«Ну то й що?! — подумав Бід Тальгарт, депутат Законодавчої асамблеї. — Єдиний спосіб навчитися плавати — це стрибнути у воду в черевиках та шляпі». Тепер його слова, що збурювали величезні натовпи на галявині Домен у сіднейському парку, зазвучать у стінах парламенту, який уже втомився від риторики у стилі Паркса. Але Поважний Дід примудрився втримати своє місце прем’єра, проявивши неабияку здібність улещувати отих зарозумілих лейбористських вискочок (на жаль, між ними дійсно були вискочки) у своєму намаганні забезпечити їхні голоси. Це завдання ускладнювалося непростою внутрішньою структурою лейбористів, яка була результатом отого огидного американського нововведення — демократії; приблизно половина з них підтримувала вільну торгівлю, а половина — протекціоністські заходи.

І ось у липні, коли вже було надто пізно, Бід Тальгарт раптом пригадав, як Сем О’Доннел запізнився на зустріч на кілька годин, а потім пояснив з винуватою посмішкою, що «трохи порозважався». Так, це був навіть іще непевніший доказ, аніж ім’я собаки. Він не переконав би суддю змінити рішення про те, що Джейд Вонґ, незаміжню жінку з Кінроса, треба повісити.

Побоюючись масових заворушень, якщо Джейд привезуть на страту до Сіднея, її вирішили повісити на спеціально спорудженій шибениці в тюрмі Батерста; страта мала бути закритою як для публіки, так і для журналістів.

Суддя, член верховного суду Нового Південного Уельсу, був навіть більше, ніж справедливий, але Джейд уперто підтвердила, що вбила Сема О’Доннела саме так, як і заявила спочатку, і що вона рада з того, що його вбила, бо він зруйнував життя її дитини Анни.

— Я не маю вибору, — сумно сказав суддя, звертаючись до нечисленної групи людей, яким дозволили бути присутніми. — Злочин був, безсумнівно, заздалегідь підготовлений. Його було заплановано та здійснено з таким холоднокровним розрахунком та жорстокістю, які виглядають просто неймовірними у світлі попередньої історії життя й роботи міс Вонґ. Вона врахувала буквально все. Мабуть, найстрашнішим та найогиднішим аспектом злочину було те, що міс Вонґ пришила повіки жертви до брів. Загиблого змусили стати свідком власної смерті. Окрім того, міс Вонґ жодного разу ані словом, ані в якийсь інший спосіб не виявила жодної ознаки розкаяння. — Потім його світлість узяв з лавки невеличкий шматок чорної матерії і накрив нею маківку своєї пишної перуки. — Підсудна, цими словами я засуджую вас до смертної кари. Вас відведуть до місця страти і умертвлять шляхом повішення за шию.

Єдиною людиною з Кінроса, яка чула ці слова, був Александр. Обличчя Джейд не змінило виразу, а посмішка сповнилася безхмарної втіхи. У її карих очах не було ані страху, ані каяття.

Страта відбулася за тиждень, о восьмій годині ранку холодного й дощового липневого дня. Гори довкола Батерста були вкриті снігом; крижаний вітер тріпав поли Александрового пальта і не давав йому змоги розкрити парасольку.

Він побачився з нею в її камері за день до страти, щоб віддати чотири листи — один від батька, один від Рубі, один від Елізабет, і один від Нелл. Від Анни він передав їй пасмо волосся і слова про те, що вона любить її більше, аніж можна сказати в листі.

— Я сховаю це у себе на грудях, — сказала Джейд, поцілувавши пасмо. — Як дитинка Доллі? Усе гаразд?

— Квітне і виглядає абсолютно нормальною для своїх десяти місяців. Що я можу для тебе зробити, Джейд?

— Доглядати мою дитинку Анну і поклястися мені здоров’ям своєї доньки Нелл, що ніколи не віддасте її до притулку.

— Клянуся, — без тіні вагання мовив Александр.

— Тоді я досягла всього, чого хотіла, — сказала вона і посміхнулася.

Джейд вели на страту в її чорних брюках та жакетці, її волосся було зав’язане у вузол на маківці. Здавалося, дощ не завдавав їй клопоту, вона виглядала спокійною і йшла, не спотикаючись. Священика не було; Джейд відмовилася від духовного умиротворення, наполігши на тому, що її не хрестили і що вона — не християнка.

Охоронець, який її супроводжував, поставив Джейд на центр люка, а другий зв’язав її руки за спиною і зв’язав її щиколотки. Коли вони намірилися надіти їй на голову ковпак, Джейд замотала головою так несамовито, що їм довелося відступити. Потім до неї підступив кат, накинув їй на шию петлю і повернув так, що вузол опинився якраз за лівим вухом Джейд, — і затягнув її.

Здавалося, вона давно вже мала померти від страху, але страху в неї не було.

Усе скінчилося за секунду, хоча, здавалося, тривало цілу годину. Кат підбив ногою важіль, і кришка люка упала вниз із гучним ударом. Джейд пролетіла вниз коротеньку відстань, розраховану так, щоб зламати їй шию, але не відірвати голову. Вона не смикалася, не звивалася, не тремтіла. Вдягнена в чорне фігурка трохи вигнулася, і на її обличчі застигла все та ж умиротворена посмішка, що й до страти.

— Ніколи не бачив, щоб засуджений до страти поводився так хоробро, — мовив охоронець, стоячи біля Александра. — Яка жахлива справа.

Були виконані всі необхідні процедури. Александр мав забрати тіло після того, як судмедексперт підтвердить смерть; тіло мали кремувати в містечку у Суня, хоча попіл не збиралися пересилати до Китаю чи віддавати Сему Вонґу. Суня, який тримався у всій цій справі поодаль з остраху репресій проти його людей, осяяла думка, яку, він не сумнівався, Джейд неодмінно схвалила б. Александр пристав на цю пропозицію. Під покровом ночі Сунь мав проникнути на кладовище Кінроса і закопати урну з прахом Джейд у великий, як курган, пагорбок на могилі Сема О’Доннела. Цілу вічність, або, принаймні, ту її частину, яка мала значення для історії, над тонкою дешевою труною Сема пануватиме урна з прахом його убивці.

— Я хотів би забрати листи міс Вонґ, — звернувся Александр до наглядача камери.

— Ходімо спочатку з цього дощу, — відповів той і рушив уперед. — Хочете їх прочитати, еге ж?

— Ні, я хочу їх спалити, щоб їх так ніхто й не прочитав. Вони призначалися лише для її очей. Ви мені в цьому допоможете, сподіваюся? Я не хотів би згодом дізнатися про їхній зміст із газет.

Наглядач, відчувши металевий кулак під вельветовою рукавичкою, відразу ж змінив свої плани.

— Ну звісно, сер Александре, аякже! — емоційно вигукнув він. — У моїй підсобці якраз горить камін — там ми зможемо обсохнути. Поп’єте чаю, поки ми чекатимемо?

Коли Нелл почала вивчати інженерну справу в сіднейському університеті в березні 1892 року в юному шістнадцятирічному віці, Александр допоміг їй усім, чим міг. Інженерний факультет розташовувався в одноповерховому, але досить просторому білому приміщенні, задуманому як тимчасове, доки не буде збудоване постійне приміщення. Воно знаходилося на Параматта-роуд і мало веранду, перед якою вирощувалися помідори.

Не бачачи сенсу в тонких натяках, Александр прямо заявив декану та викладачу інженерної справи, Вільяму Воррену, що пожертвує на будівництво нової будівлі великі суми грошей, якщо його доньку та її китайських співучнів не піддаватимуть остракізму. З серцем, упалим у п’яти, професор Воррен запевнив його, що до Нелл, Во Чіня, Чан Міня та Ло Чі будуть ставитися як до звичайних білих студентів чоловічої статі, але їм не будуть надаватися якісь переваги, бо це неможливо…

Александр вишкірився і підняв свої гострі брови.

— Ви незабаром дізнаєтеся, професоре, що ані моїй доньці, ані хлопцям-китайцям ніякі послаблення не потрібні. Вони будуть вашими найкращими студентами.

Він купив їм п’ять прилеглих будиночків з терасами в тому місці, де передмістя Гліб виходило на Параматта-роуд, і залучив підрядників-будівельників, щоб ті зробили вільне сполучення зсередини між усіма п’ятьма будинками; кожен з п’яти студентів (п’ятим був Донні Вілкінс) мав своє приміщення і кімнату для слуг на мансарді. Слугою Нелл була, звісно ж, Крильце Метелика.

Тиждень Ознайомлення відзначився тим, що на дівчину-студентку всі першокурсники, окрім кінросців, дивилися з презирством; її несприйняття рештою студентів старших курсів мало не переросло в бунт, але делегація студентів, яка ходила до професора Воррена, повернулася ні з чим.