Магічний ніж винен у дрібному, незначному витоку Пилу. Утім, це все одно було шкідливим для всесвіту, тож слід було поговорити з Вілом і Лірою щодо того, як зупинити це явище.

Але нинішня повінь у небі була зовсім іншою, вона почалася нещодавно й мала катастрофічні наслідки: якщо її не зупинити, усе розумне життя буде знищене. Як Мері казали мулефа, Пил з'явився у всесвіті, коли живі істоти усвідомили своє існування. Проте для того, щоб забезпечити своє подальше існування, він потребував «систему зворотного зв'язку» на кшталт тієї, що нею користувалися мулефа, — коліс та олії з дерев. Без такої системи він просто зникав. Думки, уява, почуття — все це послабшає та висохне, залишивши по собі тільки тваринні інстинкти, і короткий, але такий яскравий період розумного життя в кожному з мільйонів світів скінчиться, розчинившись у неосяжній темряві, наче полум'я свічки.

Мері відчула, як їй на плечі опустився тягар відповідальності за долі світу, разом зробивши її старою, слабкою та виснаженою й запаливши в ній бажання вмерти.

Вона важко спустилася з поваленого величезного дерева та, супроводжувана бурхливим вітром, що змушував листя тріпотіти й кидав волосся їй в обличчя, пішла до селища.

На вершині косогору вона востаннє кинула погляд на течію Пилу, зустрічний потік вітру та хмар і місяць, що нерухомо стояв над усім цим.

І тоді вона нарешті збагнула, в чому полягає та велика невідкладна мета ночі: вона намагалася зупинити витік Пилу! Вона прагнула поставити на шляху цього жахливого потоку які-небудь перешкоди: вітер, місяць, хмари, листя, траву… Усе на світі плакало та намагалося грудьми зустріти тіньові частинки й зупинити їхній вихід із всесвіту, котрий вони так збагатили.

Матерія любила Пил! Вона не бажала бачити, як той залишає світ, і саме в цьому полягав прихований сенс ночі, а також сенс життя Мері.

Як вона могла подумати, що разом з утратою Бога втрачається й сенс буття, його мета?

— Що ж, тепер я знаю, — промовила жінка й повторила ще голосніше:

— Я знаю, що мені робити!

Вона ще раз подивилася та хмари та місяць на шляху річки Пилу: вони виглядали тендітними та приреченими, наче гребля зі крихітних гілочок і гальки, що намагається зупинити Амазонку. Проте вони все одно намагаються це зробити й не припинять своїх спроб, поки не настане кінець усьому.

Мері й гадки не мала, скільки часу вона ходила по темряві. Коли розпал її почуттів почав спадати, поступаючись місцем виснаженню, вона повільно вирушила вниз схилом, до селища.

Здолавши половину відстані та наблизившись до купки темних кущів, вона помітила на болоті щось дивне. Там виблискувало щось біле, разом із припливом повільно рухаючись уздовж русла ріки.

Жінка застигла на місті та почала вдивлятися в морок. Це не могли бути туалапі, адже великі птахи завжди нападали зграєю, а ця річ була поодинокою. Проте все інше було дуже схоже: крила-вітрила, довга шия… Безперечно, це був один із птахів, але Мері ніколи не чула, що вони можуть рухатися поодинці, і замість кинутися до селища та підняти тривогу вона стояла й вагалася — врешті-решт, нічний прибулець також зупинився й тепер нерухомо стояв у воді неподалік від стежки.

А потім він розпався на частини… Ні, зі спини туалапі злізла якась істота.

І цією істотою була людина.

Навіть із такої відстані Мері бачила її досить чітко: яскраво світив місяць, і її очі вже давно пристосувалися до ночі. Жінка подивилася крізь янтарне скло, і в неї щезли останні сумніви: істота рясно випромінювала Пил.

Людина — судячи з усього, це був чоловік — легко та швидко, наче спортсмен чи мисливець, йшла стежкою, в руках у неї була якась довга палиця. Незнайомець був одягнений в усе темне, і за звичайних обставин помітити його було б дуже важко, але в Мері було янтарне скло і завдяки цьому прибулець був перед нею мов на долоні.

Коли він наблизився до селища, Мері нарешті зрозуміла, що за палиця була в його руках: він ніс гвинтівку.

Жінці здалося, що її серце хтось облив крижаною водою. Кожна окрема волосинка на її шкірі стала дибки.

Вона була надто далеко від селища, щоб зробити щось: навіть якби вона закричала, її не почули б. Тож їй залишалося тільки стежити за тим, як людина входить до селища, озирається, зупиняється, щоб прислухатися до тиші, пересувається від хатини до хатини.

Розум Мері почав мовчазно кричати: «Не зазирай під дерево! Не підходь до дерева!». Але її зусилля були так само Марними, як спроби місяця та хмар зупинити Пил: людина все наближувалася до дерева й нарешті зупинилася біля стіни будинку Мері. Жінка вже збиралася щосили закричати, але в останню мить зрозуміла, що у кращому разі це розбудить Віла з Лірою, вони заворушаться та розкриють місце свого перебування. Крик завмер у неї в горлі.

Проте треба було щось робити! Вирішивши, що вона все одно не встигне добігти до селища, Мері намацала в кишені янтарне скло, піднесла його до ока та почала спостерігати за діями чоловіка.

Той саме відчиняв двері її будинку: він збирався увійти. Наступної миті прибулець зник із поля зору, хоча й залишив за собою слід із Пилу, схожий на хвіст комети. Цілу нескінченну хвилину Мері мовчки дивилася на двері свого будинку, а потім людина з'явилася знову.

Вона стояла у дверях, повільно обводячи поглядом селище.

Ось її голова повернулася до дерева, під яким лежали діти, але не зупинилася та довершила поворот.

Потім незнайомець зробив крок уперед і зупинився, мабуть, не знаючи, що робити далі. Раптом Мері зрозуміла, як легко її побачити на голому схилі пагорба та як просто з такої відстані влучити в неї зі гвинтівки, проте чоловік, як видно, цікавився лише селищем: постоявши так ще трохи, він повернувся й тихо пішов геть.

Мері побачила, що він пройшов до річки, заліз на спину птаха та сів, схрестивши ноги. Туалапі швидко поплив до моря, і за п'ять хвилин його вже не було видно.

Стояв ранок.

— Докторе Мелоун, — звернулася Ліра до жінки, — ми з Вілом маємо відшукати наших деймонів, бо залишатися без них надто важко. Знайшовши їх, ми знатимемо, що робити далі. Ми вирушаємо прямо зараз.

— І куди ви збираєтесь піти? — спитала Мері. Після тривожної ночі її очі були важкими, а голова боліла. Вони з Лірою перебували на березі річки — Ліра вмивалася, а жінка шукала сліди нічного гостя. Поки що вона нічого не знайшла.

— Ще не знаю, — відповіла дівчина. — Але я знаю, що вони десь неподалік. Щойно ми пройшли крізь вікно, вони втекли, наче вирішили, що нам більше не варто довіряти. І взагалі-то я їх розумію. Проте вони десь у цьому світі, і мені здається, ми бачили їх кілька разів, тож, можливо, нам пощастить їх відшукати.

— Я не хотіла вас хвилювати, але, здається, таки доведеться це зробити, — промовила Мері й почала розповідати про нічний візит.

За хвилину біля річки з'явився Віл, і вони з Лірою з серйозним виглядом вислухали жінку.

— Може, він просто мандрівник, котрий випадково знайшов вікно та потрапив до цього світу, — припустила Ліра, коли Мері скінчила розповідь. — У мене важлива справа, й мене особисто цей чоловік не цікавить. Вілів батько також натрапив на таке вікно й перейшов до іншого світу, а тепер цих проходів напевно стало набагато більше. Хай там як, якщо він тільки зазирнув до хатини та відразу пішов, ми не можемо стверджувати, що він замислив щось погане, чи не так?

— Не знаю… Мені все це дуже не подобається. І мене непокоїть те, що ви підете кудись самі — хай навіть я знаю, що ви потрапляли в набагато небезпечніші ситуації. Робіть як знаєте, але, будь ласка, будьте обачними! Не забувайте час від часу озиратися — принаймні серед степу завжди можна побачити, коли до тебе хтось наближається.

— Якщо ми його помітимо, то завжди зможемо втекти до іншого світу, тож він не зможе нам зашкодити, — зауважив Віл.