Хімія! Хімія! Як я її обожнюю!

Пан Дарбі все ще тримав слоїк під носом у мого тата. Той пирхнув, наче бик у полі, його повіки розтулилися, як віконниці. Але жодного слова не вилетіло з його вуст.

– Хе! Ласкаво просимо до земного падолу! – сказав пан лікар, коли тато занепокоївся й зробив спробу спертися на лікоть. Попри свій бадьорий тон, пан Дарбі не кидав опікуватися татом, як новонародженим. – Заждіть трохи, доки не зберетесь на силі. Ще хвильку полежте на цьому старому аксмінстерському килимі.

Інспектор Г’ювітт стояв неподалік із серйозним виразом. З його допомогою тата підвели.

Важко спираючись на руку Доґґера, якого тоді ж негайно покликали, тато обережно піднявся сходами до своєї кімнати. Дафна й Фелі теж ощасливили нас своєю присутністю – насправді мої сестри просто продемонстрували два сполотнілих обличчя, одне одного вартих, за поручнями.

Місіс Мюллет поспішала на кухню, але враз зупинилася коло мене й турботливо поклала руку мені на плече.

– Тобі сподобався тортик, дитинко? – запитала вона.

Я й думати забула про торт. Я взяла аркуш із записника пана Дарбі.

– Умгу, – мугикнула я.

Інспектор Г’ювітт і пан Дарбі знову були на городі, я ж повільно рушила сходами в лабораторію.

Охоплена сумом і мало не відчуттям утрати, я не спускала з очей того, як із-за рогу вийшли два санітари зі швидкої допомоги і вклали тіло незнайомця на брезентові ноші. На віддалі Доґґер простував від водограю Балаклава до східної галявини і залишав по собі зрізані бутони «Леді Гіллінґдон».

У кожного був свій клопіт; покладаючись на талан, я могла зробити те, що мені треба було до зарізу, і повернутися до того, як хто-небудь помітить моє зникнення.

Я шуснула вниз сходами, а далі на обійстя через передпокій, витягла «Ґледіс», мій старенький велосипед марки BSA, який я ховала за кам’яною урною, і через кілька хвилин чимдуж тисла на педалі, женучи в напрямку Бішоп-Лейсі.

Яке ім’я вибовкнув тато?

Твайнінґ. «Старий Каппа». І я достеменно знала, де його шукати.

Вільна бібліотека Бішоп-Лейсі тулилася в Коров’ячому провулку – край вузенької доріжки, що плуталася з Хай-стрит униз до річки й була обсаджена по обидва боки деревами, під кронами яких снувалися густі тіні. На самому початку будівля була непоказною георгіанською спорудою, зведеною із чорної цегли. Її світлина якось навіть з’явилася на кольоровій обкладинці «Сільського життя».[33] Історія розповідає, що це був подарунок мешканцям Бішоп-Лейсі від їхнього свояка – місцевого хлопчини, згодом відомого як лорд Марґейт, котрому пощастило попасти в течію – і його понесло назустріч славі й багатству; він став єдиним постачальником «Біфчипс», консервів з яловичини, виготовлених за його власним рецептом на замовлення уряду її величності під час англо-бурської війни в перші роки двадцятого століття.

Бібліотека протрималася оазисом спокою до 1939 року. Потім, коли її зачинили, щоб трохи підрихтувати будівлю, скоїлася пожежа внаслідок раптового займання ганчірок малярів, саме тієї миті, як містер Чемберлен[34] глаголив британцям своє славнозвісне «Доки війна не почалася, завжди жевріє надія, що її можна відвернути». У той час як все доросле населення Бішоп-Лейсі, включно із шістьма членами добровільної пожежної варти, зосереджено слухало радіоприймачі, червоні півні на повну силу здіймалися над бібліотекою, і, коли вогонь таки помітили, було вже занадто пізно. Дарма що варта приспіла з ручною помпою, від бібліотеки на ту пору зосталося лише курне згарище. Дякувати долі, із книжками було все гаразд, позаяк їх тимчасово передали на зберігання деінде.

Але спалах війни, а далі загальна втома, починаючи з перемир’я, завадили відновленню автентичної споруди. На її місці залишилася бур’яниста галявина на Кейтер-стрит, просто за рогом «Тринадцяти селезнів». Оскільки цю ділянку було передано в безстрокове користування жителям Бішоп-Лейсі, її не можна було продати. Тож за прихисток Вільній бібліотеці став будинок у Коров’ячому провулку.

Я завернула вбік від Хай-стрит і поспішила до бібліотеки – низької повітки зі скла, цегли й черепиці, побудованої 1920 року як автосалон. На кількох старих емблемах з емалі, що донині трималися на стіні під дахом, можна було розібрати назви марок автомобілів, які канули в небуття, як-от: «волслі» і «шефілд-симплекс». Мабуть, ці штуки були надто високо, щоб привернути до себе увагу злодюжок або халамидників.

Нині минає вже чверть століття, відколи остання «лагонда» покинула ці стіни, і будівля, немов старий посуд у челядницькій, трохи заялозилася й пішла тріщинами.

Валка занепалих флігелів і невеликих гамазеїв позаду бібліотеки намогильними каменями облягла сільську церкву в заростях, між старим автосалоном і забутою Богом стежкою, що крутилася вздовж річки. У деяких із цих занедбаних споруд довелося знайти місце для надлишку книг із давно стертого з лиця землі георгіанського предтечі, котрий був куди більшим, ніж нинішня повітка. Тимчасові хижки, що колись-то правили за автомайстерні, стали постійним прихистком для сили-силенної непотрібних книжок, розподілених за змістом: історія, географія, філософія, природознавство. Ці збиті з дощок гаражі, котрі все ще відгонили багаторічним мастилом для двигунів, іржею та невигадливими ватерклозетами, дістали назву книгосховищ – і в цьому була-таки рація! Я часто навідувалася сюди почитати, і, якщо не брати в розрахунок хімічну лабораторію в Букшоу, котра, звісно ж, поза конкуренцією, тут було моє найулюбленіше місце на землі.

Такі думки лізли мені в голову, коли я під’їхала до головних дверей і крутнула ручку.

– Хай йому всячина! – вирвалося в мене. Двері були зачинені.

Підступивши до вікна й наміряючись зазирнути всередину, я помітила приліплений на скло папірець, де неоковирно від руки вивели чорним олівцем одне-однісіньке слово: «Зачинено».

Як це – зачинено? Сьогодні субота. Якщо вірити табличці в чорній рамці поряд із входом, бібліотека працює з десятої ранку до пів на третю дня, з вівторка до суботи – і так було завжди.

Скоїлося якесь нещастя з міс Пікері?

Трохи спантеличена, я поторсала двері й навіть, чого не мала за звичку, сильно погрюкала в них. Коли це нічого не дало, притулила складені дашком долоні до шибки й спробувала розгледіти, що там відбувається, але нічого цікавішого від сонячного промінчика, який, розтинаючи стовпи порохів, лягав на полиці з книжками, не побачила.

– Міс Пікері! – мій самотній погук нагадував крик крикуна в пустелі.

– Хай йому всячина! – удруге сказала я. Мені доведеться відкласти дослідження на потім. Поки я стирчала в Коров’ячому провулку, мені блиснула думка, що потрапити в рай – це знайти місцинку, де бібліотеку відчинено двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень.

Ні… хай буде вісім днів на тиждень.

За моїми відомостями, міс Пікері жила на Черевичній вулиці. Найслушніше буде залишити велосипед тут і помандрувати повз флігелі за бібліотеку – так я обійду «Тринадцять селезнів» й опинюся просто-таки біля її оселі.

Обережно прокладаючи собі шлях серед високої мокрої трави, я зважала, щоб не зачепити розкиданих там-сям напівзогнилих уламків поржавілого заліза, схожих на кістки динозаврів у пустелі Гобі.[35] Причиною цьому послужила принагідна згадка про симптоми правця, що колись мені їх описувала Дафна, – одна подряпина об старе колесо автомобіля – і в мене виступить піна на вустах, почну тявкати, як пес, ще й схоплять корчі. Я саме набрала повен рот слини, здумавши повправлятись, і враз почула голоси.

– Але як ти могла йому попустити, Мері? – голос молодика долинув десь із обійстя поблизу.

Я сховалася за деревом і, не гаючись, сторожко визирнула звідти. Це був Нед Кроппер, новоспечений різнороб у «Тринадцятьох селезнях».