму захопили в полон… Вони утримують її на якомусь кораблі… Що я можу зробити? Вона кличе мене, а я не можу відшукати її! То допоможіть же мені!

— Тихіше, — сказала деймон Каїса. — Прислухаймося-но до того, що відбувається під нами.

Вони спланерували нижче й нашорошили вуха, і невдовзі Серафіна Пеккала розрізнила приглушений туманом шум двигуна.

— Не можна плавати в такому тумані, — зауважила Каїса. — Що вони роблять?

— Тут є й більший корабель, — сказала Серафіна Пеккала, й останнє її слово заглушив інший звук, що пролунав з іншого напрямку і змусив їх здригнутися: низьке, густе ревіння, ніби голос якоїсь морської істоти, що долетів із глибин. Ревіння тривало декілька секунд і раптом припинилося.

— Сирена великого судна, — промовила Серафіна Пеккала.

Вони розвернулися понад самою водою й полетіли на шум мотора. Раптом густий туман враз розійшовся, і відьма якраз вчасно відлетіла вбік, аби не зіштовхнутися з катером, що з пихтінням неквапливо продирався крізь клуби туману. Хвилі, породжені ним, були попільними і якимись маслянистими — ніби вода не хотіла підійматися.

Вони облетіли судно та піднялися над ним, притому деймон, якого вони підібрали, тримався за ними, як дитина за матінкою. Згори вони побачили, як стерновий, знову почувши сирену, трохи виправив курс. На носі судна горів прожектор, але він висвітлював лише кілька ярдів туману перед собою.

Серафіна Пеккала звернулася до загубленого деймона:

— Ти казав, що деякі відьми й досі допомагають цим людям?

— Гадаю, що так — декілька відьом-перебіжчиць із Вольгорська, — якщо вони також не втекли, — відповів він. — Що ти збираєшся вчинити? Ти шукатимеш мою відьму?

— Так. Але наразі залишайся з Каїсою.

Серафіна Пеккала, залишивши деймонів нагорі, підлетіла до катера та опустилася за спиною стернового. Його деймон-чайка пискнув, і чоловік повернувся до відьми.

— Запізнилася, так? — спитав він. — Злітай у повітря та веди нас до корабля.

Серафіна відразу злетіла. Усе вийшло, як вона й очікувала: деякі відьми й досі допомагали людям, і матрос вирішив, що вона одна з них. Вона згадала, що трап зазвичай розташований на лівому борту, а вогні лівого борту мають бути червоними. Вирушивши крізь туман, вона вже за сто ярдів роздивилася відблиск червоного світла, швидко повернулася та зависла над катером, даючи стерновому вказівки. Він максимально уповільнив судно та підвів його до сходні, що звисала над самою водою. Стерновий гукнув, і з корабля скинули лин, а сходнею спустився матрос та закріпив його на катері.

Серафіна Пеккала підлетіла до леєра, що огороджував палубу корабля, і сховалася за рятівними шлюпками. Вона не бачила інших відьом, але вони напевно патрулювали в небі. У разі чого, Каїса знає, що робити.

Вона побачила, як з катера сходить пасажир. Спочатку видно було лише хутро й каптур, але коли невідомий підійшов ближче, на леєр легко скочила золотава мавпа-деймон та оглянула все довкола недоброзичливими чорними очима. Серафіна затамувала подих — пасажиркою була пані Кольтер.

Якийсь чоловік у чорному скочив на палубу, щоб зустріти її, й озирнувся, наче сподівався побачити когось ще.

— Лорд Боріель… — розпочав він. Але пані Кольтер перервала його:

— Він приїде слідом. Тортури розпочали?

— Так, пані Кольтер, — була відповідь, — але…

— Я ж наказала їм почекати! — роздратовано вигукнула жінка. — Чи вони вирішили не слухатися мене? Здається, на кораблі негаразди із дисципліною?

Вона відкинула каптур, і в жовтому світлі прожекторів Серафіні Пеккала стало добре видно її обличчя: гордовите, сердите і, як на відьму, надто молоде.

— Де інші відьми? — вимогливо спитала пані Кольтер.

Чоловік відповів:

— Немає жодної, пані. Втекли додому.

— Але якась відьма вказала катеру дорогу, — сказала жінка. — Де вона?

Серафіна пригнула голову. Без сумніву, матрос на катері не чув останніх новин. Людина у чорному здивовано озирнулася, але пані Кольтер надто квапилася, тому, швидко оглянувши палубу, вона разом зі своїм деймоном пішла геть. Чоловік зник слідом за нею.

Серафіна Пеккала подивилася, чи немає кого поруч. Вона сховалася за вентиляційною трубою між леєром та надпалубною спорудою корабля, де вздовж стіни розташовувалися великі вікна — не ілюмінатори. Саме гуди увійшла пані Кольтер із супутником. Світло з корабельних приміщень падало на повиті туманом поручні, що огороджували палубу, та нечітко освітлювало фок-щоглу і прикритий парусиною люк. Усе довкола було вогким і починало застигати від морозу. Там, де сиділа Серафіна, її ніхто не міг помітити, але якщо нона хотіла ще щось побачити, їй слід було залишити своє укриття.

7
{"b":"223276","o":1}