– Ну точно, – сумно констатував він. – Добридень вам.

– Добридень кому? – перепитав Харрі і підійшов ближче.

– Аспергілус, – відповів чоловік, – родина настінних грибків. Їх триста-чотириста видів, і визначити, який саме, досить важко. Вони розповзаються тонким шаром за цими міцними панелями. Але запах такий, що помилки не може бути.

– І що, це погано? – Харрі зробив спробу згадати, скільки у нього залишилося на банківському рахунку після того, як він разом із батьком оплатив поїздку Сестреняти до Іспанії. (Його сестра казала про себе, що у неї «легкий натяк на синдром Дауна».)

– Ну, це не хатній грибок, так що будинок, звісно, не рухне, – так само незмигно пояснив чоловік. – А от ви можете постраждати.

– Себто?

– Він на вас впливає. Дихаючи одним повітрям із грибком, можна й захворіти. Ви можете не звертати уваги на симптоми роками, і оточуючі вважатимуть вас просто іпохондриком, адже грибок виявити складно, а решта мешканців при цьому абсолютно здорові, оскільки він проїдає гіпсокартон та шпалери доволі нерівномірно.

– Угу. Що ви пропонуєте?

– Покінчити з цією поганню, звісно.

– І скільки мені це коштуватиме?

– Витрати сплачуються зі страховки будинку, так що вам це не коштуватиме ані крони. Усе, що мені потрібно, – мати доступ до квартири протягом кількох наступних днів.

Харрі знайшов у кухонній шафі комплект ключів і простягнув чоловікові.

– Вони будуть тільки у мене, – запевнив той. – Мало чого. Адже усіляке буває.

– Невже? – сумно посміхнувся Харрі й подивився у вікно.

– Що?

– Та нічого, – заспокоїв його Харрі. – Тут усе одно нічого красти. Мені час іти.

Низьке ранкове сонце сяяло у всіх вікнах Поліцейського управління Осло, яке вже ось майже тридцять років розташовувалося на вершині одного з пагорбів, що тягнуться від Грьонланна до Тьойєнна. Звідси поліцейським – хоча вголос про це намагалися не говорити – було недалеко ходити до найкриміногенніших районів, заселених здебільшого емігрантами. Та й Брейн, столична в’язниця, знаходилася зовсім поруч. Будівлю управління оточував газон з бурою тьмяною травою, кленами та липами, які за ніч вкрилися тонким шаром сіруватого снігу, що ніби намагався замаскувати непрезентабельність поліцейського пейзажу.

Харрі пройшов чорним асфальтом до головного входу й опинився у центральному холі, де висіло порцелянове настінне панно роботи Карі Крістенсена – вода, що невпинно струменіла по ньому, нашіптуючи комусь про свої невідбутні таємниці. Харрі кивнув охоронцю за стійкою, піднявся ліфтом на шостий поверх, до відділу вбивств. Півроку тому йому виділи-ли у червоній зоні власний кабінет, але він звично продовжував заглядати до того, який ділив раніше з Джеком Халворсеном, – тісного та без вікон. Тепер там сидів Магнус Скарре. А Джек Халворсен лежав у сирій землі на цвинтарі Вестре-Акера. Батьки спочатку хотіли його поховати у рідному місті, на півночі країни, оскільки Джек та Беата Льонн – шеф криміналістичного відділу – не були одружені і навіть не жили разом. Але потім, дізнавшись, що Беата вагітна й до літа має народити від Джека дитину, погодилися поховати його в Осло.

Харрі увійшов до нового кабінету, який – він точно знав – назавжди залишиться для нього новим. Це приблизно як домашній стадіон футбольного клубу «Барселона», який уже п’ятдесят років каталонською називається «Камп ноу» – «Новий стадіон». Харрі вмостився в кріслі і ввімкнув радіо, привітавшись кивком із фотографіями, які стояли на полиці, прихиленій до стіни, а коли-небудь – коли він нарешті не забуде купити шурупи – висітимуть на стіні. Й Елен Єльтен, і Джек Халворсен, і Б’ярне Мьоллер. Так вони й стояли – у хронологічному порядку. Dead Polismen’s Society – товариство мертвих поліцейських.

По радіо норвезькі політики та політологи висловлювалися щодо американських президентських виборів. Харрі пізнав голос Арве Стьопа, власника ліберальної газети «Ліберал», відомого як найспритніший, нахабний та меткий «володар дум» у країні. Харрі зробив голосніше і взяв зі столу наручники фірми «Пірлес». Уміння блискавично застібати наручники, відточеного на ніжці стола, що неабияк розкошлатилася від подібних вправ, він навчився під час стажування на курсах ФБР у Чикаго й відшліфував його до довершеності самотніми вечорами у паскудній кімнатці у Кабрині-Грін під сусідський лемент сварки та з «Джимом Бімом» як єдиним співрозмовником. Мета полягала в тому, щоб накинути відкриті наручники на зап’ясток арештанта та миттєво їх замкнути. Точність рухів та правильний розподіл сил дозволяли одним простим порухом руки міцно прикувати до себе арештанта ще до того, як він оговтається. Самому Харрі ще ніколи не доводилося застосовувати цей прийом, і лише якось, коли брали серійного вбивцю, ним скористався хлопець, якому він його показав. Наручник замкнувся на ніжці стола, а голос по радіо продзижчав:

– Як ви думаєте, Арве Стьопе, на чому базується скептичне ставлення норвежців до Джорджа Буша?

– На тому, що ми – надто розбещена країна, яка ніколи, по суті, не вв’язувалася в жодні війни, надаючи перевагу варіанту, щоб за нас воювали інші: Англія, Радянський Союз та США. Отож ми з часів наполеонівських війн ховаємося за спини «старших братів». Норвегія будує свою безпеку на тому, що коли їй не з медом, відповідальність на себе бере хтось інший. І триває це вже так давно, що ми втратили відчуття реальності й свято віримо: довкола живуть лише ті, хто бажає нам – найбагатшій країні світу – виключно добра. Норвегія нагадує балакучу тупу блондинку, що вийшла прогулятися задвірками Бронкса, а тепер обурюється, що її охоронці так жорстоко поводяться з тими, хто на неї напав.

Харрі набрав телефон Ракелі, єдиний, окрім номера Сестреняти, який він точно пам’ятав. Коли він був молодий та недосвідчений, то думав, що погана пам’ять – то вада для слідчого. Тепер він точно знав, що так воно і є.

– А під охоронцями маються на увазі США та президент Буш? – запитав ведучий програми.

– Так. Ліндон Джонсон якось сказав, що в США не було вибору – ставати ним чи ні, враховуючи, що більше ніхто не зохотився. Наш охоронець – хлопець із нових християн з едіповим комплексом та проблемами з алкоголем, досить обмежений інтелектуально та морально, щоб чесно нести військову службу. Одне слово, той самий хлопець, якого, на нашу радість, і обрали собі за президента американці.

– Я так розумію, це іронія?

– Узагалі-то ні. Такому слабкому президентові будуть потрібні радники, а в Білому домі вони, повірте, найкращі. Якщо хтось, надивившись цей нісенітний телесеріал про Овальний кабінет, подумає, що у демократів якась монополія на розумних людей, то при знайомстві з крайнім правим крилом республіканців він з подивом виявить уми просто найвеличніші. Безпека Норвегії – у надійних руках.

– Подружка моєї подружки спала з тобою, – пролунав у слухавці голос Ракелі.

– Он як? – здивувався Харрі.

– Не з тобою, – пояснила Ракель. – Це я Стьопу кажу.

– Пардон. – Харрі притишив радіо.

– У Тронхеймі після лекції він запросив її до свого номера. Вона погодилася, але попередила, що у неї видалена одна грудь. Він сказав, що йому треба подумати, і поплентав до бару. Згодом повернувся і таки повів її з собою.

– Гм. Сподіваюсь, його очікування виправдалися.

– Очікування ніколи не виправдовуються.

– Авжеж, – відповів Харрі, намагаючись второпати, що ж вона мала на увазі.

– А які плани на сьогоднішній вечір? – запитала Ракель.

– О восьмій у «Палас-грилі». Але там якась дурня: не можна замовити столик заздалегідь. Що вони цим хочуть сказати?

– Гадаю, особливий шик.

Вони домовилися зустрітися в барі неподалік. Повісивши слухавку, Харрі замислився. Судячи з голосу, Ракель йому зраділа. Або просто була в гуморі. Мала настрій його побачити. Він намагався зрозуміти: а чи сам він радий за неї? Чи радий він, що жінка, яку він так кохав, тепер щаслива з іншим чоловіком? Свого часу був шанс і в нього. І він його втратив. Так чому не радіти з того, що в неї все так добре склалося, чому нарешті не відкинути думок про те, що в них усе могло піти інакше, і не почати жити своїм життям? Гаразд, щось таке вже треба зробити.