Він стримався, щоби не торкнутися її. Не взяти за руку. Зайвий дотик — зайві страждання у майбутньому…
Вона дивилася. Не дівчинка. Не здивований, зляканий підліток — жінка… ще не мудра, але вже на порозі розуміння. Мине зовсім небагато часу, і вона ЗРОЗУМІЄ…
Сама не усвідомлюючи, навіщо, вона ступила йому назустріч.
— Прощавайте, князівно. Ми не зустрінемося більше ніколи.
… століття. І на місці замку тепер руїни і пустка. Це було давно. Так давно, що й не пригадати…
Згарище
Ніколи не знаєш, де чатує на тебе неприємність.
З мосту у вибоїну — старенький фургон здригнувся, і Ґай ясно почув гуркіт у кузові. Довелося зупинити машину.
Червневий ранок. Від річки тягне рибою, але не гидко, як от у їдальні, а свіжо і смачно, наче на рибалці, коли вода застигає, мов дзеркало, і пружне тіло рибини стрибає в росяній траві. У чагарнику біля дороги незнайома зеленкувата пташка, і монолог її настроює на миролюбний лад; Ґай мружився на невисоке сонце, смакуючи довгий, спокійний день, що належить йому від цього ось ранку і до ночі. Весь день — неспішна дорога, нема-бо куди спішити…
Ніколи не знаєш…
Клітка, що перекинулась у кузові, від удару втратила покришку, і чорна лискуча нутрія, позначена у фактурі числом з багатьма нулями, таким чином опинилася на шляху до втечі. Коли Ґай безтурботно розчинив залізні дверцята, звіря покотилося йому під ноги і за мить було вже за кілька кроків від машини, де й завмерло між своїм зляканим тюремником і берегом потоку.
Нутрія очманіла від трясанини і гуркоту, тож, хоча й опинилася на волі, до тями ще не прийшла. На жаль, Ґай отямився ще пізніше.
— Щурику, — сказав він з фальшивою ніжністю, підступаючись до втікачки. — Гарненький мій…
Наступної миті він кинувся — шалено, буцімто бажав отримати лаври найкращого у світі воротаря; він намагався вхопити голий хвіст, але спромігся тільки на жмут трави. Нутрія метнулася до берега і без бризок пішла під воду. Якийсь час Ґай бачив її голову, та, зрештою, і вона сховалася під мостом.
Кілька хвилин він просто сидів на березі. Як кажуть, руки опустив. Але щось треба було робити — не руками, то без рук. Зціпив зуби, підвівся і підійшов до фургону; порожня клітка лежала на боці, інші були цілі, і дев’ять жовтозубих тварюк зловтішно позирали на хлопця.
Він повернувся до берега, ліг на живіт і заглянув під міст. Там було темно, як на його душі. Бо ж мінімум половина заробку… ЗА ЦІЛЕ ЛІТО… як і не було. Зникла… І кінці у воду… У прямому і переносному…
— Щось загубив?
На дорозі, навіть безлюдній, часом трапляються подорожні, буває, що й цікаві. У прямому і переносному значенні… Нічого дивного — але Ґай напружився. І зрозумів, що обертатися і відповідати йому геть не хочеться. Але не відповісти — неввічливо, тож, хоч як вагався, він таки порушив мовчанку:
— Нутрія втекла…
Незнайомець стиха засміявся.
Ґай повернувся на бік і побачив вузькі босі стопи і штани кольору хакі; правою штанкою дерлася мурашка… Ґай рвучко сів.
Йому здалося, що з двох примружених щілин у нього вдарили гострі зелені прожектори. Встиг помітити копицю пшеничного волосся, розгледів шкіряний футляр на шиї — і відвів очі. Усе відразу. Ось так-от, усі лиха…
— Не чув, щоб у тутешніх місцях зустрічалися нутрії, — роздумливо повідомив перехожий.
Іди собі, подумки благав Ґай. Я ж тебе не чіпав. Іди. Перехожий лишався глухим до його благань — чекав чогось; тоді Ґай хрипко пробурмотів:
— Нутрії… та он їх у мене… повний фургон.
Перехожий зазирнув у відкритий кузов і здивовано — а, можливо, і радісно — гмикнув:
— Ого… Втеча з-під варти. Що вони в тебе, грати перегризають?
Великий чорний жук перебирався з травинки на листок припутня. А ось не буду дивитися, твердив собі Ґай. Нема чого мені на нього… на Цього… дивитися. Недарма базікали, що він… з’явився знову. Недарма… а я думав…
Перехожий облишив нутрій. Видно, що говорити з Ґаєм було йому цікавіше:
— Чого насупився?
Жук оступився і зник під листком… І кінці у воду… В переносному…
— Як звати тебе, мовчуне?
А тобі що до цього, подумки огризнувся Ґай.
— Як-як ти сказав?
— Ґай…
— То що робитимеш?
У кабіні лежав під сидінням оцупок свинцевої труби — «про всяк випадок». Ні, це геть недоречна думка.
— Що?.. Зніму штани і полізу під міст.
— Сподіваєшся упіймати?
— Не сподіваюся, — пробурмотів Ґай убік.
— Хочеш, допоможу?
— Ні!!
Ґай підскочив, як ошпарений. Треба було негайно їхати геть, але й кинути коштовного звіра здавалося неможливим — тож лишалося лише відкинути кришку капота і втупитись у мотор, так що кожному зрозуміло — розмову завершено.
Перехожий, однак, вирішив інакше і зовсім не квапився забратися.
— А чому, власне, «ні»?
— Дякую, — видушив Ґай, — але не потрібно.
Тягнулися хвилини; Ґай з жахом зрозумів, що устрій двигуна геть вилетів йому з голови, більше того — все пливе перед очима, а треба ж якось імітувати бурхливу діяльність…
— Чого злякався? — несподівано м’яко спитав перехожий. — Я хочу допомогти тобі. Справді.
— Я вас не чіпав, — прохрипів Ґай.
— Так і я ж тебе, власне… ти до Луру? На хутряну ферму, як я розумію… Де за цього щура з тебе знімуть і штани і шкіру. Чому ж ти не хочеш, щоб я допоміг?
Ґай грюкнув кришкою:
— Тому, що ви нічого не робите задарма.
Не варто йому було так прямо, в лоб, говорити таке, та перехожий, на щастя, лише розсміявся:
— Правильно… Але коли ти це знаєш, маєш знати й інше: про ціну я домовляюся заздалегідь. Не влаштовує — не погоджуйся… А слова я дотримую. І від інших, відповідно, чекаю цього самого.
Він так ніжно погладив свій футляр, що Ґай позадкував:
— В мене нічого немає.
— Чого немає, того не прошу… Підкинь мене до Луру, тобі ж однаково туди.
Ґай розгубився і дозволив перехожому продовжувати прясти свою нитку:
— Це навіть не платня, а так, обмін послугами. Я дістаю тобі щура, ти береш мене на борт. Згода?
Ґай мовчки кусав губи.
Коли б ця скотина не коштувала стільки… Наймитуєш ціле літо — і на цю тварюку, що зачаїлася під мостом?!
З другого боку, довгий-довгий день. У компанії… Цього. Був би розумнішим — змився би давно, І машину би кинув, і нутрій, так ні ж — устряв у бесіду, дурень…
— Е… — докірливо протягнув його співрозмовник. — Вчений хлопчик, а боїться пліток і казок… Яка це баба тебе жахами напхала? З’їм тебе я по дорозі, чи що?
Ґай ковтнув слину, розважуючи між поміркованою обережністю і величезною спокусою. Зрештою, що ТАКОГО він пообіцяє?
— До Луру?.. І нічого більше? Ніяких… нічого?
— Ніяких нічого — ствердив співрозмовник. — Бо ж і мені впіймати твого щура нескладно… Думай.
Ґай думав так, що тріщало в голові.
— Наважуйся, — насідав співрозмовник насмішкувато.
— Ну?
«І боронь Боже, синку, — казала Стара, — розмовляти з Ним. А угоду з Ним укласти — однаково, що запродати душу дияволу».
— Домовилися? — широко посміхнувся Ратенфенґер.[1]
— Так, — Ґай не розчув свого голосу і повторив ще раз: — Так.
Легенди про Нього дісталися навіть до Міста; що вже казати про тутешні, темні місця. Сама тільки історія зникнення дітей мала безліч варіантів, але Стара, в якої Ґай ось уже третє літо винаймав кімнату, надавала перевагу ще жахливішим… І те, що в університеті називалося «актуальним фольклором» та було темою семінарів, посеред оцього пустища набувало далеко не академічного, а навіть дуже зловісного змісту.
Усі свої «справжні історії» стара розповідала зі знанням справи, як належиться — глухо, монотонно, дивлячись у камін і розхитуючись у ефектному трансі:
