Осей не встиг цілком висловити своєї думки. Його перепинив голос диктофона:

— Артеме Павловичу, до вас відвідувачі.

— Нехай заходять, — запросив Гарт. До кабінету зайшов Рос і Євген Терен.

— Добридень, — привітався Рос і потиснув руку спершу Гартові, потім Осею. — Знайомтесь. Наш гість з далекої минувшини Євген Терен.

— Прошу сідати, — Гарт вказав на вільні стільці. Осей зацікавлено розглядав Євгена. Зовні йому

сподобався цей високий, стрункий русявий юнак. Було в ньому щось привабливе, ще зовсім дитяче. Його очі світилися іскринками природного розуму й щирої довіри. “Зовсім не схожий на того, що вимальовувався із записів Ілонки, — подумав Гарт. — Та й чи варто так безоглядно вірити маренням хворої людини?”

— Як себе почуваєте? — запитав Євгена.

Юнак стенув плечима.

— Я маю на увазі здоров’я.

— Дякую, нормально.

— Як вам подобається у нас? — намагаючись бути невимушеним, знову запитав Гарт.

— Дякую. Добре, — відказав без особливого ентузіазму. — От тільки багато чого незвичного для мене.

— Нічого. Звикайте. Як мовиться, освоюйте нову технологію. — Хто ви за фахом? Ви, здається, хотіли стати вченим?

— Коли то було! — кисло усміхнувся Євген. — Наша технологія була значно простішою. У наш час людина вперше висадилася на Місяць, а ви он уже на персональних левітаторах літаєте. Розрив у п’ятсот років чогось та вартий. І я це відчуваю.

— А місто?.. Як сподобалося вам місто? — приєднався до розмови Осей.

— Чогось подібного мені ще не доводилося бачити.

— Вибачте, ви народилися в місті чи в селі?

— На жаль, у селі.

— Чому “на жаль”?

— Дуже просто. Використовуючи спортивну термінологію нашого часу, можна сказати: із села мені довелося стартувати у життя зовсім не на рівних умовах, порівнюючи із мешканцями міста.

— І чим, якщо не таємниця, була обумовлена нерівність?

— Відповісти важко. Мабуть, життя так складалося.

— Проте ви стартували успішно? — запитав Осей.

— Будемо дивитися на фініш. А фініш — ось він, — Євген скрушно розвів руками.

— До фінішу ще далеко, — намагаючись заспокоїти Євгена, мовив Гарт.

— Але ж і стартувати наново тепер уже пізно. Спортивна форма не та.

— Чому?

— Коли людина сходить на високу вершину, їй видно далеко-далеко. Порівнюючи зі мною, люди вашого суспільства піднялися на вершину висотою п’ятсот років. А я залишився внизу. Спробуй тепер дорівняйся. Зробити такий стрибок неможливо.

— Нічого. Дорівняєтеся. Було б бажання, — підбадьорливо сказав Гарт. — А ми допоможемо надолужити прогаяне. І все буде гаразд.

— Що ж, спробую. Власне, іншого виходу в мене немає.

— Чим би ви хотіли зайнятися? — запитав Осей.

— Не знаю…

— Ви захоплювалися чимось раніше?

— Футболом.

— Ви грали в футбол? — здивувався Гарт.

— Ні, я вболівав. Усі засміялися.

— Це, так би мовити, ваше хобі?

— Це хобі доби.

— А крім жартів?

— Не знаю.

— Наскільки нам відомо, науку ви не зовсім полюбляли, хоч і намагалися займатися нею, — сказав Осей.

— Звідки такі дані? — здивувався Євген.

— Але ж це так, — похопився Осей. — Наукою вас змусили зайнятися обставини?

— Мабуть, що так. Правду кажучи…

— Не будемо про це, — втрутився Гарт. — Все те залишилося там, у минулому. Давайте краще подумаємо, чим би ви хотіли зайнятися тепер. Що вам подобається по-справжньому?

— Не знаю, — розгубився Євген. — Не знаю. Я ніколи над цим не задумувався.

— Невже ви прожили двадцять п’ять років, так ніколи й не замислившись над самим собою? Невже ви не розмірковували над тим, навіщо ви живете? Адже кожна людина мусить жити, здійснюючи свою заповітну мрію, свою мету?

— Правду кажучи, ні. Народився і жив. Як усі.

— Отакої! І ви не задумувалися, що вам потрібно особисто як людині?

— Особисто мені? У тому моєму першому житті я це усвідомлював чітко. Щонайменше — трьохкімнатну квартиру, автомобіль, гараж, гарну посаду… Та не завжди виходить так, як хочеться. Я тому приклад…

Євген принишк, мабуть, схаменувшись, що сказав зайве.

— Про це вам доведеться забути. — Осей підійшов до Євгена, уважно подивився йому в очі. — А ви ніколи не думали над тим, що прагнення до відособлення — неприродне? У всі часи люди прагнули до єдності, спільності. І тільки спільні зусилля винагороджувалися. Вам потрібен буде час, поки ви звикнете до принципів нашого життя. Автомобілі — невигідні. У нас, як ви вже, мабуть, помітили, їх немає. Здебільшого ми ходимо пішки. Отже, гараж відпадає. У нас немає грошей і приватної власності. Все належить усім. Помешкання вам дали?

— Так. За це я дуже вдячний, — сказав Терен.

— Євгене, — звернувся Гарт, — розкажіть, будь ласка, як же ви все-таки жили?

— Кажу ж: як усі.

— Отже, ви боялися виділитися з-поміж інших і взяти на себе відповідальність перед ними? — запитав Осей. — Припасовували своє життя до стандарту.

— Я вас не зовсім розумію. Ні до чого я своє життя не припасовував. А виділятися з-поміж інших мені було ні до чого.

— Тож-бо й є. Ви жили у вік масових стандартів. З одного боку — прагнення до ізоляції: квартира, автомобіль, гараж; з іншого ж — стандартизація в усіх сферах життя. Про це свідчить ваша архітектура, телепрограми, предмети масового вжитку, масове захоплення футболом тощо. Так, на футбольних матчах людина із стандартизованою психікою вмикалася до загального біополя масового збудження, і це давало їй відчуття повноти життя. Хоч насправді до цього було далеко. Нівелювалася особистість. Лозунг — бути як усі. Цілком виправдано з біологічної точки зору. Пристосування — неодмінна умова виживання. Але з позицій справді розкутого духовного життя— це крок назад у порівнянні з епохами найбільшого злету людського генія. Згодні?

— Не знаю. Вам видніше. Мені над цим треба поміркувати.

— Поміркуйте, — сказав Гарт. — Людина нашого суспільства мусить мати високу свідомість. Кожен повинен виконувати те, на що він здатний. І ні в якому разі не підлаштовуватися під інших. Ви мусите визначити свої нахили, якомога повніше розкрити їх. Тоді вам буде легко знайти місце в нашому житті. Розумію, спершу буде важко, але нова людина, якою ви її бачите зараз, народжувалася саме з подолання труднощів у становленні власної психології. Це основна умова будь-якого розвитку. Та, власне, ви це добре розумієте самі. — Гарт встав з-за столу. — Відпочивайте, набирайтеся сили, думайте, — потиснув руку Євгенові. — А що буде потрібно — звертайтеся до нас. Ми завжди до ваших послуг.

— Дякую. — Євген підвівся і, ніяковіючи, попросив: — Я хотів би зустрітися з людиною, яка знайшла мене, і подивитися на могилу, де я пролежав п’ятсот років.

— Ми задовольнимо ваше прохання, — сказав Гарт. — Цим займетеся ви, професоре, — потиснув руку Росові.

Коні бігли підтюпцем. Ілончин скакун, породистий білолобий кінь із такими ж білими до колін, наче взутими в гетри, довгими ногами, весь час намагався вискочити вперед. Надарма Ілонка стримувала його, вчепившись руками в повідок. Скакун розгонисто біг луками, розбризкуючи копитами літепло дощових калюж. У його дебелому молодому тілі оживала невсипуща жага волі, і хоч Ілонка з усієї сили натягувала вудила, намагаючись стримати коня, він басував, норовив розігнатися так, щоб застояне степове повітря засюрчало у нашорошених вухах.

І тоді Ілонка дала йому волю: попустила повід — і кінь, зачувши необ’їжджене роздолля степу, помчався галопом, розсікаючи повітря міцними кряжистими грудьми. Рівно і плавно нісся він, Ілонці навіть здалося, що вона висить у повітрі, а земля, розкручена копитами коня, мчить їй назустріч і ніяк не може зупинитися. Щось дике, предковічне чаїлося у тому нестримному леті. Ніяка довершеність техніки не може дорівнятися до цієї швидкості, викликаної прагненням тварини скуштувати волі степового безмежжя, підкорити простір силою і міццю розкутих м’язів.