Матіас вийшов з машини. Високий – майже як Харрі. Приїхавши, він завжди посміхався їй, підвівши до кухонного вікна своє по-хлоп’ячому відкрите обличчя. Навіть коли був смертельно стомлений після нелюдськи довгого чергування. Так, вона була готова. Бо цей чоловік підходив їй, він кохав її і ставив їхній маленький троїстий союз понад усе. Ракель почула, як у замку провертається ключ. Ключ, який вона сама вручила йому минулого тижня. Як він тоді здивувався! Наче дитина, яка отримала вхідний квиток на шоколадну фабрику.

Двері відчинилися, Матіас стояв на порозі, і вона вже була в його обіймах. Їй подобався навіть запах його пальта. Щокою вона притулилася до холодної тканини, що смачно пахла, а тілом пробігло звичне тепло.

– Що таке? – посміхнувся він їй у волосся.

– Я так на тебе чекала! – прошепотіла Ракель.

Він заплющив очі, і так вони постояли ще мить.

Вона випустила його з обіймів і поглянула на усміхнене обличчя. Красень. Вродливіший за Харрі.

Звільнившись, Матіас розстебнув пальто, повісив його та пішов мити руки. Він завжди спершу мив руки, коли повертався з анатомічного театру, де під час лекції проводив маніпуляції з трупами. Харрі теж завжди мив руки після повернення з розслідування вбивства.

Матіас відчинив нижню шафку, висипав до раковини картоплю з відерця й увімкнув воду.

– Як минув день у тебе, люба?

Ракель подумала, що більшість чоловіків не захотіли б розпитувати, як минув її учорашній вечір, адже вона зустрічалася з Харрі, й Матіасу про це було відомо. І це їй теж у ньому подобалося. Вона взялася розповідати, дивлячись у вікно. Її погляд ковзнув по ялинах і спрямувався туди, де тільки-тільки почали засвічуватися вогні міста. Харрі зараз десь там. У безнадійній гонитві за тим, кого так і не вдавалося – і ніколи не вдасться – схопити. Їй стало його шкода. Залишилося тільки співчуття. Хоча ввечері промайнуло щось між ними: тоді вони зчепилися поглядами і ніяк не могли відпустити одне одного. Це було – наче удар електричним струмом, але так само швидко й скінчилося. Зовсім. Магія зникла. І це сталося з її волі.

Вона стала позаду Матіаса, обійняла, притислася до його широкої спини.

Вона відчувала, як під сорочкою ходять його м’язи – він чистив картоплю і кидав її до каструлі.

– Мабуть, сюди влізе ще кілька, – припустив він.

Ракель помітила якийсь порух біля кухонних дверей і озирнулася. Там стояв Олег і дивився на них.

– Принеси, будь ласка, з підвалу ще картоплі, – попросила вона.

Темні очі Олега потемніли ще більше. Він стояв не рухаючись.

Матіас повернувся до нього:

– Я сам можу сходити. – Він узяв порожнє відерце для картоплі.

– Ні, – промовив Олег і зробив невеликий крок. – Я сходжу.

Узяв у Матіаса відерце і вийшов за двері.

– Що з ним? – спитав Матіас.

– Він просто трохи боїться темряви, – зітхнула Ракель.

– Це я зрозумів, але чому він таки пішов туди?

– Бо Харрі казав, що треба зуміти перемогти свій страх. – Вона похитала головою. – Коли Харрі жив тут, він щоразу посилав до підвалу Олега.

Матіас наморщив чоло.

– Харрі зовсім не дитячий психолог, – сумно посміхнулася Ракель. – А Олег слухався тільки Харрі, не мене. З іншого боку, у підвалі ж нема ніяких чудовиськ.

Матіас повернув ручку під конфоркою й тихо промовив:

– А от у цьому ми не можемо бути впевнені.

– Он як? – посміхнулася Ракель. – Ти теж боявся темряви?

– Минулий час тут не зовсім доречний, – криво посміхнувся Матіас.

Так, він їй подобається. Подобається, і квит.

Харрі зупинив автомобіль біля будинку Беккерів. Посидів трохи в машині, дивлячись на жовте світло, що лилося з вікон у двір. Сніговик зменшився до розмірів карлика. Але його тінь усе ще лежала між дерев, дотягуючись до самого паркану.

Харрі вийшов з машини. Дверцята скрипнули, і його обличчя скривилося. Він розумів, що запізно, треба було подзвонити, адже двір – така сама приватна власність, як і сам дім… Проте тверде бажання поговорити з професором Беккером, а також необхідні для такої розмови запаси терпіння визріли у нього саме зараз.

Промоклий ґрунт трохи пружинив під ногами. Він присів навпочіпки. Світло відбивалося в сніговику, наче той був зроблений з матового скла. Вдень він підтанув, із снігу утворилися крихітні кристалики, а тепер, коли температура впала, волога конденсувалася і застигла більшими кристалами. У результаті чистий, білий та легкий сніг, з якого вчора зліпили сніговика, сьогодні зробився сіруватим, великозернистим, збитим.

Харрі підняв праву руку. Стиснув кулак. І вдарив.

Голова сніговика злетіла з плечей і впала на бурий газон. Харрі вдарив ще раз, тепер згори вниз, пальці напружилися, скрючилися, ніби звірячі кігті, пронизали сніг і нарешті вхопили те, що він шукав.

Він висмикнув руку і з тріумфальним жестом простягнув знахідку сніговику – так Брюс Лі тримав перед повергнутим ворогом вирване в нього серце.

Це був червоно-чорний телефон «Нокіа». Його кнопки все ще світилися. Але переможне відчуття в душі Харрі вже згасло. Він розумів, що це зовсім не прорив у слідстві, а просто антракт у ляльковому спектаклі, де дійових осіб смикають за невидимі ниточки. Надто легко усе вийшло. Телефон їм усього-на-всього підкинули.

Харрі дійшов до вхідних дверей і подзвонив. Відчинив йому Філіп Беккер. Волосся скуйовджене, краватка зсунулася набік, очима лупає, ніби щойно прокинувся.

Філіп запитально подивився на Харрі, помітив у його руці телефон і швидко кивнув:

– У Бірти був саме такий телефон.

– Чи можу я вас попрохати набрати її номер?

Беккер зник у глибині будинку, а Харрі залишився чекати. Раптом у дверній проймі з’явилося обличчя Юнаса. Харрі хотів привітатися, але тут заграв мобільний. Це була пісенька «Мій улюблений козлик». На думку Харрі негайно спали останні слова приспіву – він знав пісеньку ще зі школи: «Згадай про свого хазяїна».

Харрі побачив, як на мить освітилося обличчя Юнаса. Мозок хлопчика підсвідомо зреагував на рингтон матері, але радісний вираз майже одразу змінила гримаса неприхованого жаху. І цей жах був Харрі добре знайомий.

Увійшовши до квартири, Харрі відчув запах гіпсу та тир-си. Панелі, що закривали стіну, були зняті й штабелями складені на підлозі. На оголеній стіні було видно якісь світлі плями. Харрі провів пальцем по білому нальоту, той осипався на паркет. Він лизнув кінчик пальця – присмак солонуватий. Грибок? Чи це просто проступила сіль, піт будинку? Харрі чиркнув запальничкою і наблизив обличчя до стіни. Нічого не видно, та й запаху ніякого нема.

Улігшись в постіль і втупившись у непроглядну темряву спальні, Харрі думав тільки про Юнаса. І про матір. Про запах ліків та її обличчя, яке повільно розчинялося в білизні подушки. Він цілими днями й тижнями грав із Сестреням, а батько усе мовчав і вдавав, що нічого не сталося… Харрі примарилося, що до нього долинув слабкий звук. Це невидимі нитки росли, натягувалися, намотувалися на темряву й пожирали її, залишаючи слабкі, тремтливі скісні промені світла.

Слабке вранішнє світло проникло крізь жалюзі й сірою вуаллю ковзнуло по обличчях двох людей, що сиділи в кабінеті. Комісар поліції Хаген слухав Харрі Холе, наморщивши чоло над чорними бровами, густими, кущистими, які зрослися в одну довгу лінію. На його шикарному столі, на маленькій підставці, лежав мізинець, який, судячи з прикладеного документа, належав японському командиру батальйону Йосіто Ясуді. Коли Хаген навчався в Академії сухопутних військ, він прочитав десь, що Ясуда відрубав собі мізинець, впавши у відчай під час відступу 1944 року в Бірмі. Влас-ником цієї реліквії Хаген став за рік до того, як повернувся до свого початкового роду діяльності – до поліції – й очолив відділ по боротьбі з насильством. Оскільки відтоді багато води збігло, тепер він досить терпляче вислуховував усе, що докладав йому старший інспектор про розслідування зникнення людей.