Зося підвела голову з очима, повними сліз. Глянула затуманено, геть би ображене дитя.

– Мамусю кохана, цо той дурень муві? – сказала, мішаючи польські й українські слова. – Я уродзона шляхтєнка і хочу щєстя для него, бо кохам вашего сина, як пана Бога. Але цо він муві, кохана пані?

«Чимось вони схожі», – подумав тоді Яків і здивувався цій думці.

...Тепер же останній вітер стукав у його вікно. Враз йому здалося, що то не вітер, а щось інше стукає. Хтось інший. Зося? Боже мій, милий Боже, коханий Боже, сказала би Зося, вона не повернеться, з того світу ще ніхто не вернувся, али тогді хто?

Яків ураз стрепенувся. То ж Оленка, Оленка приїхала. Вернулася, а значить – жива. Жива, ось що головне.

Він, як був, у спідньому, встав з ліжка. Босими ногами подибцяв до дверей. Об щось перечепився, ледь не впав, подумав, що, певне, чобіт. Як він тут опинився, перед порогом?

А за порогом нікого не було. Ні в сінях, ні за другим порогом – надворі. Рвучко вдарив об груди вітер, ледь з ніг не збив. Шмагонула по лиці, руках, босих ногах мокра зимна хвиля.

Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності.

Господи, ци міг він сподіватися на приїзд Зосі? Вона лишилася як болісний спомин, як рана, яка невідомо чого виникла й невідомо чого не хоче чи не може загоїтися. Задавав собі не раз болюче питання, ще й ще питав – себе, її? – нащо тоді на його слова «Хто я тобі?» сказала, що він солдат, жолнєж, яких багато. Довго думав, що то була правда, тому й жаліти нема за чим. Але враз прийшла здогадка, і чим далі, тим більше упевнювався: вона сказала неправду. Нащо? Не міг відповісти. Не мав би питати? Може, й так. Али ж не міг не спитати. Не міг. Час спливав. Час – мука. Він забував Зосю й не міг забути. А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що начеб спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав «курва», боліти не переставало.

І от тепер, коли знову спізнався з Улянкою, коли зустрів Гандзю, з’явилася вона. Так несподівано й по-чудернацьки. Виклично. Аж занадто виклично. Він прийняв той виклик. Просто так здатися не міг. Дідько чи хто там язик смикнув. Али вже відступитися не міг. Така в нього була порода, така натура.

Виплакалася Зося, вдала, що все добре. Повечеряли. Зося привезла якісь консерви і ковбасу. Печиво і цукерки. Зроду-віку не їли в цій оселі таких лагодзінків. Вона панське вино привезла. Після вечері Параска відкликала Якова:

– Де ж вона спатиме, цяя пані?

– Зі мною, мамо.

– З тобою? Та ви-те ж не повінчані!

– То й що?

– Свят-свят. О, Боже мій милий... Що люде скажуть?

– А хіба ми їм повімо?

Ага ж, перед тим прибігала Федотиха. То Параска розпустила хвоста – і хустку показала, і сказала, що Яшко до самісінької Варшави поїде жити. Очі ж сусідки як два великі баняки поробилися. Ой, кумасю! Сплеснула, зойкнула. Вихором з хати полетіла.

– Свят-свят...

– Накрийте голову рядном, мамо.

– Може, вона не тико з тобою спала, цяя пані...

– Тико, мамо, тико... У нас любов, мамо.

Навіть не відчував, що матір обманює.

– Ой синочку, то звір ненадьожний... За вовка гірше... Тая любов...

– Мовчіть, мамо...

Гаврилка відправили ночувати до тітки. Їм же довелося довго чекати, доки старі заснуть.

– Я так не можу, – прошептала Зося, коли почула вовтузіння на печі.

Вони тихенько встали, тримаючись за руки. Та Параска все ж не витерпіла:

– Куди ви, дітоньки?

– Зося до вітру хоче, мамо.

Він повів її до хліва, тієї частини, де було сіно. Проробили собі нору. Влізли. Зося сміялася тихенько – лоскітно від трави, казала. Не од трави, од сіна, поправляв.

Але між ласками Зося ухитрилася спитати:

– Ти ж жартував, любий?

– Ні, – сказав він. – Ти останешся тут. Або поїдеш сама.

– Тоді йди геть, – сказала вона. І відштовхнула щосили. Але Яків не відступив. Тої ночі він, по-суті, Зосю зґвалтував. Вона ж після всього довго не хотіла йти до хати й стояла напівгола на вже холодному вітрі. Мовчала. Мовчав і він. Тоді підійшов і силою схопив на руки, підняв і так поніс до хати. Вона відбивалася, а за порогом затихла.

Був плач і на другий день. Були умовляння батька й матері, надто матері, котра хотіла добра своєму синові. Яків уперся, більше того, звелів матері принести для Зосі якусь свою одежину. Спідницю, а хоча ще й блюзку. Зося стояла горда і виструнчена, коли мати пішла до хати. Спитала, чи він вирішив познущатися з неї? Нащо? Вона вільна птаха і в будь-який момент може покинути це хлопське подвір’я. Цей хлів і халупу. Яків подивився у її великі зеленкуваті очі. Дівчина на зеленій крипі пливла через їхнє озеро. Його переповнила дивна ніжність. Відчув, як щось стискає лещатами груди й горло. Підійшов і, не боячись, що хтось там дивиться (а Федотиха і невістка її, Петрова жінка Харитина, напевне, дивилися, визирювали, він потилицею відчував їхні очі), пригорнув Зосю.

– Останься, – прошептав.

– Ти...

– Я...

Вона осталася. Осталася й крок за кроком, день за днем почала перетворюватися із гордої, зманіженої, аліганцької[13] красуні-шляхтянки на поліську селянку.

Маленька, але горда Зосенька! Ось вона біжить садом, великим розкішним садом, біжить навстріч маминим або татовим рукам. Вона завжди бігла навстріч комусь. Мамусі чи татусеві, тітці Гелені чи їхньому управляючому, панові кєровніку всіх домових справ, як у них казали, Генріку Свєрчковському. Злі язики мовили (а ті язики – то прислуга й міщани містечка Звичнєв, де вони жили), що вона, Зосенька, донька насправді пана Генріка, а не тата Збишека. Що... Над Зосенькою розпускалися десятки прекрасних дерев, цвіли тільки для неї, її всі любили, з нею всі віталися, як з ясним сонечком. Тож чи дивно, що вона була центром Всесвіту, не підозрюючи, що таких центрів не грішній Землі набереться щонайменше кілька десятків мільйонів. Якщо не сотень.

Рід М’ялковських справді був дуже давнім. Він вростав коренями в епоху П’ястів, п’ястівської Польщі, а це, проше пана, десяте-дванадцяте століття. Про ту древність любив розказувати

Збігнєв М’ялковський – гостям, далеким родичам, котрі були всього лиш бідними шляхтичами, чи своїм приятелям по випивках, яких з кожним роком більшало. Себто випивок, але й приятелів теж. Збігнєв М’ялковський пробував навіть віршувати, але нового Міцкевича й навіть Яна Кохановського з нього не вийшло.

Ці розповіді тата Збишека, можливо, причетні до дивної закоханості Зосі у власне тіло, яка з’явилася ще в ранньому дитинстві й потім росла, росла й виросла в один з різновидів нарцисизму. Але того дивного іноземного слова Зосенька не знала, зате страшенно любила розглядати своє тіло в дзеркалі й без дзеркала.

– Мої прекрасні ніжки, мої чудові ручки, мій чудовий животик, – вона промовляла ці відлуння маминих слів: «Який у Зосеньки животик, які ніжки, а яка дупочка», навіть уже маючи більш ніж десять років. «Дитина-жінка» – то була Зося-підліток. Старанно обходила кущі й дерева, не підпускала до себе котів і собак, які могли осквернити своїм доторком її чудесне тіло. Коли в неї між найкращими в світі ніжками стало рости волосся, Зося уявила собі, що то твориться гніздо для прекрасної райської пташки, котра прилетить і неодмінно там поселиться. А яким святом став початок росту маленьких білосніжних горбиків-калачиків вище живота. На той час Зося вже знала про кохання, про те, що грубі тваринні створіння – чоловіки – прагнуть заволодіти неземними істотами, якими були жінки. Вона боялася цього і... І прагла, бо зміркувала, що раз чоловіки хочуть ними володіти, значить, це є метою їхнього життя. Чоловіки виграють призи у вигляді найвродливіших, найкращих панянок, а Зося була кращою з кращих. Який то мав бути завзятий, кровопролитний, аж до смертей, рицарський турнір, уявляла Зося, за право лише подивитися на дві великі дорогоцінні сліпучі перлини, що виростають в неї! Вона колись бачила, як тато торкався, цілував, навіть брав у руки мамині груди. Отже, хтось захоче взяти її перлини? Переможець турніру? Ні, бо хто зна, хто ж стане тим переможцем. А раптом який грубий неотесаний мужлан, хай навіть із графським чи й князівським титулом? І Зося почала вирощувати в своїй уяві свого персонального принца, найкращого з кращих, її володаря й водночас раба.