Пітер Блад спіймав себе на тому, що зачудовано дивиться на це чарівне обличчя, яке було так явно не на своєму місці. У відповідь дівчина пильно подивилась на нього, і бранець неспокійно переступив з ноги на ногу, усвідомлюючи свій жалюгідний вигляд. Немитий, нестрижений, неголений, із скуйовдженим волоссям і потворною чорною, бородою, в лахмітті, що залишилось від колись розкішного камлотового камзола, в якому його арештували і якого зараз не наділи б навіть на городнє опудало, Блад вважав себе негідним того, щоб його розглядали такі красиві очі. А проте очі ці не відриваючись дивилися на нього з майже дитячим подивом і жалістю. Нарешті дівчина доторкнулася рукою до яскраво-червоного рукава свого супутника; той щось сердито буркнув, повернувся всім своїм масивним корпусом і став проти неї.

Дивлячись просто в очі співрозмовникові, дівчина щось із запалом доводила йому, але той слухав її неуважно. Його маленькі блискучі очиці, що примостилися біля самісінького носа, м'ясистого і звислого, відірвалися від неї і вступились у білявого здорованя Піта, що стояв поряд із Бладом.

В цей час до них підійшов губернатор, і кілька хвилин усі троє радились. Що говорила дівчина, Пітер не чув зовсім, бо вона говорила дуже тихо. Слова полковника долинали до Блада якимсь нерозбірливим бурмотінням. Зате губернатор, що вважав себе дотепною людиною і любив, щоб його всі слухали, говорив високим різким голосом:

— Мій дорогий полковнику Бішоп, вам надається право першого вибору з цього розкішного квітника. Ціну призначите ви самі. Решту продамо з торгів.

На знак згоди полковник Бішоп кивнув головою і вже голосніше сказав:

— Ваша світлість дуже милостиві. Але, клянусь честю, ці арештанти так охляли, що з них мало буде користі на плантації.

Його маленькі оченята-гудзики аж їли поглядом «живий товар», а на обличчі ще дужче заграв вираз презирства і зловтіхи. Потім він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилини розмовляв з ним, втупившись у список, який Гарднер дав йому.

Проглянувши цей документ, Бішоп повернув його капітанові і, міцно стуливши губи, підійшов до засуджених повстанців. Біля молодого сомерсетшірського шкіпера Бішоп зупинився і на якусь мить задумався. Обмацавши м'язи на руках молодого моряка, він звелів йому відкрити рота, щоб оглянути зуби. Оглянувши, знову стиснув пошерхлі губи і кивнув головою.

— За цього — п'ятнадцять фунтів, — не повертаючи голови, сказав він Гарднеру, що йшов слідом за ним.

Капітан невдоволено скривився:

— П'ятнадцять фунтів? Це менше половини того, що я хотів заправити за нього.

— Це вдвічі більше того, що я мав намір дати, — буркнув полковник.

— Але ж і тридцять фунтів дешево, ваша честь.

— За таку суму я можу купити негра. Ці білі свині не-живучі і не вміють працювати.

Гарднер на всі лади почав вихваляти здоров'я, молодість, і силу Піта. Він говорив так, наче йшлося не про людину, а про робочу худобину. Піт — юнак вразливої вдачі — стояв мовчки і нерухомо. Тільки щоки його то біліли, то червоніли, вказуючи на ту велику внутрішню боротьбу, завдяки якій він зберігав самовладання.

У Пітера Блада ця мерзенна торгівля викликала почуття глибокої відрази.

Дівчина, що прийшла з полковником, розмовляла з губернатором, поволі походжаючи оддалік, вздовж шеренги засуджених. Губернатор самовдоволено посміхався і з молодецькою хвацькістю накульгував поряд з нею, а вона, очевидно, не розуміла мерзенності того, чим займався зараз полковник. «Невже їй байдуже?» — думав Блад.

Полковник Бішоп крутнувся на каблуках, наміряючись іти далі.

— Двадцять фунтів — і ні пенса більше. Це й так вдвічі перевищує те, на що ви можете сподіватися у Кребстона.

Капітан Гарднер, зрозумівши з тону покупця, що це його остаточна ціна, зітхнув, і погодився. А Бішоп уже простував далі вздовж шеренги засуджених, тільки мимохідь презирливо глянувши на Блада та на виснаженого юнака зліва від нього. Проте чоловік, що стояв за ними — велетень середніх років на ім'я Волверстон, який втратив око під Седжмуром, привернув його увагу, і торгівля почалася знову.

Пітер Блад стояв у сліпучому сонячному промінні, вдихаючи запашне повітря, таке несхоже на будь-яке інше, яким він коли-небудь дихав. Воно було насичене міцним ароматом, сумішшю пахощів кампешового дерева,[12] ямайського перцю і запашного кедра. Сам того не помічаючи, Блад поринув у марні роздуми, навіяні тим чудовим ароматом. Розмовляти не хотілося. Мовчав і Піт, який стояв біля Блада, засмучений тим, що ось-ось його, напевне, розлучать з товаришем, з яким він пліч-о-пліч вистояв усі ці тяжкі місяці, якого він полюбив як друга і на поради та підтримку якого завжди покладався. Хлопця охопило таке почуття самотності і туги, що проти нього все, пережите ним досі, здавалося дрібницею. Для Піта розлука з Бладом була б болісним завершенням усіх його страждань.

До них підходили інші покупці, розглядали і йшли далі. Блад не звертав на них ніякої уваги. Але ось у кінці шеренги сталось якесь пожвавлення. Це Гарднер щось голосно роз'яснював юрбі покупців, що чекали, поки полковник Бішоп навибирає собі людського товару. Коли Гарднер замовк, Блад, подивившись у його бік, помітив, що дівчина про щось говорила з Бішопом і срібною рукояткою хлиста вказувала на шеренгу засуджених. Бішоп, прикривши рукою очі від сонця, глянув туди, куди вона показувала. Потім повільно перевальцем він в супроводі Гарднера рушив уздовж шеренги. За ними пішли дівчина й губернатор.

Так посувались вони одне за одним, аж поки полковник не порівнявся з Бладом. Покупець був би й цього разу пройшов повз лікаря, якби дівчина не торкнулася хлистом його руки.

— Оце той чоловік, якого я мала на увазі,— мовила.

— Оцей?

У голосі полковника забриніла нотка презирства. Пітер Блад пильно подивився у вирячені оченята полковника, схожі на ізюминки в пудингу, глибоко посаджені на жовтому, м'ясистому обличчі, і відчув, як йому в лице вдарила кров від такого принизливого огляду.

— Пхе! Лантух кісток! Що я з ним робитиму? — сказав Бішоп і повернувся, щоб іти далі, але тут втрутився Гарднер:

— Він, може, й худий, але міцний; міцний і здоровий. Коли половина з них захворіла, а друга половина мала ось-ось захворіти, цей бусурман тримався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то їх загинуло б значно більше. П'ятнадцять фунтів за нього, полковнику. Це навіть дешево. Він здоровий, кажу вам, ваша честь, витривалий і сильний, хоч і худий. Він саме з тих, хто добре переносить спеку. Клімат ніколи не вб'є його.

Губернатор Стід хихикнув:

— Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.

1 він зареготав, задоволений з свого дотепу. Але сміявся тільки він один. По обличчю племінниці полковника перебігла хмарка незадоволення, в той час як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Джеремі Піт затаїв подих.

— Я даю вам за нього десять фунтів, — вимовив нарешті полковник.

Пітер Блад благав у бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому його так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і в якійсь мірі власністю тієї кароокої дівчини. Але одним почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну суму — десять фунтів стерлінгів.

Якось сонячного січневого ранку, десь через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з красивої садиби свого дядька, розташованої на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом на достатній відстані підтюпцем бігли два негри-охоронці. Прямувала ця молода дівчина до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою горба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь бачила його.