Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,

Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.

Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;

Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.

Сонце - він прихильним людям, ворогам - він звір і жах.

З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг

І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,-

Там знайшов собі могилу той понівечений прах.

Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.

Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,

Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!

Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.

Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:

«Сонце більше не побачить той юнак,- його я вбив.

Раб твій може присягтися - бачив він, що там зробив:

Відрубав із перснем палець, ніж свій кров'ю окропив.

Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?

Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті».

І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: «На світі

Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров'ю вмиті.

Я, й Усен, і наші діти - живемо життям новим.

Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?

Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!

Розкажу я все докладно,- ти послухай, що повім».