Час появи дитини невпинно наближався, і Сюзанна роззирнулася навколо, знову, як навчав її Роланд, рахуючи своїх ворогів. «Ніколи не витягай зброї, – казав він, – поки не знатимеш точного числа супротивників, чи не втішишся думкою, що вони незліченні, чи не вирішиш, що настав твій час помирати». От якби ще не доводилося давати собі раду з жахливим шоломом на голові, що непрохано ліз у думки… Але хай що воно таке було, його, здавалося, не турбували Сюзаннині спроби полічити присутніх при появі на світ Міїного дитятка. І то було добре.

Головним серед присутніх був Сейр. Один з ницих, з червоною цяткою, що пульсувала посеред лоба. Ще був Скавтер, лікар між Міїних ніг, він готувався прийняти пологи. Сейр нам’яв доку боки (коли той вирішив демонструвати свою зарозумілість), але, мабуть, обережно, щоб це не вплинуло на його працездатність. Окрім Сейра, в залі було ще п’ятеро ницих, але розібрати вона змогла лише два імені. Того, що мав щелепу бульдога і важке випнуте черево, звали Габером. Поряд з ним стояв птахолюд з головою, порослою коричневим пір’ям, і лихими очима-намистинами, як у яструба. Цю істоту звали чи то Джей, чи то Джі. З ним їх було семеро, всі озброєні чимось схожим на автоматичні пістолети, що висіли в кріпильних муфтах. Щоразу, коли Скавтер нахилявся, його пістолет недбало погойдувався, показуючись з-під білого халата. Сюзанна вже подумки примітила його для себе.

Ще біля Мії стояли троє блідих нашорошених людиноподібних істот. Вампіри, оповиті темно-синіми аурами, – в цьому Сюзанна нітрохи не сумнівалася. Напевно, з тих, кого Каллаген називав третім типом. З ними – десятеро. Двоє вампірів мали при собі арбалети, третій був озброєний якимось електричним мечем, що наразі лише тьмяно ряхтіли. Якщо їй удасться відібрати пістолет у Скавтера (коли ти його відбереш, любко, виправила вона саму себе – бо читала «Силу позитивного мислення»12 й досі вірила кожному слову, написаному препродобним Пілом), то першою її жертвою стане чоловік з електричним мечем. Хтозна, якого лиха могла накоїти така зброя, та дізнаватися про це Сюзанна Дін не мала ані найменшого бажання.

Ще поміж присутніх була медсестра з головою пацюка. Пульсуюче червоне око на її лобі остаточно переконало Сюзанну, що більшість ницих одягали маски, в яких ставали схожими на людей, напевно, для того, щоб не відлякувати дичину під час полювань на тротуарах Нью-Йорка. Може, й не всі вони під масками були схожі на щурів, але й на Роберта Ґоуле13 не скидалися, це вже точно. Щуроголова медсестра була єдиною, в кого Сюзанна не помітила зброї.

Загалом одинадцятеро. Одинадцятеро у величезній і здебільшого порожній лікарні, що точно розташовувалася не під Мангеттеном, Сюзанна це відчувала. Тож якщо вона хотіла з ними розібратися, то робити це слід було саме тоді, коли всю їхню увагу буде прикуто до Міїного немовляти – її дорогоцінного дитятка.

– Лікарю, почалося! – у нервовому екстазі заверещала медсестра.

Саме так. Сюзанна перестала рахувати, бо її тілом прокотилася найжахливіша хвиля болю. Їхнім тілом. Накриваючи їх із головою. Обидві закричали в унісон.

– Тужся, тужся! – наказував Скавтер Мії.

Сюзанна заплющила очі й також стала тужитися, бо то була і її дитина… раніше була. Відчуваючи, як тілом пропливає біль, ніби вода, що нуртує, стікаючи в темряву каналізації, вона зазнала найглибшого розпачу за все своє життя. Адже дитина повністю переходила до Мії, останні кілька рядків живого повідомлення, яке Сюзанну змусили передати через власне тіло, добігали кінця. Що б там не сталося далі, ця частина закінчувалася, і Сюзанна Дін випустила на волю крик, в якому злилися воєдино полегшення і жаль, крик, що сам по собі був піснею.

А тоді, ще до того, як почався весь жах – щось настільки жахливе, що кожну найдрібнішу деталь вона пам’ятатиме, немов освітлену яскравим сяйвом, аж до дня, коли піде на галявину, де закінчується земний шлях, – вона відчула, як її зап’ястя стискає чиясь маленька гаряча рука. Під важким неприємним натиском шолома Сюзанна повернула голову. Вона чула власне важке дихання. Їхні з Мією погляди зустрілися. Мія розтулила рот і вимовила одне слово. За криком Скавтера, котрий нахилився вперед, зазираючи Мії між ніг і тримаючи напоготові щипці, Сюзанна не могла його почути. Але почула і зрозуміла, що Мія намагалася виконати свою обіцянку.

«За першої ж нагоди я тебе звільню», – сказала якось її викрадачка. І те слово, що його Сюзанна тепер чула в своїй голові й прочитала по губах жінки, що народжувала, було часит.

Сюзанно, ти мене чуєш?

Чую тебе дуже добре, – відповіла Сюзанна.

І пам’ятаєш нашу домовленість?

Еге ж. Я допомагаю тобі з дитятком втекти від цих виродків, якщо мені це вдасться. А…

А якщо не вдасться, вбий нас! – несамовито прокричав голос, гучний, як ніколи. Сюзанна відчувала, що частково цей ефект викликав кабель, що їх поєднував. – Скажи це, Сюзанно, дочко Дена!

Я вб’ю вас обох, якщо ви…

Вона замовкла. Втім, Мія, здавалося, лишилась задоволена, і то було добре, бо Сюзанна не змогла б здійснити свій намір, якби від цього залежали їхні життя. Раптом її погляд зупинився на стелі велетенської зали, понад рядами ліжок. І там вона побачила Едді та Роланда. Їхні розпливчасті фігури ширяли під стелею, то виступаючи, то западаючи, дивлячись на неї, наче фантомні риби.

Знову біль, та цього разу не такий сильний. Вона відчувала, як напружуються в потугах стегна, проте це відчуття здавалося якимось далеким. І неважливим. Зараз мало значення лише те, чи справді вона може вірити своїм очам. Може, це її перенапружена свідомість, прагнучи порятунку, витворила цю галюцинацію, щоб хоч якось її втішити?

У це вона повірити могла. І повірила б, якби Едді та Роланд обидва не були голі, а навколо них не плавав різний непотріб: сірникова коробка у вигляді книжечки, горішок, попіл, монета. І килимок, Боже милосердний! Автомобільний килимок з написом «ФОРД».

– Лікарю, показалася голів…

Пролунав жалібний писк, бо лікар Скавтер, аж ніяк не джентльмен, безцеремонно відіпхнув медсестру Щуриху ліктем і нахилився ще ближче до того місця, де сходилися Міїні стегна. Неначе збирався витягти дитятко зубами. Яструбоподібна істота, яку звали чи то Джей, чи то Джі, збуджено балакала якоюсь деркотливою мовою з тим, що звався Габер.

«Вони насправді тут, – подумала Сюзанна. – Килимок це доводить». Як саме килимок це доводив, вона не знала, але доводив. І вона вимовила самими губами те слово, яке дала їй Мія: часит. То був пароль. Щонайменше він відчиняв одні двері. Ймовірно, безліч дверей. Сумніватися в Міїній правдивості навіть не спало Сюзанні на думку. Бо вони були поєднані: не лише кабелем і шоломами, а чимось первісним (і набагато могутнішим) – народженням дитини. Ні, Мія не збрехала.

– Тужся, ти, клята ледача сучка! – проревів Скавтер, і зненацька Едді та Роланд зникли назовсім, розчинившись у стелі, неначе їх здмухнуло самою лише силою подиху цього чоловіка. І, наскільки зрозуміла Сюзанна, це справді було так.

Вона перевернулася на бік, відчуваючи, що волосся прилипло до голови, а піт із тіла струменить галонами. Вона підтягнулася трохи ближче до Мії, ближче до перехресного карбування на руків’ї автоматичного пістолета, що теліпався у Скавтера під халатом.

– Лежи тихо, сестро, послухай мене, прошу, – сказав один з ницих і торкнув Сюзанну за руку. Його долоня була холодна і в’яла, вся в якихось товстих кільцях. Від цього дотику її шкірою побігли мурашки. – За хвилину все скінчиться, а тоді настануть зміни в усіх світах. Побачиш, як він приєднається до Руйначів у Краю Грому…

– Стули пельку, Стро! – увірвав Габер і штурхонув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А тоді знову всю свою увагу звернув на пологи.

Стогнучи, Мія вигнулася у спині. Щуроголова медсестра поклала руки їй на стегна й обережно притисла їх до ліжка.