Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Розглянемо й таке питання. Висаджуєтеся ви на якийсь острів і нас до певного часу не знаходите. Що тоді робите? Звісно: проводите дослідницьку розвідку. Пробурюєте грунт — авжеж? Авжеж. А в нашої рослинності — суцільноєдина й надто ніжна коренева система. Ми терен узагалі не дірявимо. Ні в пошуках палива, ані в пошуках мінералів. Усе, що нам потрібно, дають ліси та океан. Ваші подальші кроки — сейсмограми: слід, мовляв, з’ясувати геоморфологію, В результаті — те, що ви іменуєте цунамі. Але ж уперед ви не зазираєте, вірно? Про наступні аналізи й говорити страшно: жорстке випромінювання, мегамас-спектроскопія, біотомія (наші дерева, між іншим, коли їм боляче, — кричать!). Я вже не кажу про вашу відвагу, готовність до самопожертви і звичку до бойових дій: щось десь незрозуміле — зараз же лазерні рушниці до бою, променеві гармати на “товсь”, і — бий, рубай вражого супостата, відбивай напад! Напад на КОГО? — я хочу вас запитати. У нас ні хижаків, ні варварів якихось і в заводі немає…

Мабуть, при цих словах ми з Олександром якось дуже виразно поглянули на дірку в обшивці, бо скорпіон затихнув, помовчав трохи, а тоді підвівся й наблизився до капсули.

— Щодо пробоїни не турбуйтеся, — втомлено і сумно сказав він. — То я пожартував. І щодо “поїм” — теж. Ми взагалі тут, знаєте, любимо жартувати…

На кінчику жала його з’явилася велика бурштинова краплина. Колючка спритно ляпнув її на отвір і підрівняв “латку” клешнями. По тому полагодив таким же робом перекушену ногу “жука”.

— Усе в порядку, — підсумував він. — Воно краще ваших молібденів буде… Ну, мені вже час, а ви залишайтесь. Ага, й останнє: наступного разу будьте обережніші з підпростором поблизу нашої планети. її, до речі, Шплег’йа звуть. А то як виходите ви з “вушка голки” в тисячокілометровій зоні — у всіх наших од польових взаємодій у головах молотарки б’ють. Тонке це діло — вакуум-капіляри…

І скорпіон Колючка щез. От саме так: щез. Не умчав до виднокраю, піднімаючи стовп куряви, не злинув у небо, не зарився в пісок. Розтанув, перестав існувати, розчинився…

А я подивився на Олександра і зненацька мовив слова, що їх зовсім і не прагнув говорити, вони самохіть зірвалися з язика:

— То що, Сашо, час додому?

— Час, Костю, — спокійно відповів він, якось дивно позираючи на мене.

Ми залізли в капсулу і лягли в гамаки.

Сам по собі замкнувся люк. Увімкнувся пульт, загорілось освітлення. З легеньким поштовхом капсула одірвалася від грунту й почала плавно підійматися в небо. Не працював жоден двигун, одначе капсула піднімалась. Як літун-павучок на павутинці, як кульбабка, як наповнений легким газом аеростат, одпливали ми в зелений глиб небес. А в залишеній нами пустелі — на тому самому місці, де прожили ми десять днів і півжиття, — яскравим червоним вогнем палахкотіли слова. Кажу це з ясною пам’яттю і при здоровім розумі, бо я припав до ілюмінатора, аби кинути останній погляд на планету. На жовтогарячому піску горіли слова: “До побачення”.

“Добре, що не “прощавайте”!” — подумалося мені.

Потім знову огорнула капсулу глупа темінь, і ми гадали вже, що зір і слух повернуться до нас, лише коли наблизимось до “верблюда”, але помилились і в цім.

В ілюмінатори нахлинуло зелено-блакитне світло. Я одсахнувся, проте знову зараз же припав до прозорого сплаву. Біля сусіднього віконця чулося схвильоване дихання Сашка.

Досить високо над нами висіли перламутрові хмари. А долі простягався підхмарний світ. Морем ходили білі баранці, теплі хвилі м’яко набігали на пляжі островів. І лише зараз ми побачили те, що чомусь не зумів передати перший скинутий у атмосферу планети зонд. Океаном пливли різнокольорові судна. Повітря було повне невагомих літальних апаратів, схожих на повільні півпрозорі вітрила. А в зелені садів і лісів, у зелені, напоєній музичними ароматами, — як болісне видіння — грали діамантовими виблисками сонцесяйні міста.

Як болісне видіння — діамантові міста…

Володимир Щербаков

Шотландська казка

Дзвони зеленої Галактики - i_034.png

У замку Данвеган

По нерівній стіні замку розмитою хмарою ковзала тінь від мосту, що опускався. Хольгер бачив, як вона спочатку погасила вечірні відблиски на протилежній стороні рову і, накривши зарослі шипшини, лягла до його ніг.

Замок Данвеган зберігся в своєму первісному вигляді: проломи, що лишилися після давніх нашесть, ретельно замуровані, знову риплять колеса, опускаючи підвісний міст, що веде на внутрішнє дворище. Над входом, як і сотні років тому, палає смолоскип, його полум’я колише вітер.

Гвинтовими сходами Хольгер піднявся у простору залу з голими стінами, прикрашеними лише древніми гербами та головами забитих оленів. Посеред зали, у заглибленні, нерівно дихала відкрита жаровня, випускаючи вгору червонуваті язики, і тьмяні відсвіти, що металися по підлозі, вихоплювали з напівсутіні; здавалося, не мертві плити, а роки та десятиліття замуровані тут навічно. Довкола шаленіли буревії і війни, лилась вода і кров — замок ревно оберігав у своїх підземеллях та вежах сліди минувшини.

Залишивши гурт туристів, що прибули разом з ним із Швеції, Хольгер на кілька хвилин опинився віч-на-віч із застиглим минулим. Важко уявити тих людей, що мешкали в цих стінах, коридорах, ходили по цих сходах, зітканих із камінних жил, все важко-похмуре і застигле, наче в кадрах німого фільму чи на старовинній незнайомій гравюрі.

У південній вежі Хольгер оглянув зброю британського і скандінавського походження. Меч вікінгів, схожий на важку залізну патерицю, відтворив в уяві цілу епоху, коли дебелі ясноволосі воїни з опуклими очима пройшли на своїх човнах, мовби на морських огирах, півсвіту — від Каспію до Америки, — лишивши і тут, у Шотландії, не тільки пам’ять про себе, але й частку самих себе.

У горішній комірчині з єдиним вікном шар пилу лежав густіший і стояв той же задавнений, ледь вловимий дух старого каменю. Кімнатка була зовсім порожня, і Хольгер запитально глянув на служителя, з яким зайшов сюди.

— Покривало фей, сер. Місцева реліквія, — відповів той на мовчазне запитання.

Тільки тепер Хольгер помітив у кутку, на невеличкому столику, якийсь темно-зелений згорток.

— Можу розповісти, коли хочете, історію, пов’язану з цим покривалом.

…Багато віків тому вождь могутнього клану і володар цього замку Малколм узяв за дружину фею, яку він зустрів на березі струмка Хантліберн. Того дня було сонячно, співали птахи, зірчастий анемон і білі дзвіночки тягнулися вгору, і ліловий килим вересу на гірських схилах, здавалося, зливався з небом.

У прозорому повітрі пролунав мелодійний передзвін. Вузькою стежкою до Малколма поволі наближалася вершниця на сірому коні. Дивно сяяла її шовкова сукня під оксамитним плащем, а волосся світилося всіма відтінками полум’я. Ця зустріч вирішила долю обох.

Щасливо жили вони в замку, аж поки одного разу дружина не зізналася Малколмові, що тяжко сумує за своїми. І ось того дня, коли народився син, Малколм сам одвів її на берег струмка, туди, де велике, потріскане від старості каміння позначило шлях до Країни Фей.

Увечері в замку влаштували гуляння — святкували народження сина, майбутнього вождя клану. І Малколм, аби хоч якось погамувати свій сум, веселився разом з усіма. А у вежі спав новонароджений, і молоденька няня, що сиділа біля колиски, зітхаючи, прислухалася до звуків волинок, що долинали із зали. їй так закортіло побувати там бодай хвилину, поласувати якимсь наїдком, що вона одважилась: хутенько пробігши по звивистих коридорах, залитих місячним світлом, обережно ступила до великої зали.

Малколм помітив її і попросив принести дитя, — хай побачать його і гості. Дівчина швидко рушила назад. І раптом їй здалося: щось у вежі ніби не так. І справді, біля колиски, поки її не було, сталися зміни.

Крик великої сови розбудив хлопчика, він заплакав. У матері-феї защеміло серце (нічого незвичайного в цьому немає: феї чують навіть найтихіше слово, хоч як би далеко мовлене воно було), вона заквапилася до сина, прикрила його зеленим покривалом і, коли немовля заснуло, зникла.

41
{"b":"114982","o":1}