— Джеку? — стиха позвав його. Він сидів із заплющеними очима, на щоках і на лобі рясно блищав піт, але мені почулося, що дихання в нього вирівнялося. — Як ти зараз себе почуваєш? Трохи краще?

— Ага, — відгукнувся він, не розплющуючи очей, — що ви зробили?

— Ну, оскільки нас тут тільки троє, ми можемо називати це тим, чим воно й є: це просто магія. Я відбив напад на тебе маленьким протизакляттям.

Через моє плече Ваєрмен потягнувся по альбом, підніс до очей малюнок, роздивився його і кивнув.

— Я починаю вірити, що для неї краще було б до тебе не чіплятися, мучачо.

— Краще б вона не займала до моєї дочки.

Ми простояли на місці ще хвилин п’ять, щоб Джек цілком оговтався. Нарешті він сказав, що готовий їхати далі. До нього повернувся рум’янець. Я міркував, чи стикнемося ми зі схожими проблемами, коли опинимося біля води.

— Ваєрмене, мені цікаво, ти коли-небудь бачив, щоб рибальські човни кидали якір біля південного берега острова?

Він задумався.

— А знаєш, ніколи. Заходячи в протоку, вони звичайно туляться до берега Дон Педро. Дивно, правда?

— Це не дивно, це, курва, лиховісно, — зауважив Джек. — Як і на цій дорозі.

Дорога перетворилася на смужку. Морський виноград і баньян з диким верещанням шкребли своїми гілками боки повільно сунучого мерседесу. Порита корінням, ледь не в суцільних ямах, дорога все ще вилася далеко від берега, а тепер ще й пішла вгору.

Ми просувалися потроху вперед, миля по милі, крізь плямкання листя і хльостання гілок. Я очікував, що дорожнє покриття врешті-решт десь зовсім зникне, але непроглядна зелень вгорі певним чином захищала дорогу від кліматичних негараздів, тож вона все тяглася й тяглася. Баньяни поступилися місцем задушливому лісу з дерев бразильського перцю[371], і тут ми побачили перших тварин: величезний бобкет[372] якусь мить стояв на нашому шляху, відтак зашипів, притиснувши вуха до голови, і зник у підліску. Трохи далі з десяток жирних чорних гусеней впали на лобове скло і лопнули, забризкавши його своїми клейкими кишками, яких ані щітки не могли відтерти, ані вода змити, тільки й того, що їх розтерло по склу так, що дивитися крізь нього стало, немов крізь око, що вражене катарактою.

Я наказав Джеку зупинитися. Вийшов, відкрив багажник і знайшов запас чистих ганчірок. Одну з них використав на відтирання скла, не забувши перед тим одягти рукавички, знайдені Ваєрменом у садовому будиночку, — з машини я вийшов уже в кашкеті. Наскільки я міг судити, гусені були звичайними гусенями, товстезними, але не надприродними.

— Непогано, — похвалив мене Джек, опустивши своє віконце. — А зараз я відкрию капот, щоб ви перевірили там... — Він замовк, утупившись очима повз мене.

Я озирнувся. Дорога тут була вузесенька, всіяна уламками старого асфальту, поросла в’юнкою веделією. За тридцять ярдів перед нами її перетинали п’ять жаб, завбільшки як цуценята кокер-спанієля. Перших три були такого блискучо-зеленого кольору, який майже не зустрічається в природі, четверта синя, а п’ята оранжева, яка, либонь, була колись червоною. Вони посміхалися, але їхні посмішки були якісь застиглі, змучені. Стрибали вони повільно, ніби лапки в них були зламані. Як раніше бобкет, вони теж досягли підліску й зникли з наших очей.

— Що то воно було за таке? — промимрив Джек.

— Привиди, — пояснив я. — Залишки створінь, народжених потужною уявою маленької дівчинки. І, судячи з їхнього вигляду, довго вони не проіснують. — Я заліз до машини. — Вперед, Джеку, давай їхати далі, поки ще можемо.

Він рушив повільно вперед. Я спитав у Ваєрмена котра година.

— Початок на третю.

Нам вдалося доїхати аж під самі ворота першого Гнізда Чаплі. Я б ніколи на це не заклався, але ми таки доїхали. Джунглі зімкнулися перед нами на прощання — баньяни й вірджинські сосни, порослі бородами іспанського моху, — але Джек протаранив їх мерседесом і враз зарості залишилися позаду. Тут опади зовсім з’їли дорожнє покриття і кінець поїздки запам’ятався зубодробильним торохкотінням, але мерседес впорався добре, підскакуючи й грюкаючи він доставив нас на вершечок пагорба, до двох кам’яних колон. В обидва боки від колон розрослася зелена огорожа не менш як вісімнадцять футів заввишки і хтозна якої ширини, вона вже почала тягнути свої пальці по схилу пагорба до джунглів. Ворота були на місці, щоправда іржаві, напівпрочинені. Несхоже було, щоб мерседес в них зміг проїхати.

Цей останній відтинок шляху проходив крізь алею старих австралійських сосен неймовірної висоти. Я шукав очима птахів, літаючих догори ногами, але не побачив жодного. Нормальних не побачив теж, до речі, зате дзижчання комах чулося явно.

Джек зупинився перед воротами і винувато глянув на нас.

— Наша бабуся тут не пролізе.

Ми вийшли. Ваєрмен роздивлявся старовинні, вкриті лишаями, таблички на колонах. На тій, що зліва, було написано ГНІЗДО ЧАПЛІ. На правій ІСТЛЕЙК, але під прізвищем було ще щось надряпано так, ніби вістрям ножа. Колись цей напис, либонь, важко було розібрати, але тепер, коли в тонких подряпинах в металі оселився лишайник, його стало добре видно. Abyssus abyssum invocat.

— Ти тямиш, що б це могло означати? — спитав я Ваєрмена.

— Звісно, так. Це попередження, яке чують молоді юристи, здавши іспити в адвокатуру. Вільний переклад буде таким: «Одна похибка веде до наступних». А буквально це означає: «Безодня накликує безодню». — Він похмуро глянув на мене, потім знову обернувся до напису під фамільним ім’ям. — Гадаю, це, певне, Джон Істлейк виніс фінальний вердикт, назавжди покидаючи це Гніздо Чаплі.

Джек простягнув руку, збираючись торкнутися нерівних літер, та в останню мить передумав.

Замість нього це зробив Ваєрмен,

— Вердикт, джентльмени... і винесений мовою права. Пішли. Сонце сяде о 19:15, нікуди від цього не дітися, а денне світло втікає швидко. Кошика будемо нести по черзі, от же важезний він, puta.

Але перш ніж рушити далі, ми хорошенько роздивилися від воріт перший дім Елізабет на острові Дума. Його вид мене відразу стривожив. Десь у глибині мого мозку засів чіткий план: ми входимо в будинок, піднімаємося нагору і знаходимо кімнату, котра колись, у ті прадавні дні, була спальнею Елізабет, яку всі тоді звали не інакше, як Ліббіт. Там моя відсутня рука, іноді називана Божественною екстрасенсорною патерицею Едгара Фрімантла, підведе мене до покинутого морського рундука (чи, може, просто ящика). В ньому знайдуться інші малюнки, забуті малюнки, котрі розкажуть мені, де міститься Персе, і допоможуть вирішити загадку зі столом, що тече. І все це ще до того, як сяде сонце.

Красива казка. Проблема полягала в тім, що верхньої половини Гнізда Чаплі більше не існувало. Дім стояв на невисокому пагорбі, і його верхні поверхи були цілком зруйновані якимсь давнім штормом. Нижній поверх залишився цілим, але стояв весь обплетений болотяно-зеленими ліанами, котрі також вилися по фронтальним колонам. З піддашку звисав іспанський мох, перетворивши веранду на печеру. Від даху залишилися тільки уламки оранжевої черепиці, які валялися навкруг будинку. Черепиця гігантськими зубами стирчала й з бур’яну, що захарастив колишній доглянутий моріжок. Останні двадцять п’ять ярдів посиланої мушлями під’їзної доріжки захопив фікус-душитель. Те саме й з тенісним кортом, і тим, що колись було дитячим ляльковим будиночком. Ще щільніше ліани обліпили стіни довгої, схожої на стодолу будівлі позаду тенісного корту і видряпалися на рештки ґонту лялькового будиночка.

— Що це? — Джек вказував рукою на щось між тенісним кортом і головним будинком. Там на яскравому сонці закипав довгий чотирикутник якогось гидкого чорного варива. Звідти долітало настирливе дзижчання комах.