— Це єдиний вихід. А вовків боятися — в ліс не ходити! — сказав Нікітін. — Об’єкти підготовлено до відправки, і з ними вилітає Коршунов. Якщо “Академік Орлов” готовий вийти в океан, пропоную лягти курсом на район екологічної катастрофи і встановити з Ігорем Борисовичем Коршуновим надійний радіотелефонний зв’язок.

Шторм не вгавав. Важкі хмари неслися прямо над водою і обрушували косі смуги дощу на схили водяних гір. Поривчасті шквали зривали з вершин сірувату піну і вкладали її рівними смугами між валами. Тисячі кілометрів котилися вали океаном, щоб розбитися об прибережні скелі в одвічній боротьбі хвиль і суходолу. А тут на їхньому шляху поставало нафтове поле. Вали гнівно кидалися на нього, намагаючись розірвати, розкидати в усі боки чорну перепону. Та поле опиралося, воно позбавляло водяних велетнів їхніх сірих шапок, і вони рухалися по ньому положистими горбами.

Згори здавалося, що під чорним покривом понуро бродить стадо злющих драконів, які прагнуть скоріше дістатися далекого берега, щоб поглинути його.

Літак плавно по колу облетів розлив, намагаючись якнайточніше визначити подальший шлях нафтового поля.

— Ну що, почнемо? — звернувся пілот до Коршунова, що припав до вікна і мав блідий вигляд.

Він тільки мляво посміхнувся і махнув рукою.

П’ятнадцять об’єктів “305”, схожих на рожевих, товстих, бездзьобих пінгвінів, підвішених до жовтогарячих парасольок, полетіли за борт і одразу зникли серед чорних горбів.

— Ніяких слідів, — засмучено вимовив пілот.

Коршунов знову не відповів нічого і тільки підняв десять пальців.

Рівно через годину літак облетів розлив — помітних змін не було.

Але минуло ще сім довгих годин, і серед чорноти розливу з’явилися зеленуваті прогалинки, оточені рожевими пухирцями. Потім прогалинки почали стрімко рости, а пухирці виструнчилися в ланцюжки.

— Ви хіба вчили їх ходити парадним строєм? — пожартував пілот.

— Все значно простіше, — посміхнувся у відповідь Коршунов. Напруженість зникла з його обличчя, і воно одразу помолодшало. — Крила, поглинаючи нафту, реагують на її кількість і розвертають об’єкт на “найбільший улов”, через те і шикуються строєм.

— Хитро… — замислено сказав пілот і повів літак до танкера-нафтозбирача, щоб скорегувати його курс.

З літака помітили танкер саме в той момент, коли його корпус розкрився, як велетенські ножиці, і дві його частини, утворивши гострий кут, врізалися в розлив.

Між корпусами хвилювання зменшилося, плівка з нафти товстим шаром зібралася в куті, й звідти насосами її почали відкачувати в трюм.

Літак покружляв над судном і знову полетів перевірити об’єкти. Вітер гнав туди основну масу розлитої нафти, неначе хотів зашити на чорній ковдрі розливу дірку, що її прогризли рожеві пухирці об’єктів.

Все ж, коли споночіло, на полі розливу були вже величезні прогалини, по яких одразу заходили пінисті буруни.

У кабіні літака залунав сигнал радіотелефону.

— Коли думаєте закінчувати? — запитав Нікітін.

— На світанку.

— Можу вас привітати… Вранці на біомеханіка Коршунова чекатимуть преса і телебачення — увічнять зустріч автора зі своїм творінням на березі заповідника. Не забудьте — щасливий герой має бути фотогенічним…

Ну, це жарти, Ігоре Борисовичу, відпочиньте, якщо зможете — засніть і, до речі, не хвилюйтеся за об’єкти. Синоптики обіцяють ослаблення вітру, і вранці траулери, які спеціально виділено для цього, будуть виловлювати їх — жодного не пропустять.

— Дякую за поради і турботу, — Коршунов посміхнувся, та було помітно, що він занепокоєний. — Я прошу посадити вашу машину на аеродром заповідника…

Прогноз був точним: вітер майже вщух, світанкове проміння підзолочувало останні хмари, що зникали за горизонтом, та океаном ще котилися грізні вали і розбивались на прибережному камінні.

Раптом серед хвиль майнуло щось рожевувате, ще кілька хвилин — і велика хвиля винесла далеко на берег рожеве округле тіло з широко розставленими коричневими крильми. На одному з них лахміттям висіли водорості, які принадили чайку, що походжала берегом. Вона злетіла і опустилась на крило об’єкта.

Коршунов зажмурився, боячись побачити, як крило розчиняє пташині лапки і як злітає з пронизливим криком безнога чайка. Та була тиша. Коли він розплющив очі, пташка продовжувала діловито нишпорити у водоростях, добувала і жадібно ковтала якихось молюсків.

Радість охопила Коршунова, і на подив репортерів, що під’їжджали, автор об’єкта “305”, який став за одну ніч знаменитим, всупереч всім правилам радіотелефонних переговорів крикнув у мікрофон портативної рації тріумфуючим голосом:

— “305”-й не снідає чайками! — і, повертаючись до телерепортерів, заспівав щось аж надто вже несвітське як для відомого вченого:

Легкі брижі вигулюються по річці, сонце, як на картинах примітивістів, прицвяховане в обрамленні хмаринок до бездоганно голубого неба. Пісок-інкубатор вигріває тіла, моторні човни затято мчать в нікуди, пляж минають теплоходи з дачниками, яких жде не діждеться спрагла городина. Благісна безтурботність вихідного дня. Після двох тижнів хвороби та написаних за той час півсотні сторінок вона обдаровувала вмиротворенням, що видавалося майже сенсом буття. На догоду йому подумки пускав ті сторінки корабликами за водою, тішачись своїм дворушництвом, бо недовго тривати нашій розлуці — віддано чекатимуть на мене вдома.

З поблажливим розумінням проводжав поглядом виструнчених молоденьких дівчат. Ніби на хвильку зупинились вони тут — у місті, на пляжі. Все їм довкола — випадкове, і навіть найкращий хлопець поруч — ще не він. А справжнє й доконечне, з приводу чого не доведеться сумніватися й ошукуватись, чекає на них десь-інде. І така впевненість була на юних обличчях, у сміхові, рухах, що, здавалося, будь-яка стане надійною провідницею в незвіданий світ. Лишень зважуйся, годі бездумно гаяти життя — у місті, на пляжі, в сьогодні.

Я зручно вмостився горілиць, замружившись назустріч сонцю, і скоро сам став піском, вітерцем, дзижчанням підвісних моторів і плюскотом хвиль.

Може, чийсь голосний вигук змусив мене очутитися чи застеріг внутрішній голос, аби не спікся з незвички. Кров шугала в скроні, й серце билося прискорено. Звівся на ліктях і озирнувся. Людей побільшало. Одні млоїлися на осонні, інші шукали полегші в затінку дерев, неподалік гурт молоді грав у м’яча, дехто заповзявся біля підобідку, а дітлахи пустували у воді. Свій ранковий супокій пляж переінакшував поволі на опівденну гамірність і трохи подражнював нею. Я скупався й відчув полегкість. Надів білого кашкета, окуляри і влігся на підстілку, щоб зволожилася од мокрого тіла. Вітерець підсушував шкіру, даруючи втіху охолоди, але триватиме вона недовго. Ось так полежати з півгодини, потім ще раз освіжитися в річці — й можна подаватися додому.

Додумалось мені, що надто довго був сам по собі — наодинці з хворобою і списаними сторінками. Ну, а коли чогось надто багато (самотності, роботи, задоволення життям) — мусить йому неодмінно знайтися противага. Чого тепер забагато? Хіба що піску, всміхнувся я собі й подумав про квас. Його можна було випити побіля пляжу. Одначе там він вигрівався під пекучим промінням, тож, скупавшись, подався у глиб прибережного парку, де в павільйоні можна посмакувати з автоматів прохолодним.

Цієї пори було там ще не завізно — кілька спраглих та завсідники по кутках, з тих, котрі тирлуються біля таких закладів з ранку й до закриття.

Кухоль квасу вдовольнив згагу і зрівноважив море піску. Для певності я взяв другий. Поглядав крізь вікна на дерева, зіпрілих людей, які запізніло поспішали до річки, слуху торкалися збаламучені слова з кутків павільйону. І такий туск несподівано опосів мене за тими двома тижнями і списаними сторінками — випадковим пе-реривком у череді заповнених роботою і згаяних без жодного власного рядка днів! Недавнє втішення замиренністю власних почуттів і задоволення собою здалися оманою, що підступно побавилася мною, аби потім, у цьому барі, ніби в насмішку, поставити навпроти отих гультіпаків і подражнити: вони принаймні на щось сподіваються — звідкись мусить ще надатися їм сьогодні якась забава.