— Herr[29] Дюсандер,— сказав він,— аби ж то я міг цьому повірити.

Увечері Тод спустився узвозом, що виходив на шосе, підійшов до всохлого дерева і сів на нього. Сутеніло. Вечір був теплий. Вогні автомобілів, мов довга жовта гірлянда стокроток, яскріли у присмерку.

Документа немає.

Лише тоді, коли їхня розмова завершилася, Тод збагнув усю безнадійність свого становища. Дюсандер сказав, що Тод може обшукати увесь його будинок, і коли не знайде там ключа від сейфа, це буде доказом того, що ніякого сейфа нема взагалі, а отже, немає й листа. Але ключа можна сховати деінде, його можна покласти у слоїк з-під маргарину чи вишневого сиропу, а той слоїк поставити під віддерту й знову поставлену на місце мостину; Дюсандер навіть міг поїхати до Сан-Дієго і сховати її в мурі, яким обведений куточок, де ведмеді тішаться ілюзією волі. Власне, провадив Тод, Дюсандер міг би просто викинути того ключа. А чом би й ні? Він був йому потрібний лише раз, щоб покласти до сейфа написаний документ. Коли він помре, хтось інший візьме його з сейфа.

На те Дюсандер неохоче кивнув, але, замислившись на хвильку, підкинув ще одне розв’язання проблеми. Коли він одужає і його випишуть з лікарні, хлопчик може обдзвонити всі банки Санта-Донато, кажучи банківським службовцям, що телефонує на прохання свого дідуся. Мовляв, за останні два роки сердешний дідусь так постарів, що не пригадує, де поклав ключа від банківського сейфа. Ба гірше: не пригадує, у якому банку в нього сейф. Чи не могли б вони поглянути, чи є серед клієнтів їхнього банку Артур Денкер, так, ім’я одне. І коли Тод перевірить один по одному всі міські банки...

Тод уже знову тріпав головою. По-перше, така легенда конче викличе підозру. Вони подумають, ніби це якесь шахрайство, і заявлять у поліцію. Навіть коли всі вони купляться на цю баєчку, нічого путнього з цього не вийде. Якщо в жодному з сотні банків, що є в Санта-Донато, і не виявиться сейфа на ім’я Денкера, це ще не означатиме, що Дюсандер не орендував сейфа в Сан-Дієго, чи Лос-Анджелесі, чи ще в якомусь місті, розташованому між ними.

Нарешті Дюсандер склав зброю.

— Ти, хлопче, маєш на все відповіді. На все, крім одного. Що я виграю, коли тобі брешу? Я вигадав ту історію, щоб оборонитися від тебе,— то був єдиний мій мотив. Тепер я намагаюся пояснити тобі, що документ — просто вигадка. Який, на твою думку, я мав би з нього зиск?

Дюсандер на превелику силу трохи звівся на лікті.

— Власне кажучи, навіщо мені взагалі в моїй ситуації якийсь документ? Я міг би зруйнувати твоє життя, навіть не підводячись із цього лікарняного ліжка, якби це було те, що мені потрібне. Я звернувся б до першого-ліпшого лікаря, що проходив би повз мене, вони тут усі євреї, і всі дізналися б, хто я такий, принаймні ким я був. Але навіщо мені це здалося? Ти гарний учень. Перед тобою чудова кар’єра... якщо ти не погориш на своїх п’яничках.

Обличчя у Тода закам’яніло.

— Я ніколи вам не казав...

— Так, я знаю. Ти ніколи нічого про них не чув, ти ніколи не торкався жодної волосинки на їхніх брудних головах; гаразд, хай буде так. Я більше про це не говоритиму. Скажи мені одне, хлопче: навіщо б я тобі брехав? Ти сказав, ми — квити... А я скажу тобі, що ми можемо бути квити, лише коли довірятимемо один одному.

Тепер, сидячи за всохлим деревом на узвозі, що спускався до шосе, дивлячись на всі оті безіменні вогні, що зникали без кінця і краю, мов якісь повільні трасуючі кулі, він добре знав, чого саме він боїться.

Дюсандер говорив про довіру. Саме цього він і боявся.

Думка про те, що десь на споді душі Дюсандер може крити невеличке, проте цілком сформоване полум’я ненависті, теж лякала його.

Ненависті до Тода Боудена, молодого, гарного, без зморщок; до Тода Боудена, здібного учня, перед яким слалося таке чудове, таке довге життя.

Але найбільше його лякало те, що Дюсандер відмовлявся називати його на ім’я.

Тод. Що ж тут важкого, навіть для старого фрица з протезами замість зубів? Тод. Лише один склад. Дуже легко вимовити. Уперти язика в зуби, трохи їх розтулити, поставити язика на місце, та й квит! Одначе Дюсандер завжди звав його «хлопчик». Лише так. Зневажливо. Анонімно. Так, саме так, анонімно. Так само анонімно, як називав номер в’язня концтабору.

Може, Дюсандер і не брехав. Ні, не просто «може», а напевне. Але залишалися всі оці побоювання... найгіршим з яких була відмова Дюсандера називати його на ім’я.

Проте він розумів, що, зрештою, все впиралося в його власну нездатність зважитися на нелегку, остаточну ухвалу. Все впиралося у безжальну правду: навіть після чотирьох років відвідин Дюсандера він так досі й не вгадав, що діється у старого в голові. Можливо, він, зрештою, не такий-то вже й здібний учень.

Машини, машини, машини. У нього аж руки свербіли вхопити гвинтівку. Скількох би він поцілив? Трьох? Шістьох? Чи, може, й тринадцятьох? Цікаво, скільки звідси миль до Вавилона?

Йому стало моторошно.

Тільки Дюсандерова смерть розставить усі крапки над «і», подумав він. Десь у найближчі п’ять років, а то й раніше. У проміжку од трьох до п’яти... це було схоже на вирок.

Тоде Боудене, суд засуджує тебе до ув’язнення від трьох до п'яти років за зв'язок із відомим військовим злочинцем. Від трьох до п'яти років кошмару та холодного поту.

Рано чи пізно Дюсандер все одно помре. Тоді розпочнеться очікування. І йому млоїтиме в шлунку щоразу, як він чутиме дзвінок телефону або дзвінок у двері.

Він не був певен, чи зможе це витримати.

Йому знову засвербіли пальці — так і кортіло вп’ястися у гвинтівку. Тод зціпив кулаки і тицьнув ними собі в пах. Його охопив нудотний біль, і він лежав якийсь час, скрутившись калачиком на землі, з губами, завмерлими в мовчазному зойку. Біль був жахливий, але урвав нескінченний плин думок.

Принаймні на якийсь час.

Для Моріса Хейзеля та неділя була днем чудес.

«Атланта брейвз», його улюблена бейсбольна команда, розгромила у серії з двох зустрічей сильну команду «Цинциннаті редз», яка завжди посідала найвищі місця у таблиці чемпіонату. Лідія, що вічно вихвалялася, ніби завжди про себе дбає, і раз у раз повторювала прислів’я «Береженого і Бог береже», посковзнулась на мокрій підлозі в кухні своєї приятельки Дженіт і розтягла стегно. Тепер вона вдома у ліжку. Нічого серйозного, нічогісінько, дяка Богові (якому Богові?), однак це означало, що вона не зможе приходити до нього щонайменше два, а то й чотири дні.

Чотири дні без Лідії. Чотири дні він не муситиме вислуховувати, що вона попереджувала його, аби він не ліз на хистку драбину. Чотири дні він не чутиме її слів про те, що вона завжди його остерігала перед цуценям Роганів, мовляв, воно призведе їх до лиха, вічно ганяючись за Коханцем. Чотири дні Лідія не допитуватиметься, чи не радий він тепер, що вона, Лідія, змусила його піти застрахуватися, врятувавши їх від старечого будинку. Чотири дні він не чутиме, як Лідія торочить, що багато людей живе цілком нормальним життям чи принаймні майже нормальним, хай навіть вони й спаралізовані нижче пояса; адже у кожному музеї чи картинній галереї міста, крім сходів, є ще й стежки для колясок і є навіть спеціальні автобуси. Втішаючи його, Лідія бадьоро всміхалася, після чого щоразу заливалася слізьми.

Моріс поринув у блаженний пообідній сон.

Коли він прокинувся, було пів на шосту вечора. Його сусіда спав. Моріс ще й досі не пригадав, звідки він може знати Денкера, але був певен, що колись його знав. Він уже раз чи двічі поривався був розпитати Денкера про його минуле життя, але щось його утримувало. Та сама таємнича сила утримувала його й від простої банальної розмови з ним — про погоду, останній землетрус або про те, що «Телегазета» пише, ніби Майрон Флорен візьме участь як спеціальний гість у програмі Вельке.