Тук!.. Тук!.. Тук!.. — Відлічує секунди годинник на Євгеновій руці. Він зняв його, вийшов з води і поклав на білу стрічку піщаної коси. Потім помаленьку, аби не порушити епічної тиші, крадучись, ніби злочинець, пішов у воду, залишаючи за собою разочок дрібних бульбашок, що піднімалися з дна. Вода приязно розступилася перед ним, приймаючи тіло в чисте незаймане лоно. І вже потім, коли голова сховалася під поверхнею, на ній, наче німби, запульсували правильні кола і, збільшуючись до неосяжності, згасли на глянцеві зоряної палітри. Там, де був їхній уявний центр, через якийсь час, порушивши спокій озера, виринула непоказна маленька квіточка. То запізнілий цвіт валінурії, так необачно відірвавшись від стебла, сплив на поверхню шукати свою вередливу подругу. Він не знав, що вона вже кілька днів тому сховалася у товщу води, аби там виколисати плід нового життя.

Легенький вітерець підхопив нерозважну квітку і поніс її до берега, туди, де на піщаній косі невтомний годинник відраховував секунди і дбайливо складав їх у незриму скриньку вічності.

Над озером знову запанувала насторожена тиша.

Дельф торкнувся гілки, і вона зашуміла. Важкі краплі роси, немов намисто, запорощали в траву. Легка тінь затремтіла на стежині. Відтак гілка впокоїлася. Дельф обережно відхилив її, пропускаючи перед себе Ілонку. Коли дівчина проходила повз нього, він не втримався і обняв її. Їхні погляди зустрілися. Похитуючись зеленим гіллям, в Ілончиних очах оживав викупаний зливою ліс. Мов пелюстки квітки, розтулилися і затремтіли вуста. Дельф потягнувся до них.

— Не треба, любий. Тільки не зараз, — Ілонка відвела його руку і пройшла вперед. Хлопець відпустив гілку. Вона стрепенулася і патлатою лапою замахала вслід.

Що було в її незбагненному жесті? Докір? Осуд? Образа? Чи, може, доброзичливе побажання? Не знав.

Ішли понад лісом, окраєм квіткового поля, яке буйнувало барвистою піною осінніх квітів. Були щасливі і сумні, сильні і слабкі водночас, як і всі люди, що будь-коли жили на Землі. І той, третій, незримо йшов поруч.

— Колись, дуже давно, на світі жила дівчина, і я схожа на неї. Так говорив він, розумієш?

— Розумію. І тому він покохав тебе?

— Мабуть.

— Дивно. Довгий золотий ланцюжок днів і ночей, зв’язок часів — і непереборне прагнення людини до щастя.

— Якою була вона, ота далека дівчина? Можливо, чимось я успадковую, повторюю її?

— Можливо.

— Можливо, вона була доброю і лагідною, трохи сумною і замріяною, і все те — печаль і ніжність, доброту і замрію — якоюсь мірою подарувала мені?

— На день народження? — спробував жартувати Дельф.

— У день народження, — виправила Ілонка. — І цю любов до всього живого, мабуть, теж… Але що це? Чуєш?

— Чую.

Вона торкнулася його руки і зупинилася.

— Музика… — ледь ворухнулися губи. — Чуєш музику?

— Авжеж.

— Над полем, густо вкритим синіми, червоними, жовтими квітами, у спокійному непорусі вистиглого сонячного дня ніжними сплесками народжувалися і гасли веселкові мотиви.

Оркестр розташувався просто неба, посеред поля, наче вітрильник, погойдуючись на розмаїтих хвилях квітів. Із них, мовбито із степового марева, виринали білі фігури оркестрантів і диригента, що натхненно розмахував своєю магічною паличкою.

— Яке видовище! — захоплено мовила Ілонка.

Дельф промовчав. Обережно, аби не відлякати її замрії, він обняв дівчину за плече, і вони зупинилися, споглядаючи незвичайну картину.

Маленькі дерев’яні ящички — скрипки і віолончелі, — розхитували впокійливу тишу погідного дня, виблискували проти сонця альти і валторни, глухо і натужно бухкала жовта шкіра барабанів. Музика то дужчала і поспішала, то уповільнювалася і слабла, зрідка в ній чулися ноти невимовного суму або, навпаки, бриніли сплески радості. Вона перемішувалася з гіркуватим ароматом польового повітря і навіювала незрозумілі, але хвилюючі почуття. Її тужаві, нагріті сонячним промінням виграви пливли на незримих крилах, перехлюпувалися через цупке перевесло виднокола, яким підперезався степ, плюскотіли над ним умиротвореним спокоєм. А внизу, прислухаючись до ритму, оживали квіти, тяглися до сонця, зорили на нього наївно-здивованими оченятами. Милозвучні упорядковані ритми перемішувалися з чистим відволоженим повітрям, і здавалося, що ним значно легше, приємніше і вільніше дихати. Дельф випростав груди і на повні легені вдихнув цього цілющого повітря.

Ілонка слухала, затамувавши подих. Її уява малювала якісь фантастичні картини, бачені хіба що в снах.

…На прозорому незайманому тлі тремолюючих альтів, що, ніби іскри, пронизували таємничу завісу пітьми якоїсь казкової країни, ширяє крізь ніч золотокрила птиця, яка народилася з мерехтливої завії вогню і вітру. В польоті птиця губить із крила золоту пір’їнку, і вона, палаючи, плавко опускається на землю в грізну зачаклованість Кощієвого царства. А там на неї чекає прекрасна дівчина-полонянка. Вона, мов чарівна фея, простягає вгору руки, підхоплює пір’їнку і піднімає її високо над головою. І враз яскраве світло розпанахує застояний морок, заливає русяве волосся феї, і райський сад із золотими яблунями, і золоті яблука, і граціозних полонянок, що, побравшись за руки, кружляють, немов балерини, у спокійному тужливому танку. І вже гудуть і розриваються залізні грати, і шурхотять накрохмалені плаття, святково, тендітно дріботять наложниці, струмиться, пульсує, переливається від дерева до дерева їхній незвичайний танок — і все далі і далі відпливає від таємного царства злого Кощія. А пір’їнка розгоряється все яскравіше, освітлюючи їм дорогу. Чарівна фея, дівчина-полонянка, дедалі вище піднімає її над головою і, озираючись на темні злі сили, що причаїлися десь там, на кордоні світла і пітьми, швидко біжить, аби наздогнати своїх подруг. І вже тоді, як чорне царство неволі залишається десь далеко-далеко позаду, там, у страшній країні чаклунського впливу, надривно і глухо, мов стогін минулого лиха, гупнув і змовк барабан. А дзвінкоголоса флейта пройнялася тривожним квилінням.

Із срібного дзьоба птиці посипалися веселі дзвіночки, а з розкутого серця співом вирвалося звільнене світло.

— Жар-птиця! — мовила тихо Ілонка.

— Жар-птиця! — в тон їй повторив Дельф. — Блакитні і жовті очиці квітів… ягоди… коштовні камінці… пташине пір’я… жуки-світлячки… і ще хтозна-що… Миродіт правий. Все підпорядковується ритму. Так, Ілонко, дозрівають квіти. І, можливо, саме в цьому велика розгадка фізіології емоцій. В природі завжди існують чудові співзвуччя, а отже, — і закономірність прекрасного. Її варто тільки знайти.

— Як і щастя? — запитала вона.

— Як і щастя. Але цікаво: хто і коли написав цю музику?

Ілонка замислилася.

— Її написав не відомий нам композитор… — і додала, долаючи спазму сліз, що підступила до горла, — у далекому двадцятому сторіччі.

— Жар-птиця. Символ безцінної, недосяжної краси. Сидить вона у кришталевій клітці, очі горять, мов діаманти, а літаючи на волі, любить клювати золоті яблука. Опівночі прилітає вона в райський сад, освітлює його спалахом свого серця, неначе запалює тисячі сонць. Одна пір’їнка з її крила здатна замінити найсильніше джерело світла, і тому коштовність такої пір’їнки варта цілого царства. А самій птиці і ціни не скласти. Бо вона — чудова. А ще жар-птиця завжди приносить щастя. Так стверджують старовинні легенди…

Ілонка подивилася на Дельфа і, ніяковіючи, витерла дві великі сльозинки, що, увібравши в себе строкату розмаїтість світу, бігли по її зблідлих щоках.

Шатров загорнув журнал. Підвівся з-за столу, замислений, пройшовся по кімнаті, зупинився перед вікном, вдивляючись у темну шибку. Внизу деінде світилися вікна будинків, але вогнів було обмаль — стояла глибока ніч, місто принишкло, заснуло.

Справді, не простих проблем торкаються автори у своєму творі. Лише на перший погляд здається, що це так собі невразлива казочка. А якщо копнутися глибше… Згадав Однорічка, його експеримент, проведений у бібліотеці з тим газетним повідомленням. До чого це все? Хлоп’яцтво! Якийсь самогубця — комерційний радник Хорхе, кінозірка Аста Пауліна; потім герої повісті, люди з прийдешнього — Гарт, Дельф, Ілонка, Вілена, Рос, Гуджараті, кумедний робот Тік; а поруч зовсім реальні, вихоплені з повсякденного життя люди — Терен, Олександр Іванович, Ірина, Таня…