– Хвилиночку, хвилиночку! – загукав Едді. – Я бачу дещо нам потрібне.

Він спустив Сюзанну на підлогу, перетнув кухню й повернувся, котячи перед собою столика з іржостійкої сталі, найпевніше, призначеного для того, щоб перевозити стоси вимитих тарілок і більшого начиння.

– Піднімись і не сварись, – сказав Едді й посадив Сюзанну на столик.

Вона вмостилася досить зручно, взялася за краї, але на обличчя лягла тінь сумніву.

– А якщо нам трапляться сходи? Що тоді, солоденький?

– Солоденький спалить той міст, який постане в нього на шляху, – рішуче заявив Едді й викотив столика в коридор. – Вперед, Юк! Пішов, хортяко!

– Юк! Тяко! – Шалапут швидко потрюхикав уперед, час від часу схиляючи голову, щоб простежити запах, але не напружуючись. Надто свіжий і надто широкий був слід, щоб його вишуковувати. Він натрапив на слід Вовків. Через годину вони проминули ангарну браму з написом «ДО КОНЕЙ». Далі слід привів їх до дверей з написами «ЗОНА СКУПЧЕННЯ» та «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». (Про те, що якусь частину їхнього походу назирці за ними йшов Волтер О’Дим, не запідозрив ніхто, навіть Джейк, хоч він і був найсильніший у доторку, принаймні на хлопчика Волтерів «капелюшок-розумака» подіяв). Коли Волтер пересвідчився в тому, що знає, куди веде їх шалапут, то повернувся, щоб побесідувати з Мордредом – як виявилося, то була його помилка, проте втішало одне: іншої помилки він уже не припуститься).

Юк сів перед зачиненими дверима, що відчинялися в обидва боки, від себе й до себе, підібгав смішну карлючку хвоста і загавкав.

– Ейк! Ейк! Ини, Ейк!

– Добре, добре, відчиню, – сказав Джейк. – Хвилинку почекай, не квапся.

– «ЗОНА СКУПЧЕННЯ», – прочитав Едді. – Це вселяє надію.

Сюзанна досі їхала на сталевому столику, бо єдині сходи (доволі короткі), що трапилися на шляху, вони подолали без зайвих зусиль. Сюзанна спустилася першою, як завжди – на м’якому місці, а Роланд і Едді несли столика. Між нею й чоловіками йшов Джейк, поклавши довгий різьблений ствол револьвера Едді собі на ліве плече, дулом у ямку біля ключиці – в позиції «вартового».

Роланд і собі витяг револьвер, притулив його до ямки на правому плечі й штовхнув двері. Зайшов у отвір, що утворився, на напівзігнутих ногах, готовий будь-якої миті кинутися вперед чи відскочити назад, якщо цього вимагатиме ситуація.

Але ситуація не вимагала. Якби першим пішов Едді, він міг би (хоч і на одну-єдину мить) злякатися, що на нього нападають летючі Вовки, мов ті крилаті мавпи у «Чарівнику Країни Оз». Втім, Роланд на надмір уяви не скаржився, й попри те, що багато флуоресцентних світильників на стелі у велетенському, схожому на стодолу приміщенні були темні, він не марнував свого часу – й адреналіну – на те, щоб підвішені предмети помилково сприймати за щось інше, ніж те, чим вони були: поламаними роботами, що чекали ремонту.

– Заходимо, – вирішив стрілець, і слово луною повернулося до нього. Десь, високо в напівмороці, затріпотіли крила. Ластівки, а може, коморні расті, що зуміли залетіти сюди знадвору. – Я думаю, все гаразд.

Зайшовши, вони поставали мов укопані й німо та захоплено роззиралися навколо. Лише Джейків чотирилапий друг не був вражений. Юк скористався паузою, щоб вилизати собі боки, спершу лівий, потім правий. Нарешті Сюзанна, яка досі сиділа на столику з коліщатами, промовила:

– Знаєте що, скільки я вже всього перебачила, але такого не виділа ніколи.

Втім, це стосувалося всіх. Величезне приміщення було повне-повнісіньке Вовків, які наче застигли в польоті. На деяких були плащі з каптурами в стилі доктора Дума, інші висіли без одягу, видно було лише сталеві каркаси. Деякі були без голів, деякі – без рук, декільком бракувало правої чи лівої ноги. Їхні сірі металеві морди, здавалося, вищирялися чи всміхалися – залежно від того, як падало на них світло. На підлозі безладно валялися зелені плащі й зелені рукавиці. А на віддалі сорока ярдів (саме приміщення простягалося щонайменше на двісті ярдів з одного кінця в інший) лежав на спині один-єдиний сірий кінь. Його закляклі ноги стриміли вгору, голови не було. З шиї стирчали сплутані дроти з жовтою, зеленою й червоною попліткою.

Усі повільно рушили слідом за Юком, котрий швидко й безтурботно трюхикав приміщенням. Звук коліщат столика, підсилений луною, розлягався зловісним гуркотом. Сюзанна все поглядала вгору. Попервах (і лише тому, що в цьому, поза сумнівом, колись яскраво освітленому приміщенні тепер горіло так мало ламп) їй здавалося, що Вовки ширяють у повітрі, утримувані в такому положенні якимось пристроєм протидії земному тяжінню. Та коли вийшли на ділянку, де більша частина ламп ще світила, Сюзанна помітила троси, що звисали зі стелі.

– Напевно, тут їх лагодили, – здогадалася вона. – Якщо було кому це робити, звісно.

– А он там, я думаю, їх заряджали, – Едді показав кудись рукою. Уздовж дальньої стіни, яку вони тільки зараз змогли добре роздивитися, тягнувся ряд кабінок. У деяких непорушно застигли Вовки. Інші були порожні, тож добре було видно численні розетки.

Зненацька Джейк розреготався.

– Що? – здивувалася Сюзанна. – Чого ти?

– Нічого, – сказав він. – Просто… – І знову кімнатою прокотився сміх, дивовижно юний у цій темній, похмурій залі. – Просто вони схожі на пасажирів електричок на Пенн-стейшн37, що позаймали таксофони й дзвонять додому чи в офіс.

Обміркувавши це секунду-дві, Едді й Сюзанна теж розсміялися. Отже, як зрозумів Роланд, Джейк у своєму баченні мав слушність. І після всього, що вони пережили, це анітрохи не здивувало стрільця. Але він зрадів, що хлопчик засміявся. Так, справді, Джейк міг оплакувати свого друга, панотця Каллагена. Але те, що він досі не втратив здатності сміятися, було добре. Навіть дуже.

Потрібні їм двері знайшлися ліворуч від службових кабінок. Сіґул із хмарою і блискавкою всі впізнали одразу: з записки, яку «Р. Ф.» залишив їм на зворотному боці аркуша з «Дзеркала Країни Оз». Та самі двері разюче відрізнялися від бачених досі. За винятком зображення хмари й блискавки, вони були суто утилітарні. Під шаром зеленої фарби вгадувалася сталева поверхня, а не залізне дерево чи щільніше за нього дерево привидів. Сірий одвірок теж був сталевий, і обабіч з нього виходили товстелезні заізольовані кабелі, що зникали в стіні. А з-поза тієї стіни долинав різкий гуркіт, і Едді здалося, що він його впізнав.

– Роланде, – тихо покликав він. – Пам’ятаєш Портал Променя, до якого ми прийшли ще на самому початку? Ще до того, як до нас приєднався Джейк?

Роланд кивнув.

– Це там, де ми перестріляли маленьких Вартових, Шардиковий почет. Тих, що були ще живі.

Едді підтвердив це кивком.

– Я тоді приклав вухо до тих дверей і послухав. «Усе мовчить у коридорах смерті, – подумав я. – Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною».

Насправді він промовив тоді ці слова вголос, але Роланд не здивувався, що Едді нічого не пам’ятає. Він був під гіпнозом чи близько до цього.

– Тоді ми були на зовнішньому боці дверей, – вів далі Едді. – А тепер – на внутрішньому. – Він показав на двері, що вели до Краю Грому, відтак провів пальцем уздовж товстого кабелю. – Машинерія, що живить їх, уже на ладан дише. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, варто поквапитися. Бо будь-якої миті все може зламатися, і що тоді?

– Доведеться дзвонити в «Трипл-Ей-Тревел»38, – замріяно промовила Сюзанна.

– Навряд чи. Ми опинимося… як ти про це кажеш, Роланде?

– У гарячому вівсі. «Це покої руїн». Тоді ти й таке сказав. Пригадуєш?

– Я сказав? Уголос?!

– Еге ж. – Роланд підвів їх до дверей. Торкнувся ручки й відсмикнув руку.

– Гаряча? – спитав Джейк.

Роланд похитав головою.

– Під напругою? – висловила здогад Сюзанна.

І знову стрілець похитав головою.

– Тоді до праці, – вирішив Едді. – Вперед.