– Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, – вона нервово застібала і розстібала блискавку. – Наступного дня у школі все переживала, що там вдома. Коли повернулась, мама каже: «Ніхто не дзвонив». А за годину… – і Красуцька з відчаєм махнула рукою.

Аналізуючи сказане Красуцькою, Євген зробив висновок: дзвонили їй з квартири, у якій, мабуть, до дев’ятої вечора нікого, крім бешкетника, не було. Вночі, коли всі спали, він прокидався і крадькома дзвонив…

– П’ять діб тривало знущання, – продовжувала вчителька. – Дитина вибилась зі сну, ми пересварились і з острахом дивилися на телефон. На шосту добу він замовк. Боже, нам аж не вірилось, наче знову на світ народилися. Тиждень відходили. Думали минулося. Але четвертого листопада знову почалося… Тоді чоловік питає мене: «Хто у тебе злісний двієчник?» Перелічила. П’ятеро. «Кого з них тиждень не було у школі?» Почала згадувати…

Зоя Пилипівна втупилась у свої босоніжки, закусила губу. Напевно, вгамовувала хвилювання.

– І кого ж?. – м’яко, співчутливо поцікавився Бухов.

– Шейченка, Біронського і Апостолова. Виїздили на кущові змагання до Хмельницького. Я глянула у довідник- телефон є у Біронського. Чоловік порадив: постав їм трійки. Поставила – дзвінки припинилися.

Євген перезирнувся з Денисом.

– Я… я не вірила, – Зоя Пилипівна відірвала погляд од босоніжок. – Викликала Апостолова – нічого не знав, поставила двійку, і того ж дня відновилися дзвінки. На наступному уроці Апостолов підняв руку. Здогадалася, що вивчив урок. Поставила четвірку, і дзвінки припинилися.

– Щось змінилося у поведінці хлопців? – запитав Тополюк.

– У поведінці ні, а от в поглядах… – Красуцька затнулася, шукаючи точного визначення. – Глумлива посмішка, зверхність, мовляв, ми свого доб’ємось і приручимо тебе, негіднице. Мені робилося страшно…

– І ви нікому не розповідали про це? – із жалем у голосі запитав слідчий.

– Розповіла директорці. Але Майя Борисівна розгнівалась… Мовляв, наша школа на гарному рахунку в міськвно і облвно, юнаки – гордість школи. І чи потрібна спортсменам хімія? А ми боремося за високі відсотки успішності, – і Красуцька махнула рукою.

– І ви ставите їм добрі оцінки? – поцікавився Тополюк, тамуючи нотки невдоволення.

– Іноді не ставлю, щоб хоч трохи заспокоїти свою совість. Мабуть, ви мене… – Красуцька не доказала, рвучко підвелася й пішла.

Вони мовчки дивилися їй услід. Постать вчительки то з’являлася, то зникала поміж перехожих. Несподівано Євген угледів серед натовпу невисоку повну жінку з квітчастою парасолькою. Жінка припадала на ліву ногу й спиралася на сірий ціпок. Євген пильно придивлявся до ціпка. Звичайна металева сіра трубка, брунатна ручка, чорний гумовий наконечник. Серійне виробництво. Їх продавали в аптеках.

Євген не відводив од ціпка погляду. Щось у ньому його зацікавило, одначе ніяк не міг добрати, що саме якийсь здогад усе крутився в мозку й заважав зосередитись на розповіді Красуцької.

Слідчий стояв біля вікна і не озирнувся, коли Тополюк ступив до кабінету. Денис любив, міркуючи, дивитись у вікно. На ньому біла сорочка і сірі штани, на бильці стільця висів піджак. Невисокий, худорлявий Бухов скидався на підлітка. Зустрівши його на вулиці, не подумаєш, що це досвідчений слідчий прокуратури, який розкрив не один злочин.

– Привіт, Євгене. А ти йдеш і навіть не зведеш голови, – сказав Денис.

Він бачив Тополюка у вікно, а той не відчув його погляду. Видно, дивився доброзичливо. Євген, сідаючи, відповів:

– Роботи – нема коли, за приказкою, й вгору глянути.

– Значить, ти не засік на похороні Кривого, – зробив висновок слідчий.

Його слова билися в шибку, й вона ледь бриніла – відлунювала, озивалась на голос.

– І не бачив Красуцької, – додав Тополюк.

Денис кивнув, мовби наперед знав, що її не буде.

– А до мене вранці приходила Броварна.

Євген замислився. Броварна… Ага, в записнику Шейха її домашня адреса і прізвисько…

– Або Варвар, вчителька української літератури. Так?

– Вона, Варвара Мокіївна, – підтвердив Денис, і в шибці Євген помітив його задоволений усміх. – Цікавий сповістила факт. Чекаю на акт експертизи. Обіцяли принести до 16.00. Одначе про акт пізніше.

Ох те «пізніше»! Євген стримав посмішку. Полюбляє Денис лише натякнути на новину, заінтригувати, а розповісти не поспішає, наче випробовує. Євген ніколи не ображався на таке, а зараз намагався вгадати, чого приходила Броварна. Певно, щось принесла, якщо Денис зажадав експертизи.

– І як поводились на похороні Бірон і Апостол? – слідчий відійшов од вікна й сів напроти капітана. Очі Бухова, попри сьогоднішній печальний день, збуджено сяяли. Від чого б то? Невже натрапив на слід Кривого?

– Несли труну, але не плакали. Апостол чомусь злякано озирався, ніби когось шукав у натовпі.

– А Полякова?

– Римма побивалася, наче за рідним братом.

– Жаліслива дівчина. Значить, Красуцької не було… – слідчий задумливо потарабанив пальцями по столу. – А Броварної?

– Я її не знаю.

– Невисока, молода, світла коса, викладена на потилиці, тонкі риси обличчя. Примітна особа і симпатична.

На похороні Євген не бачив жодної жінки з косою. Взагалі коса в наш час приємний виняток. Отже, впала б у вічі.

– Ні, не було.

Але чому Денис запитав за Броварну поряд з Красуцькою? Ніби між ними існував якийсь зв’язок. Стривай, а може?…

– Поки ти набирався суму на похороні, я тут добряче попрацював, – з жартівливим докором зауважив слідчий.

– Ти ж сам відрядив мене туди.

– Ну-ну, не дуйся, – Денис примирливо поплескав Тополюка по руці. – Так ось, стосовно відвідин Броварної. Вона з другого півріччя почала викладати в десятих класах українську літературу. Наша трійця, як і з хімії, анічогісінько у ній. Поставила двійки. І раптом (телефону у неї вдома нема) надходить її чоловікові анонімний лист, видрукуваний на машинці. Зміст: зустрічається з фізруком Хавричем, крутять любов та інше паскудство. Чоловік не вірить. Але за першим другий, третій лист… Ти уявляєш реакцію чоловіка? – і Бухов промовисто зиркнув на оперуповноваженого.

Євген відразу згадав про друкарську машинку в квартирі Апостолових. Якщо хлопці дзвонили Красуцькій, то, цілком вірогідно, вони й Броварному писали…

– Мовчиш… – кивнув Денис. – Мене теж вразила її розповідь про листи.

– Як же вона дізналася?

– Варвара Мокіївна майже напам’ять вивчила ті опуси. А якось на перерві почула від Апостолова «Геракл засушений». Переглянула анонімки – скрізь «Геракл засушений». Так дражнили щуплявого Хаврича. Просто, га? Відкриття приголомшило її.

– І вона теж перестала ставити двійки?

– Продовжує і отримує нагінки від Майї Борисівни.

– Вона їй розповіла?

– Не забігай наперед, – застережливо підняв руку Денис. – Анонімку отримала директорка. Викликала фізрука, Броварну, допитувалась. Нічого підозрілого. А коли отримала листа дружина Хаврича, зчинився скандал, і фізрук мусив звільнитися, єдиний мужчина-викладач у школі. Анонімки припинилися.

– Мабуть, трійця ще не встигла вигадати нової капості.

– Очевидно, – погодився слідчий. – Дзвінки, анонімки… Це вже система. Я пішов на завод і розшукав у бюро раціоналізації заявки і пропозиції Апостолова Петра Савелійовича – батька Аркадія. Вилучив їх. Разом із анонімками віддав на експертизу. То як тобі школярики? До чого додумались… – Бухов гидливо скривився.

– У кого ж вони навчилися?! – з серцем випалив Тополюк.

– У кого… Хіба мало у нас пишуть анонімок? – стенув слідчий плечима. – Майже в кожному колективі сидить анонімщик. Отже, вдома розмовляють про них, а діти мотають на вус.

– Мені здається, не лише Красуцькій і Броварній трійця робила підлості.

– Мабуть. Але чи решта вчителів признаються? І часом не через ці витівки хлопці нещирі з нами?