– «Калторп»,– згадала Фелісіті.

– Аламак, то його власник – Руперт Калторп-щось-там-якось-іще? – запитав Гаррі, раптом пожвавившись.

– Гадки не маю.

– Де він розташований?

– У Мейфер[12], біля Бонд-стрит. Це загалом досить гарний готель, якби тільки не той жахливий менеджер.

– Так, здається, це саме він! Минулого місяця в Каліфорнії я грав у гольф із Рупертом-як-там-його-прізвище та декількома іншими британцями і пам’ятаю, як він розповідав мені про це місце. Фелісіті, у мене виникла ідея. Я зателефоную цьому хлопцеві, Руперту. Залишайся там, де стоїш, я тобі передзвоню.

Ормсбі не повірив своїм очам, коли троє китайчат знову увірвалися до вестибюлю – рівно за годину після того, як він позбавився всієї цієї ватаги.

– Едді, я візьму попити собі. Якщо хочеш пити, то замовляй сам,– твердо сказав кузенові Нік і вирушив до бару.

– Пам’ятай, що казала твоя матуся: пити колу вже надто пізно,– попередила Астрід, підстрибуючи, біжучи через вестибюль, щоб наздогнати хлопців.

– А-а, тоді я візьму ром із колою,– знахабніло відказав Едді.

– Що в бога ви тут…– заревів Ормсбі й понісся вестибюлем, намагаючись не дати дітлахам піти. Не встиг він до них дістатися, як краєм ока побачив лорда Руперта Калторпа-Кавендіш-Гора, який проводив цих китаянок вестибюлем. У них начебто був розпал екскурсії готелем:

– А 1918 року мій дідусь привіз сюди Рене Лаліка[13], щоб він зробив скляні візерунки, які ви бачите в головному холлі. Зайве й казати, що Лаченс[14], який керував реставраційними роботами, не схвалив цей штрих у стилі арт-нуво.– Жінки ввічливо розсміялись.

Персонал швидко виструнчився. Усіх здивувала поява старого лорда, нога якого не ступала на територію готелю вже кілька років. Лорд Руперт повернувся до головного менеджера:

– А-а, Вормсбі, правильно?[15]

– Так, м’лорд,– відповів той. Занадто приголомшений, щоб виправити свого боса.

– Чи не могли б ви люб’язно розпорядитися, щоб підготували номери для цих чарівних місіс Янг та місіс Ченг?

– Але ж, сер, я лише…– запротестував був Ормсбі.

– І ще, Вормсбі,– незважаючи на нього, вів далі лорд Руперт,– доручаю вам сповістити персонал про дуже важливу подію: цього вечора дійшла кінця довга історія утримування «Калторпу» моєю родиною.

Ормсбі дивився на нього, не вірячи власним вухам.

– Мілорд, тут, напевне, якась помилка…

– Ні-ні, жодної помилки. Я продав «Калторп» кілька хвилин тому – цілком, до останнього цвяха. Дозвольте представити нову власницю – місіс Фелісіті Леонг.

– ЩО?

– Так, чоловік місіс Леонг, Гаррі Леонг – чудовий хлопець із смертельним свінгом правою рукою[16]. Я познайомився з ним у Пеббл Біч, і сьогодні він мені зателефонував і зробив пречудову пропозицію. Тепер я можу увесь свій час присвятити ловлі альбул[17] на Ельютері[18] і не перейматися через цю готичну громаду.

Ормсбі витріщився на жінок, роззявивши рота.

– Леді, чому б нам не приєднатися до ваших чарівних діточок у барі і не підняти тост за придбання і звільнення? – весело вимовив лорд Руперт.

– Це було б чудово,– погодилась Елінор,– але спершу, Фелісіті, здається, ти щось хотіла переказати цьому чоловікові?

Фелісіті повернулася до Ормсбі, який, здавалося, от-от знепритомніє:

– Саме так, я геть забула,– почала вона з усмішкою.– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.

– Ти впевнений? – запитала знову Рейчел, легенько дмухаючи на чай, що парував у неї в чашці. Вони сиділи за своїм улюбленим столиком біля вікна в ресторанчику «Чай & Симпатія»[19], і Нік щойно запросив дівчину провести літо разом із ним в Азії.

– Рейчел, я був би в захваті, якби ти поїхала,– запевнив її Нік.– Ти ж не планувала викладати влітку, то через що перейматися? Ти думаєш, що не впораєшся зі спекою та вологістю?

– Та ні, річ не в цьому,– відповіла Рейчел.– Я ж знаю, що ти будеш дуже зайнятий обов’язками шафера, тому не хотіла б тебе відволікати.

– Яке ще відволікання? Весілля Коліна займе лише перший тиждень у Сінгапурі, а потім ми решту літа можемо просто вештатися Азією. Поїхали, дозволь показати тобі місця, де я виріс. І я візьму тебе у свої улюблені схованки.

– А покажеш мені ту священну печеру, де втратив незайманість? – піддражнила його Рейчел, грайливо піднявши брови.

– Авжеж! Ми навіть зможемо відновити події,– розсміявся Нік, розмазуючи джем та вершки по ще теплій, щойно з печі, булочці.– А ще в Сінгапурі, здається, живе твоя подружка?

– Так, Пейк Лін, моя найкраща подруга з коледжу,– відповіла Рейчел.– Вона вже кілька років запрошує мене приїхати.

– Ну от, ще одна причина. Рейчел, тобі там сподобається, і я вже зараз знаю, що від їжі ти будеш у захваті! Тобі відомо, що Сінгапур – це найодержиміша їжею країна на планеті?

– Варто лише подивитися, із яким обожнюванням ти дивишся на все, що їси, і можна здогадатися, що їжа у вас – щось на кшталт національного спорту.

– Пам’ятаєш нарис Келвіна Трілліна[20] в «Нью-Йоркері» про вуличну їжу в Сінгапурі? Я поведу тебе всіма місцинками, навіть такими, про які він і не здогадується.– Нік ще раз відкусив шмат від пухкої булочки і продовжив із набитим ротом: – Я знаю, як ти любиш ці булочки. От зачекай, доки скуштуєш ті, що робить моя А-Ма…

– Твоя А-Ма пече булочки? – Рейчел спробувала уявити звичайну китайську бабусю, яка готує такі чисто англійські ласощі.

– Ну, не те щоб вона пекла їх сама, але її булочки – найкращі у світі… от побачиш,– сказав Нік, рефлективно озираючись навколо, щоб упевнитися, що жодна людина в жодному куту ресторанчика його не підслуховує. Йому не хотілося ставати персоною нон-грата у своєму улюбленому кафе лише через те, що він легковажно присягнув на вірність іншим булочкам, нехай навіть бабусиним.

За сусіднім столиком, за триярусною стійкою, догори уставленою чайними сандвічами, притулилася, намагаючись залишитися непоміченою, якась дівчина. Розмова, яку вона наразі підслуховувала, дедалі більше її захоплювала. У неї й виникли підозри, що це, ймовірно, він – і зараз вона отримала абсолютне підтвердження. Це справді Ніколас Янг. Хоча тоді їй було лише п’ятнадцять, Селін Лім назавжди запам’ятала день, коли Ніколас неквапом пройшов повз їхній столик у клубі «Пулау»[21] і мимохідь посміхнувся своєю приголомшливою посмішкою до її сестри Шарлотти.

– Це один із братів Леонг? – запитала їхня мати.

– Ні, це Ніколас Янг, кузен Леонгів,– відповіла Шарлотта.

– Хлопчисько Філіпа Янга? Ая, коли ж він встиг так витягтися? Яким же ж він став гарнюсиком! – здивувалася місіс Лім.

– Щойно повернувся з Оксфорду. Подвійна спеціалізація: історія та право,– додала Шарлотта, передбачивши наступне запитання матері.

– Чому б тобі не підвестися й не потеревенити з ним? – нетерпляче підказала місіс Лім.

– Навіщо мені перейматися цим, коли ти відштовхуєш будь-якого хлопця, який насмілюється підійти до мене? – відрізала Шарлотта.

– Аламак, дурне дівчисько! Я просто намагаюся захистити тебе від альфонсів, яким потрібні лише твої гроші. А цього було б добре мати. Його можеш брати!