Чи поглянула вона на Майкла Річардсона, проходячи повз нього? Чи не знищила вона його цим своїм не-вдивлянням, з яким проходила залою? Це було неможливо дізнатись, а отже, — неможливо дізнатися, коли починається моя історія про Лол В. Штайн Цей її погляд — зблизька можна було зрозуміти, що цей дефект походив від майже хворобливого знебарвлення зіниці — ніби лежав на всій поверхні ока, його було важко вловити. Її волосся було підфарбоване в рудий колір, вона була ніби обпечена рудавістю, морська Єва, яку світло мало спотворити.
Чи впізнали вони одне одного, коли вона пройшла поряд із ним?
Коли Майкл Річардсон повернувся до Лол і коли він запросив її на танець, востаннє в їхньому житті, Татіана Карл помітила, що він був блідим та перебував під владою раптового та всепоглинаючого неспокою, і вона вже знала, що й він добре роздивився жінку, яка щойно ввійшла.
Немає сумнівів, Лол помітила цю переміну. Вона зустріла це, здавалося, без страху, так ніби й ніколи раніше не боялася цього. І без здивування. Природа цієї переміни здалась їй знайомою: вона стосувалася самої особистості Майкла Річардсона вона мала стосунок до того, що Лол упізнала в ньому ще раніше.
Він став інакшим. Усі могли це побачити. Побачити, що він більше не був тим, за кого його вважали. Лол дивилася на нього, спостерігала, як він змінювався.
Очі Майкла Річардсона пояснішали. Його лице напружилося в повноті зрілості. Біль читався в ньому, але давній біль, ще дитинний.
Побачивши його таким, можна було зрозуміти, що нічого, жодне слово, навіть найбрутальніша сила у світі, не могли б подолати цю переміну Майкла Річардсона. Тепер йому належало прожити її до кінця. І ця нова історія Майкла Річардсона вже почала відбуватися.
Усвідомлення цього й ця впевненість, здавалося, не супроводжувалися в Лол стражданням.
Татіана помітила, що Лол також перемінилася. Вона давно очікувала на цю подію, готувалася до її безмежності, до її невблаганної точності годинникового механізму. Лол не могла бути більше зачарованою, навіть якби вона сама була дійовою особою не лише її появи, але і її успіху.
Вона ще раз танцювала з Майклом Річардсоном. І то було вже востаннє.
Та жінка стояла одна, трохи віддалік від стійки із закусками, її дочка приєдналася до гурту знайомих ближче до дверей зали. Майкл Річардсон направився до неї в такому глибокому хвилюванні, що ставало лячно від думки, що він міг отримати чемну відмову. Лол уся завмерла, і чекала, вона також чекала. Жінка не відмовила.
Вони пішли на танцювальний майданчик. Лол дивилася на них. Дуже літня жінка, чиє серце є вільним від будь-яких зобов’язань, може дивитися так на своїх дітей, які віддаляються від неї. Здається, вона любила їх у той момент.
— Я мушу запросити цю жінку на танець.
Татіана дуже добре роздивилася всі його дії, його нову манеру. Як він ішов уперед, ніби на страту, як нахилився, як чекав. Вона злегка спохмурніла. Чи й вона впізнала цю жінку? Може, вона впізнала тому, що бачила її того ранку на пляжі? А може, не лише тому?
Татіана зосталася поряд із Лол.
Лол інстинктивно зробила декілька кроків у напрямку Анн-Марі Штреттер одночасно з Майклом Річардсоном. Татіана рушила за нею. Тож вони все бачили: жінка ледь розтулила губи, нічого не промовивши, у зачарованому здивуванні від споглядання оновленого обличчя цього чоловіка, якого помітила ще тоді, вранці. Щойно вона опинилася в його обіймах, через її несподівану незграбність, через розгублений вираз, що застиг на її лиці від раптовості події, Татіана відчула, що збентеженість, яка охопила Майкла Річардсона, також у свою чергу підкорила й пані Штреттер.
Лол повернулася до бару та зелених рослин, Татіана — за нею.
Вони танцювали. Танцювали знову й знову. Він опустив погляд до оголеного місця на її плечі. Вона, менша на зріст, дивилася лише в глибину зали. Вони не говорили одне до одного.
Коли скінчився перший танець, Майкл Річардсон наблизився до Лол, так, як він завжди робив до того. Було в його очах благання про допомогу, про згоду. Лол усміхнулася йому.
Потім, по закінченні танцю, який став наступним, він уже не підійшов до Лол.
Анн-Марі Штреттер та Майкл Річардсон більше не розлучалися.
З розгортанням подій тієї ночі здавалося, що шанси Лол відчути страждання невпинно слабшали, що страждання не знайшло шпарини, якою воно могло б прослизнути в її душу, що вона забула давню грамоту любовної муки.
При найперших променях світанку, коли скінчилася ніч, Татіана побачила, як вони постарілися. Хоча Майкл Річардсон був молодшим за ту жінку, він наздогнав її і — разом із Лол — усі троє разом, вони якось одразу дуже набрали віку. Сотні років. Такого віку, що завжди дрімає в безумцях.
До тієї години вони весь час танцювали, вони говорили одне до одного, але сказали лише декілька слів. Під час перерв вони зберігали глибоке мовчання, стоячи поряд, на відстані від усіх, весь час на тій самій відстані. За винятком їхніх поєднаних під час танцю рук, вони не наблизились одне до одного ближче, ніж коли вперше дивились одне на одного.
Лол усе ще залишалася там, де подія застала її, коли Анн-Марі Штреттер увійшла, тобто за зеленими рослинами бару.
Татіана, її найліпша подруга, так само продовжувала гладити її руку, яка лежала на маленькому столику для квітів. Так, то була Татіана, упродовж усієї ночі вона дарувала їй цей ласкавий жест дружби.
На зорі Майкл Річардсон шукав очима когось у глибині зали. Він не побачив Лол.
І вже давно зникла дочка Анн-Марі Штреттер. Мати, здавалося, взагалі не помітила ні її відходу, ні її відсутності.
Певно, ні Лол, ні Татіана, ні ті двоє ще не стереглися такого аспекту події, як неуникний кінець із настанням дня.
Оркестр скінчив грати. Танцювальна зала виявилася майже порожньою. Залишилося тільки декілька пар, серед яких і їхня та ще, там за зеленими рослинами бару, Лол, разом з отією, іншою дівчиною, Татіаною Карл. Вони не помітили, що оркестр скінчив грати: у момент, коли він мав знову розпочати музику, машинально, вони знову зійшлися, не почувши, що музики більше не було. І тоді музиканти пройшли повз них, вервечкою, зі своїми скрипками, замкненими у скорботних футлярах. Вони зробили були жест, щоб їх затримати, поговорити з ними, можливо, та марно.
Майкл Річардсон провів рукою по чолі, шукаючи поглядом у залі хоч якоїсь ознаки вічності. Усмішка Лол В. Штайн тоді була однією з таких ознак, але він її не побачив.
Вони мовчки вдивлялись одне в одного, довго, не знаючи, що робити, не знаючи, як вийти з цієї ночі.
У цей момент немолода жінка, мати Лол, увірвалася до зали. Картаючи їх, вона запитувала, що вони зробили з її дитиною. Хто міг попередити матір Лол про те, що відбувалося в танцювальній залі казино Т. Біч цієї ночі? То не могла бути Татіана Карл, Татіана Карл не полишала Лол В. Штайн. Може, вона здогадалася про все сама?
Вони роздивлялися навколо себе, шукаючи тих, хто заслуговував на ці образи. Вони не відповідали.
Коли мати побачила своє дитя поза зеленими рослинами, жалібна та ніжна модуляція заповнила пусту залу.
Коли мати підбігла до Лол і коли вона до неї доторкнулася, Лол нарешті відпустила столик. Вона лише зрозуміла в той момент, що кінець уже вимальовувався, але неясно, вона ще не мала чіткого уявлення про те, яким він буде. Схилившись над Лол, мати опинилася між ними, на якийсь момент уособивши перепону. Рукою, дуже сильно, Лол відштовхнула її. Нестямне, багнисте жаління урвалося.
І тоді Лол уперше закричала. Чиїсь руки знову оповили її плечі. Вона їх, очевидно, вже не впізнала. Вона уникала того, щоб будь-хто торкався її обличчя.
Вони ж почали рухатися, підходити до стін, шукаючи уявних дверей. Сутінь вранішньої зорі була однаковою і в приміщенні зали, і надворі. Вони нарешті знайшли напрямок до справжніх дверей і почали, дуже повільно, просуватися в той бік.
Лол безперервно викрикувала речі цілком свідомі: ще не пізно, час улітку оманливий! Вона благала Майкла Річардсона повірити їй. Але оскільки він продовжував ходу — їй намагалися завадити, але вона вирвалася — вона побігла до дверей, кинулася на них. Двері, вбиті в підлогу, витримали.
