– І після придушення округу Ваїкато війна закінчилася? – запитав Джон Манглс.

– Ні, мій друже, кінець війні не покладений, – відповів Паганель. – Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі і взяли в облогу фортецю Вільяма Томсона, Матаїтава. Але, здається, ця фортеця їм не по зубах. Пригадую, як перед самим від’їздом із Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилось генералові і губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті земель. У цих повідомленнях ішлося також про те, що головний вождь повстання Вільям Томсон збирається здатися, проте австралійські газети не підтвердили цих чуток. Найімовірніше, зараз новозеландці з новим запалом готуються до опору.

– Як ви гадаєте, Паганелю, – запитав Гленарван, – ареною цих військових дій будуть провінції Таранакі й Окленд?

– Гадаю, що так.

– І одна з них – це саме та провінція, куди нас закинуло через аварію «Маккуорі»?

– Саме так. Ми висадилися за кілька миль від гавані Кахвіа, де ще й зараз, здається, розвівається маорійський прапор.

– Тоді краще вирушити на північ, – запропонував Гленарван.

– Звичайно, – погодився Паганель. – Новозеландці ненавидять європейців, а особливо англійців. Тому постараємося не траплятися їм на очі.

– То ми маємо шанс зустріти загін англійських військ, – промовила леді Гелена. – Ото було б щастя!

– Звісно, – погодився географ, – але я не сподіваюсь на таку зустріч. Маленькі англійські загони – рідкість у таких місцях, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний воїн-дикун. Але на західному березі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, розташовані кілька місій. Ось там у нас справді є шанс зупинитися. Я навіть планую вийти на шлях уздовж течії річки Ваїкато, яким ішов Гохштеттер.

– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.

– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.

– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?

– Так, їх навіть було кілька, мій хлопчику: доктор Гукер, професор Брізар, природодослідник Діффенбах і Юліус Гаст. Та попри те, що деякі з них поплатилися життям за свою жагу до пригод, вони не зажили такої слави, як дослідники Австралії й Африки.

– А ви знаєте їхню історію? – питав далі малий Грант.

– Аякже! Бачу, тобі дуже кортить дізнатися про них. Гаразд, я тобі розповім.

– Дякую вам, месьє Паганелю, залюбки вас слухаю.

– Та й ми послухаємо, – долучилась до розмови леді Гелена. – Вже не вперше завдяки поганій погоді ми дізнаємося багато нового. Отже, месьє Паганелю, розповідайте.

– До ваших послуг, – відповів географ. – Та моя розповідь буде коротка. Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

– А як їх звали? – запитала Мері Грант.

– Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов останки Берка. Про його загибель я вам уже розповідав на стоянці біля Вімерри. Віткомб і Говіт були керівниками цілком самостійних експедицій на острів Те-Вахі-Пунаму. Обидві експедиції на початку 1863 року вирушили з Крайстчерча з метою відкрити проходи в горах на півночі провінції Кентербері. Говіт, переваливши через гірське пасмо на північному краї провінції, розбив табір на березі озера Браннера. Віткомб же знайшов у долині Ракаїа прохід, що вів до східного схилу гори Тіндаль. З Віткомбом ішов Яків Лупер, який згодом опублікував у газеті «Літтльтон таймс» звіт про цю подорож і про катастрофу, якою вона завершилась. Якщо мені не зраджує пам’ять, то ці два дослідники 22 квітня 1863 року досягли льодовика, де бере початок річка Ракая. Вони зійшли на вершину гори і там розпочали пошук нового перевалу. Наступного дня Віткомб і Лупер, змучені важким підйомом і холодом, зробили привал під час сильного снігопаду на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Тиждень вони блукали в горах, спускалися в долини, але всюди їм шлях заступали прямовисні скелі. Часто вони не мали змоги розпалити вогонь, терпіли голод і холод, їм дошкуляли комахи. Щодня вони долали не більше трьох миль, але бували дні, коли мандрівники проходили не більше двохсот ярдів. Нарешті 29 квітня Віткомб і Лупер надибали маорійську хижу. У садку знайшлося кілька купок картоплі. Це була остання спільна трапеза двох друзів. Увечері вони добрели до морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау – повновода норовлива річка. Луперові вдалося знайти два маленьких дірявих човники. Він залатав їх, як міг, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся у воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних мук. Течія понесла сердегу до порогів. Перша хвиля занурила його у воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Тільки вночі непритомного Лупера викинуло на берег. Лише на світанку другого дня Лупер прийшов до тями. Він ледь доповз до струмка й побачив, що течія віднесла його на милю від місця переправи. Він пішов уздовж берега й невдовзі натрапив на Віткомба, що втопився у драговині. Лупер вирив яму й поховав свого товариша. Він мало не помер з голоду, та його, на щастя, знайшли якісь жалісливі маорійці (трапляються серед них і такі!). 4 травня він ді стався озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт. До речі, за шість тижнів Говіт, так само як і Віткомб, загинув у драговині. Сумна історія, чи не так?

– Так, – сказав Джон Манглс, – здається, ніби мандрівники зв’язані між собою якимись невидимими ланцюгами. І варто їм розірватися, як вони гинуть один по одному.

– Ви маєте рацію, друже Джон, – відповів Паганель, – я часто про це думав. От лише скажіть, через який закон солідарності Говіт загинув майже за тих самих обставин, що й Віткомб? Що тут скажеш?

Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт. Йому доручено було скласти проект дороги від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт виїхав 1 січня 1863 року в супроводі п’яти чоловік. Він блискуче впорався з дорученням: була прокладена дорога завдовжки 40 миль, аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся в Крайстчерч і попри зиму просив дозволу продовжувати роботу. Містер Вайд погодився.

Говіт поновив необхідні запаси й повернувся до табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді там з’явився Якоб Лупер. 27 червня Говіт із двома своїми людьми залишив табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Говіта та його супутників марно шукали протягом дев’яти тижнів. Можливо, ці бідолахи потонули в озері.

– А чому, наприклад, не припустили, що вони живі-живісінькі й нині мешкають у якомусь новозеландському племені? – спитала Гелена. – Адже їхніх тіл не знайшли.

– На жаль, їх і справді немає серед живих, – відповів Паганель, – бо відтоді минуло більше року, а вони досі не повернулись… – І географ пошепки додав: – А коли з Нової Зеландії не повертаються більше року, то це означає, що люди загинули.

Уранці 7 лютого Гленарван дав команду вирушати. Дощ ущух вночі. Сірі хмаринки, що затягли небо, не пропускали сонячних променів на висоті трьох миль од землі, що забезпечувало помірну температуру і було запорукою не надто виснажливої подорожі.

Паганель за мапою визначив відстань від мису Кахвіа до Окленда: вона становила вісімдесят миль, які можна було пройти за вісім днів, долаючи по десять миль щодня. Та замість іти уздовж звивистого узбережжя, географ вважав за краще заглибитися на тридцять миль до поселення Нгаруавахіа, де перетинаються дві річки – Ваїкато і Вайпа. Там пролягав «поштовий тракт», точніше, придатна для возів стежка, що перетинала майже весь острів – від Нейпіра біля затоки Хокса до Окленда. Цією дорогою можна було дістатися до Дрюрі, а там як слід відпочити в непоганому готелі, який настійно рекомендує природодослідник Гохштеттер. Розподіливши між собою їстівні запаси, мандрівники вирушили вздовж берега бухти Аотеа. Вони йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни, пильно вдивляючись у горбисті рівнини, що простиралися на схід.