«Певно, я підійшов до кінця шляху», – подумав він, дивлячись, як павук повільно суне до нього на своїх семи лапах, розпухлий, жвавий (жвавіший за немовля, еге ж, і в чотириста разів бридкіший), з потворною людською голівкою, що здіймалася над волохатою павучою спиною. На його череві Волтер бачив червону пляму, що була раніше на п’яті немовляти. Тепер вона мала форму піщаного годинника, як знак у самиці чорної вдови, і він збагнув, що саме ця відмітина була йому потрібна. Вбити немовля й відітнути йому ногу, найпевніше, не принесло б користі. Схоже, він від самого початку схибив.

Павук звівся на чотири задні лапи. Три передні з тихим і неприємним звуком шкрябнули по Волтерових джинсах. Потвора вибалушила на нього очі з помірною цікавістю непроханого гостя, якого він уже так добре собі уявив.

О так, боюся, для тебе це кінець шляху. Голос прогримів у нього в голові, як з гучномовця. Але ж те саме ти приготував для мене, правда?

Ні! Принаймні не одразу…

Але ж приготував! «Не жартуй з жартівником», як полюбляла повторювати Сюзанна. Тож тепер я зроблю тому, кого ти називаєш моїм Білим Батьком, маленьку ласку. Може, ти й не найбільший його ворог, Волтере Падік (це ж так тебе звали колись давно, коли ти тільки починав свій шлях), але точно найдавніший. А я приберу тебе з його дороги.

Волтер не усвідомлював, що надія на порятунок в ньому ще не згасла остаточно, навіть коли осоружна потвора виросла перед ним, зіп’ялася на задні лапи й стала тупо та жадібно роздивлятись, пускаючи слину, аж поки вперше за тисячу років не почув ім’я хлопчика з ферми в Делейні, на яке колись відгукувався: Волтер Падік. Волтер, син мірошника Сема з баронії Істард. Хлопчик, що втік з дому, коли йому було тринадцять, а через рік був зґвалтований у зад іншим волоцюгою і якимось дивом втримався від спокуси приповзти назад додому. Натомість він рушив далі назустріч своєму призначенню.

Волтер Падік.

Зачувши той голос, чоловік, який звав себе Мартеном, Річардом Фанніном, Рудіном Філаро та Рендалом Флеґґом (не кажучи вже про низку інших імен), облишив будь-які надії, крім сподівання вмерти гідно.

Я голодний, Мордред їстоньки хоче, – твердив безжальний голос у Волтера в голові, голос, що надходив до нього через блискучий дріт волі маленького короля. – Але я їстиму за всіма правилами. Почну з закусок. Думаю, ними стануть твої очі. Віддай мені їх.

Волтер боровся щосили, але безуспішно. Дріт був надто сильний. Він побачив, як його власні руки здіймаються і зависають перед обличчям. Побачив, як пальці згинаються гачками. Вони підняли його повіки, наче то були шторки на вікнах, і виколупали очні яблука, підчепивши їх через верх за задні стінки. Почув той звук, з яким рвалися сухожилля, на яких очі поверталися, і оптичні нерви, що передавали мозку дивовижні послання. Звук, що приніс із собою кінець зору, був тихий і вологий. Червоногарячі спалахи світла заповнили його голову, а потім навіки опустилася пітьма. У випадку Волтера «навіки» протривало б не так уже й довго, але якщо сприйняття часу – це дуже індивідуально (а більшість із нас визнає, що так воно і є), тоді ця вічність мала здатися йому занадто довгою.

Я сказав, віддай їх мені! Зволікання я не терпітиму! Я дуже голодний!

Волтер О’Дим, тепер Волтер О’Сліп, перевернув руки долонями донизу і впустив свої очі. Вони падали, тягнучи за собою нитки, й це надавало їм вигляду пуголовків. Одне око павук ухопив просто в повітрі. Друге хлюпнулося на підлогу, та одразу ж його підхопила навдивовижу спритна лапа й відправила павукові до пащі. Мордред луснув їх, як виноградини, але не проковтнув – насолоджувався розкішним відчуттям од того, як цівка слизу стікала горлом униз. Смакота.

Тепер язик, будь ласка.

Волтер слухняно вхопився пальцями за свій язик і смикнув, але вирвати його спромігся лише частково. Надто вже слизьким він був. Якби криваві рани на місці його очей могли просочитися слізьми, Волтер заплакав би від лютого болю й нестями.

Він знову взявся за свій язик, але павук більше не хотів чекати: він знемагав від жаги.

Нахилися! Вистав язика, як ніби хочеш полизати поцьку своїй коханці. Швидше, заради твого батька. Мордред такий голодний!

Волтер, досі занадто добре розуміючи, що з ним відбувається, ще раз спробував пручатися, але опиратися цьому новому жахіттю було теж марно. Він нахилився, впершись руками в стегна і виставивши скривавлений і перекособочений язик, що в’яло погойдувався на м’язах в глибині рота, які стікали кров’ю в даремних спробах його втримати. І знову він почув те шкряботіння, з яким передні лапи Мордреда промацували холоші його джинсів. Волохата паща павука зімкнулася на Волтеровому язиці, посмоктала його, наче льодяник, впродовж кількох щасливих митей, а тоді одним потужним ривком висмикнула його з Волтерового рота. І той – тепер не лише сліпий, а й безмовний, – дико заволав од болю, упав долілиць, стискаючи руками спотворене обличчя, і став качатися туди й назад кахляною підлогою.

Мордред розкусив язика, що потрапив йому до рота, і він порснув навсібіч блаженством крові, яка тимчасово затопила всі думки. Волтер перекотився на бік і навпомацки шукав люк у підлозі, бо щось усередині кричало, щоб він не здавався, а наполегливо шукав вихід, щоб тікав од чудовиська, яке пожирало його живцем.

Від смаку крові в роті вся цікавість до прелюдії полишила Мордреда. Усі бажання звелися до головного – їсти. Він ухопив Рендала Флеґґа, чи то пак Волтера О’Дима, чи то пак Волтера Падіка, в свої чіпкі лапи. Знову розляглися крики, та ненадовго. І за декілька секунд Роландового давнього ворога не стало.

Чоловік був квазі-безсмертний (хоч звучало це так само по-дурному, як і «найбільш унікальний»), тож і обід з нього вийшов розкішний. Запхавши в себе так багато їжі, Мордред відчув, що його першим бажанням (сильним, але не зовсім нездоланним) було виблювати. Але він його поборов так само, як і друге бажання: перекинутися знову на немовля й заснути солодким сном.

Якщо він хотів знайти двері, про які казав Волтер, то зараз для цього була найбільш слушна мить і подоба: як павук, він зможе доволі швидко здолати велику відстань. Тож Мордред, навіть не глянувши на спустошені рештки тіла, спритно прослизнув у люк і спустився сходами в коридор. Тут стояв міцний лужний сморід. Скидалося на те, що той прохід вирубали просто в скельній основі пустелі.

Усі знання Волтера, що їх він накопичував упродовж п’ятнадцяти століть щонайменше, бушували в Мордредовій голові.

Шлях темного чоловіка зрештою привів його до шахти ліфта. В кабіні щетиняста лапа натисла кнопку «ВГОРУ», але не сталося нічого, лише втомлене гудіння донеслося згори, та ще з-за щитка з кнопками засмерділо так, наче там горіла шкіра для взуття. Тоді Мордред по стіні кабіни піднявся до стелі, штовхнув тонкою лапою експлуатаційний люк і пропхнувся в шахту. Те, що йому довелося пропихатися, його не здивувало: він збільшився в розмірах.

Він повз по кабелю

(маленький павучок піднявся вгору водостічною ринвою)

поки не натрапив на двері, якими, як підказало йому чуття, ввійшов до ліфта і відправив його вниз, назустріч своїй смерті, Волтер. За дванадцять хвилин (досі кайфуючи від усієї тієї чудової крові; здавалося, що тієї крові він вицмулив багато галонів) він дістався місця, де шлях Волтера розділився. Це могло збити Мордреда з пантелику, адже він досі багато в чому був ще дитям, але до запаху й відчуття Волтера тут долучалися запахи інших, і Мордред пішов за ними, за Роландом та його ка-тетом, забувши про слід чарівника. Напевно, Волтер трохи пройшов за ними слідом, а потім повернув назад, щоб знайти Мордреда. А заразом і свій кінець.

Минуло ще двадцять хвилин, і малюк підійшов до дверей без жодних написів, зате з сіґулом, що його він зміг прочитати без зусиль: