Вони вже були на порозі бару, коли я увійшла. Двоє з них — у формі. У барі відразу повисла тиша, і двадцять пар очей обернулися до мене. Я бачила старого Рене, чия рука тремтіла на краю столу, мадам Лув’є й мадам Дюран, що перемовлялися приглушеними голосами. Мер був з одним із офіцерів, він палко жестикулював, намагаючись переконати німця, що тут, певно, якась помилка.

— Це наказ коменданта, — казав офіцер.

— Але вона нічого не зробила! Це якась маячня!

— Сourage[50], Софі! — вигукнув хтось.

Я почувалася, ніби вві сні. Час уповільнився, голоси навколо мене згасали.

Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори — таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.

Мер кричав:

— Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!

— Це його наказ.

Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.

— Ви не смієте переслідувати невинних жінок! — виголошувала мадам Лув’є. — Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?

— Софі, ось, — поряд з’явилася сестра. — Візьми хоча б свої речі.

Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.

— Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.

Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.

— Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, — почала була я, але він перебив мене.

— Ти сама винна! — вибухнув він. — Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!

Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.

— Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!

Усі навколо перезиралися.

«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»

— Це зовсім не… — почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.

Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.

Рука Елен торкнулася моєї.

— Краще б ти пішла, — шепотіла вона, і її голос тремтів. — Краще б пішла, Софі…

Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.

Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]» — і здригнулася.

«Він відсилає мене до Едуарда, — казала я собі, в той час як моє серце готове було вирватися з грудей. — Я знаю, що це так. Я повинна зберігати віру».

А тоді я почула її, її голос, що прорізав тишу.

— Софі! — дитячий голос, болісний і пронизливий. — Софі! Софі!

Едіт прорвалася крізь юрбу і кинулася до мене, схопивши мене за руку.

— Не йди. Ти обіцяла, що не підеш.

Це було найдовше з усього, що вона промовила, відколи оселилася в нас. Я глитнула, і мої очі сповнилися сліз. Я схилилася та обхопила її руками. Як я могла її покинути? Думки попливли, і я вже нічого не відчувала, крім дотику її маленьких ручок.

А тоді я підняла очі й побачила, як дивляться на дівчинку німецькі солдати, відсторонено споглядаючи всю сцену. Я пригладила її волосся.

— Едіт, ти повинна залишатися з Елен і бути сміливою. Ми з твоєю maman повернемось по тебе. Обіцяю.

Вона не вірила. Її очі були розширені від страху.

— Нічого поганого зі мною не станеться. Обіцяю. Я їду побачитися з моїм чоловіком.

Я намагалася надати своєму голосу впевненості, аби вона повірила мені.

— Ні, — сказала вона і ще міцніше стиснула мене. — Ні, будь ласка, не залишай мене.

Моє серце рвалося. Подумки я благала сестру:

«Забери її звідси. Не дай їй це бачити».

Елен відірвала її пальці від мене. Вона неприховано ридала.

— Будь ласка, не забирайте мою сестру, — благала вона солдатів, відтягуючи Едіт. — Вона не при своєму розумі. Будь ласка, не забирайте мою сестру. Вона на це не заслуговує.

Мер обійняв її рукою за плечі, але його обличчя було збентежене. Слова Орельєна геть позбавили його бойового настрою.

— Зі мною буде все гаразд, Едіт. Будь сильною, — гукнула я, перекрикуючи гамір. Тоді хтось плюнув у мене, і я побачила тонку огидну цівку в себе на рукаві. Юрба глузливо загиготіла. І тут мене охопила паніка.

— Елен? — гукнула я. — Елен?

Німецькі руки грубо заштовхнули мене до кузова. Я опинилась у цілковитій темряві на дерев’яній лавці. Один із солдатів сів навпроти мене, поклавши рушницю на згин ліктя. Брезентова запона впала, двигун заревів. Шум іззовні наростав, а з ним і гомін юрби, наче це розв’язало руки всім охочим принизити мене. Я швидко спитала себе, чи не варто мені кинутися крізь маленьку пройму в брезенті, але тоді почула: «Хвойда!», а слідом за цим — тоненький вереск Едіт і різкий удар каменя, що влучив у бік вантажівки, викликавши гнівний вигук німецького солдата. Я здригнулася від наступного удару просто в мене за спиною. Німець не зводив із мене очей. Я побачила зневажливу посмішку на його обличчі й зрозуміла, яку страшну помилку скоїла.

Я сиділа, стискаючи сумку в руках. Мене затрусило. Машина від’їжджала, і я не намагалася підняти запону, щоб визирнути назовні. Я не хотіла відчути на собі погляди всього міста. Не хотіла чути їхній присуд. Я сиділа над вигином колеса і, повільно схиляючи голову на руки, шепотіла собі:

«Едуарде, Едуарде, Едуарде».

І ще:

«Мені шкода».

У кого й за що я прошу вибачення, я й сама не знала.

Лише коли ми досягли околиці міста, я насмілилася визирнути назовні. Крізь тремтливий отвір у брезенті я побачила лише червону вивіску «Червоного півня», що сяяла під зимовим сонцем, і яскраво-синю пляму сукні Едіт на краю юрби. Вони ставали все меншими й меншими, доки, як усе місто, не зникли з очей.

Лів біжить уздовж набережної, притримуючи сумку ліктем і притискаючи телефон плечем до вуха. Вона вже неподалік станції «Ембанкмент», коли важке свинцеве небо Лондона розколюється навпіл і на центр столиці вивергається справжня тропічна злива. Рух машин завмирає, з вихлопних труб таксі валить пара, вікна зсередини зовсім запітніли від дихання пасажирів.

— Знаю, — вже вп’ятнадцяте каже вона. Її жакет потемнів від дощу, змокле волосся обліпило голову. — Знаю… Так, мені чудово відомо про терміни. Я лише чекаю на пару платежів, які… — вона прослизає у двері, дістає з сумочки пару туфель на високих підборах і швиденько взуває їх. Розгублено дивиться на промоклі туфлі-човники, збагнувши, що не має куди їх подіти. — Так, так… Ні, мої обставини не змінились. Останнім часом — ні.